Спочатку був героїзм – загасили таку жахливу пожежу! Потім ейфорія: «Ми молодці, ми – перемогли!». І вже пізніше …пост-Чорнобиль, страшні наслідки, радіація, хвороби.
Як то страшно, коли біда невидима. Чорні дні з яскравим сонечком, теплим вітерцем, легенькими хмаринками (хто ж знав?). І понесло ж мене з дитиною в той день до парку, покататись на гойдалках, бо був вихідний. Що за дивина? В парку ні душі, немає дітей зовсім. Як усе вимерло. А було це перед Пасхою, в суботу. Ще й подумала: «Невже печуть, так усі зайняті?». Розхотілось бавитись, іду назад з візочком.
Якась жінка підходить до мене: «А ви що, не знаєте?». «Про що?». «Та не можна з дітьми гуляти!». Я знову за своє: «А що, перед Пасхою не можна розважатись?» (я тоді ще не знала церковних звичаїв). «Жіночко, та ж аварія під Києвом, та ж страшна радіація!».
Ото вже я рвонула додому, аж колеса зарипіли! і на небо дивилась зі страхом. Згадалась пісня зі шкільних років: «В кожній хмаринці чорна погибель таїться». Отак я запам’ятала 2-е травня, коли вже сказали про Чорнобиль. А до цього було «мовчання ягнят»: «...ціхо, ша, бо треба демонстрацію провести!».
Ну, далі ви вже знаєте, все закрутилося. І вся Україна кинулась на поміч. Від нас теж поїхала бригада будувати селище Тернопільське. Про це зняли документальний фільм, показували його в кінотеатрі. Ми ходили з роботи дивитися, багато людей в залі. Ззаду мене сидів мій однокласник Вадим Канарський – він там був у бригаді. З якою радістю він мені підказував: «Галка, дивись, дивись, ото я!». Яка то була ейфорія – ми потрапили в кіно! Як ми то все обговорювали, ділились враженнями. За рік Вадика не стало – рак крові. Невидима біда, нахапали хлопці радіації, мовчки покидали цей світ.
Потім і в нас зону встановили, хоч і четверту, і ми виявились постраждалими. Але мені більше за все шкода дітей, про них хочу написати. Зустрілась я з ними років через п’ять. Просто в моєї доньки були проблеми зі сколіозом і їй давали путівки на море. Зовсім інша хвороба, але в ті санаторії масово завозили і чорнобильських дітей. Ото я вже надивилася. Майже всі у темних окулярах (їм сонце шкодило, але їх привозили заради морського повітря). Одна дівчинка мене вразила: напівлиса, з рідким волоссям, зубки виперлись наперед, лице в плямах, постійно з довгим рукавом і в джинсах (незважаючи на жарку погоду). Я думала, вона така вроджена. Та приїжджає мама, чую розмову з директором: «Ну ви ж бачите, дитина так постраждала!». Ото вам радіація.
Та треба сказати, інші діти дуже нею опікувались, водили за ручку, пильнували, оберігали. Дівчата, що старші, підлітки, вже юнки, були гарні, симпатичні, але вічно в штанах. І… малювали губи. А я тоді підробляла в санаторії вихователькою і в мене з’явились риси вчительки-педантки. Питаю їхню виховательку: «Чого це ваші дівчата такі юні, а вже малюються? Так же негарно». А вона: «Та в них же…». І замовкла. «Ви що, не розумієте? – знову до мене. – Це ж після Чорнобиля!».
От тоді я почула нове слово – склеродермія. Ураження найніжніших тканин – повіки, губки. Їхні дівочі устонька, ще не відкриті до поцілунку, в самому розквіті починали всихати. Шкіра ніби дерев’яніла. От вони помадою те все прикривали.
Як то було далі з тими дітками, не знаю. Може, на Кубі їх лікували. Тоді дуже нам кубинські лікарі допомогли (хоча бувало, що просто начальство своїх дітей посилало відпочивати замість хворих). Буквально недавно почула про ще одну тиху біду Post-Чорнобиля: ненароджені дітки. Наша колежанка розповіла, що якраз в той час в неї почались проблеми з вагітністю. Пішла до гінеколога і почула випадково розмову медиків: «Та що це сталося? Нині вже третя за день із завмерлою вагітністю!». Це за один день, а скільки їх, ненароджених!
І ще одне «мовчання» – розповідь киянки, від якої я була в шоці. Матуся однієї дівчинки в санаторії розповідала мені, як їх вивозили з Києва. Знов таки «ціхо, ша!». Оголосили, що будуть вивозити мам з дітками до року. Повідомили їх через дитячу поліклініку, примовляючи при цьому: «Ой, нікому не кажіть, щоби не було паніки!». Зібрали всіх пізно ввечері на вокзалі, матусь з візочками. Сказали, що дадуть додатковий поїзд, роздали квитки. На пероні стояла тиша, стопроцентна! Як оті «манюні» відчувають тривогу – ні одне не писнуло (як оті «згорточки» на руках у радистки Кет).
Тихою змією на перон вкотився отой злощасний додатковий потяг. От приблизно, щоб ви уявили, я вам продиктую номери вагонів: 3, 10, 5, 1, 20 – ну збірна і т. д. І кожна мама з візочком кинулась до свого вагона. Крик, лемент, штовханина! Дике виття лунало над вокзалом і волало до небес. Напевно, і небеса здригнулися. То вже була катастрофа недбалості. Та вже краще не ставили б номерів, вигадали інший варіант посадки. Бідна жінка, що мені розповідала, ще рік те виття у вухах чула. Діти, наші діти! Де вони тепер? Якщо вижили. Якщо мають здоров’я…
Галина МИРОНЕНКО, позаштатний кореспондент «Голосу народу»
