Мабуть, сьогодні у кожному найвіддаленішому куточку України є бодай одна людина, на якій концентрується місцевий волонтерський рух: десь більше, десь менше. Одним з таких «бійців невидимого фронту», на котрих сьогодні й тримається наша армія, є 53-річний Василь Заруба з Пробіжни Колиндянської громади. Це ім’я навряд чи щось скаже широкому колу наших читачів, проте у волонтерському русі його добре знають, як і у військових підрозділах на фронті, де несуть службу наші земляки. Життя цього худорлявого чоловіка невисокого зросту в окулярах, як і багатьох наших краян, кардинально змінило 24 лютого 2022 року…
Отож, трудився пробіжнянин вахтовим методом вісім років у Литві – «крутив руля», як він висловився, багатотонної вантажівки дорогами Європи, допоки війна не застала його у двомісячній відпустці вдома.
«Почалося все з того, – розповідає, – що потрібно було відігнати автівку на фронт. Хлопці за кордоном купили машини, а не було кому їх доставити на передову. І пішло-поїхало. Туди – автівкою, а назад – попутками. Зрозуміло, машини були завантажені по вінця різним крамом. Везли все – продукти харчування, бронежилети, військову амуніцію тощо. Багато допомагали і досі невтомно це роблять чортківські «американці». Зокрема Володимир Діденко і Сергій Коник з Чорткова, Віктор Москалюк з Товстенького, Петро Поворозник з Пробіжни. «Канадець» Юрій Антошків з Товстенького, пробіжнянин Віталій Копач з Німеччини та багато інших наших земляків. Там, за кордоном, вони мають свої волонтерські групи, кооперуються, купують автівки та різні тактичні речі. Ну і, звісно, безперервну допомогу надають церковні громади та громадські організації, прості сільчани. Декотрі останню банку помідорів з підвалу приносять. Без людей ми, волонтери, нічого не варті».
Ще більше «закрутилося», коли вирушив на війну його єдиний 30-річний син Олег. Молоду дружину з двома малими дітьми відправив до матері (дружини Василя) в Німеччину. У перші дні широкомасштабного російського вторгнення з Пробіжни понад двадцятеро хлопців добровільно вирішили вступити в лави ЗСУ. Кілька днів, розповідає наш візаві, сиділи під магазином, точили розмови про війну. Нині хлопець служить у 71-й окремій єгерській штурмовій бригаді. «З тих пір він – голка, а я нитка, тобто куди син, туди і я», – каже Василь.
Василь Заруба з сином ОлегомФото: з архіву Василя Заруби
Скільки за останній рік було поїздок на фронт – не злічити, фактично що два тижні. Лиш тільки назбирають все необхідне для наших бійців – зразу туди. І власне «Volvo» C 60 на єврономерах віддав на потреби ЗСУ. Інакше довелося б при розмитненні сплатити 170 тис. грн штрафу. А ще – займався розселенням переселенців, кількох приютив у себе вдома.
Ми побували у Пробіжнянському волонтерському штабі, що міститься у місцевому будинку культури. Одразу при вході у фоє цього закладу – фотогалерея з сотнями світлин з волонтерських поїздок, пишеться нова історія місцевого волонтерства.
По периметру глядацької зали майже до стелі – стоси різної «гуманітарки»: ящики з надписами латиницею, закрутки, мука, військове спорядження і т. ін.
«Ви не бачили, що тут робилося, коли збирали допомогу на Снігурівку, як тільки-но її деокупували восени минулого року», – каже одна з помічниць Василя, пані-їмость Ольга Пасічник. До тієї поїздки не раз в ході розмови повертався пан Василь. Довелося навіть фуру наймати (зголосився добродій Олег Ходоровський з Давидківців), щоб доставити понад 20 тонн вантажу. Тоді ще у місто нікого не пускали, а пробіжнянським волонтерам якось вдалося «прорватися». Пригадує спухлі від голоду дитячі пальчики. Коли ночували у місті, у вікні раз-по-раз спалахувала заграва від вибухів і відлунювала канонада – фронт проходив зовсім близько.
Крім пані Ольги, кістяк команди Василя Заруби складають Наталія Червоняк і Михайло Попов’як. Останній тут буквально днює і ночує. Спільно зареєстрували благодійну організацію «Фонд майбутніх поколінь», відкрили рахунок в банку. З часом «розжилися» на два буси, якими й збирають допомогу від людей і відправляють на передову. Регулярно ведуть сторінки фонду у Viber та Facebook, де все викладають: фотозвіт з поїздок, оголошення. Зараз на часі – збір коштів на дрон для військових. Тож хто має змогу – допомога буде не зайвою.
Поки розмовляли, телефон не змовкав. То потрібно гроші перекинути за ремонт автівки для військових, то забрати комусь передачу. Зателефонувала й вищезгадана пані Наталія, аби підвіз муку і смалець зі шкварками у геріатричний центр, де його працівниці у вільний від роботи час ліплять вареники. Мовляв, картопля давно зварена і у них «простій». А дорогою щоб фарш не забув закинути до магазину, там теж дівчата чекають. Тож ми поспішили туди.
У пробіжнянських молодиць, з усього видно, рука набита. Конвеєр працює – тільки встигай: одна тачає тісто, інша – кладе ложкою картоплю, третя ліпить вареника. Шапочки, білі халати – все згідно з санітарними вимогами. «Раніше, – каже, – у школі робили пироги, але з осені діти пішли на навчання. Потім – у себе в будинку культури, але взимку відрізали газ за заборгованість. А тут є всі умови, адміністрація не заперечує».
«Не тільки вареники – гречаники робимо, рисовики, пельмені, кури печемо, «цвіклі» перед паскою готували, все – що потрібно хлопцям», – розповідає пані Наталія.
«Де берете продукцію?» – запитуємо. Коли як: і сільчани охоче допомагають, і місцеві підприємці коштом чи продуктами: Володимир Заліщук, Ігор Задорожний, Святослав Костецький, Тарас Герчак, Степан Данилишин, Степан Коціра, Роман Сойма, боюся когось пропустити, щоб не образилися. Ще ніхто ні в чому не відмовив», – відповідає пан Василь.
Дорогою заїхали й до магазину підприємця Коваля, який іменують в селі «Біля озера». Поки немає покупців, чотири продавчині – Оксана Кучик, Іванна Мацейків, Ольга Бабак і Марія Гайванюк – часу не гають, ліплять пельмені і морозять до чергової поїздки. У день – до десяти кілограмів іноді встигають наліпити. «На початках, – продовжує Василь Заруба, – приходили жінки з села і перед самою поїздкою їх готували. Але згодом зметикували – чого на останній день відкладати? Морожені й краще доїжджають».
У розмові дівчата розмріялися, який вони накриють шикарний стіл, коли проженемо ворога з нашої землі. «Побільше б таких Василів, швидшою була б перемога», – каже одна з наших співбесідниць.
Наостанок запитуємо, що б хотіли вони, пробіжнянські волонтери, донести до нашого читача. Адже не секрет, що нині волонтерський рух далеко не той, що був у перші дні-місяці війни.
«Дійсно, відчувається, що люди уже звикли до війни, дещо байдужими стали. Ми усі мусимо розуміти, що маємо допомагати нашим хлопцям хто чим може і не зупинятися в цьому. Увесь світ допомагає», – мовить пані Ольга.
А Василь Заруба був куди категоричнішим: «Чому уже не надходить стільки гуманітарної допомоги з тієї ж Польщі, Франції, Німеччини? Тому що наші люди себе «показали» Європі: втекли за кордон, нічого не роблять, на «лексусах» їздять, п’ють Hennessy, а німці, поляки ходять на роботу, працюють. Вони ж це чудово бачать. Багато хто забуває, що йде війна. Вже непоодинокі випадки зневажливого ставлення до військових. Скажу більше: ми маємо після закінчення війни ще повернути наших воїнів до нормального життя. Коли я звідти приїжджаю – мене мов магнітом тягне назад. А представляєте, якщо людина там пробула пів року-рік? Хлопців треба буде буквально витягувати звідти. Скільки їх повернеться з контузіями, калік! Вони воювали, віддавали своє здоров’я за Україну, а їм услід: «Я тебе туди не посилав...». Якщо наше суспільство не зрозуміє цього – буде біда…
