53-річний Михайло ЧВІЛЬ – ще вчора староста Джуринського старостинського округу Білобожницької громади, а нині командир взводу ЗСУ, абсолютно не піднесено-пафосно, а просто й сокровенно означує вишивану сорочку кодом нашої незламної нації, що супроводжує українців упродовж віків. Бо ж багато в яких родинах, зауважує, вони – давні, вишивані ще пращурами, дбайливо передаються у спадок як реліквії роду. Поблагословенний материними руками та серцем, цей оберіг дістає особливу силу.
На війні він з 19 квітня 2022 року. Медичну комісію, каже, пройшов ще 19 березня. Місяць чекав звістки з військкомату, але там відмовляли: адже комусь і старостою належить працювати. Не відступився, наполіг, аби призвали. Мотивував тим, що тут, в тилу, заміна йому знайдеться. Служить в Запорізькій області, маючи в своєму підпорядкуванні 36 осіб та забезпечуючи потреби фронту в паливно-мастильних матеріалах, боєприпасах. І це його перша за рік служби відпустка додому – тривалістю десять діб.
Загалом у самоврядних структурах Михайло Чвіль ще з 2015-го року: працював і секретарем сільської ради, і виконував обов’язки голови – то спершу. Потім упродовж однієї каденції був головою. А відколи утворилась територіальна громада – старостою. Ще плюс депутатський досвід. Мабуть, через набуте з особливою селянською розсудливістю та господарською заповзятливістю констатує, що нам після Перемоги доведеться багато відбудовувати внаслідок страшних руйнувань територій, завданих ворогом. «Дивишся, – каже, – на випалену землю, спустошені села й міста, і серце крається від болю». Та справді невигойний біль – через втрати нашого воїнства, загибель захисників, які не компенсуєш жодними зусиллями. «Дуже дорогою ціною платимо за волю України, – мовить поволі, зі скорботою. – Та іншого шляху немає: мусимо вигнати ту нечисть зі своєї землі, мусимо перемогти».
Вдома, у Джуринській Слобідці, його оберіг любові й тепла – дружина Надія та дві дорослі донечки: 24-річна Софія і 20-літня Настя. Молодша ще студентка, навчається у Західноукраїнському національному університеті. Та чи не найсокровенніше осердя доброти – то мати, Стефанія Федорівна, якій зозуля накувала вже 79 літ. «Нас п’ятеро було вдома, – розповідає п. Михайло, – але тут майже нікого не лишилося – всі далеко. Тільки я в селі, хоч і не на одному обійсті з мамою».
Вже цими днями він повертатиметься на місце дислокації свого підрозділу. Тож щемливо приймає материне благословення: в особі її сина – для всіх-усіх синів та доньок України, зодягнених нині у військові однострої. Адже в українській вишиванці споконвіку закодовано численно символів не лише щасливої долі, добробуту та краси, а й сили, стійкості, мужності та захисту – таких слушних, так помічних там, на ратному полі.
