Він називав її «моя дорога і моя кохана, моя порадниця, моя подруга і найкраща мати наших синів», вітаючи з уродинами з фронту. Вибачався, що не може зараз обійняти, і обіцяв, повернувшись, зробити це сторицею. Та не судилось.
А вона спрагло шукала запах рідної людини, отримавши згодом речі загиблого чоловіка. І відчувала лиш запах диму, поту й крові. І рясно скропила сльозами маленький паросток майбутнього кремезного дуба, власноруч висадженого в Марійському духовному центрі Зарваниця під час прощі матерів та дружин загиблих Героїв. І констатувала, що в її родині 17 квітня одягнули вишиванки, вишиті кров’ю по чорній землі…
Тож ми вирішили напередодні Дня Героїв та сороковин (минулої п’ятниці) від дня загибелі Олега Барни – одного з-поміж Героїв України новітньої доби – вибудувати розмову з його вдовою в плані погляду на життя і смерть, кохання та сім’ю, істинні й удавані цінності, зрештою, правду й плітки. І ще – на людяність, що неодмінно домінує.
Намалював на День народження портрет
Розпитую в своєї співбесідниці, як започатковувалась їхня сім’я.
– Ми познайомились ще студентами. Він прийшов до нас у групу після армії, хоч вступав не з нами. Тоді ми починали другий курс. То було довге залицяння! (Сміється.) Бо я була старостою в групі, була студентським деканом – всюди задіяна. Крапку в тому, що ми будемо разом, Олег поставив, намалювавши мені на День народження портрет. І те вже розтопило моє серце.
Пані Ольга згадує, що чоловік в роки студентства багато займався спортом. І вчився добре, і група була дружною – багато де їздили разом. Фізматівці у складі будівельного загону споруджували дитячий садок в далекій Тюмені – впродовж всього літа. А потім, після закінчення університету, подружжя Барнів отримало робочі місця: дружина в Білобожницькій школі, чоловік – у Ридодубівській. На роботу залюбки їздив велосипедом – за будь-якої погоди. І навчався на менеджера освіти. Але, як почались невиплати зарплат, спричинені складною ситуацією, став активно займатись громадською діяльністю. «Допомагав «відвойовувати» суди, тож було явно зрозуміло, що диплом управлінця по освіті йому точно не знадобиться», – резюмує Ольга Василівна.
Батько пишався синами
Старший синочок, Василько, народився через два роки після одруження. Молодший, Андрійко, – ще за два. Мати пригадує, як під першу купіль первісткові поклали стосик книжок – за прикметою, успадкованою від Олегового дідуся. Мовляв, що під купіль дитині покладеш, те вона й унаслідує. А вже молодшому батько примостив таки в саму ванночку свої пензлі: нехай справується в малярстві! «Так і справдилось – Андрій у нас малює», – втішно констатує жінка.
– Чоловік дуже пишався, що хлопці добре вчаться, – ділиться радісним. – Обидва закінчили школу з медалями. Андрій в 11-му класі виграв, було, аж шість обласних олімпіад. Обидва займалися в Малій академії наук, їздили на всеукраїнські збори, на представлення власних робіт до Києва і мали дипломи про перемогу. Тепер працюють в ІТ-сфері. Василь продовжує досконало опановувати іноземну мову для роботи з міжнародними проєктами, Андрій після Львівської політехніки вступив до аспірантури і паралельно займається викладацькою працею.
Коли сини ще були маленькими
І ось тут наша розмова плавно переходить в іншу площину – щодо волонтерських зусиль Барнів-молодших. Адже батько так пишався цим ще за життя. «Так, наразі вже проплачено вартість двох дронів – як і обіцялося, – констатує О.Барна. – Один передаватимемо в 68-му бригаду, де служив Олег, а другий – в 44-у, де він починав служити. Там, до речі, тепер служить товариш Василька. То його колеги з фірми багато допомагають: і донатять тут, і те, що потрібно, чого нема в Україні, віднаходять за кордоном. Така тепер молодь – дуже відповідальна».
«Що б не сталося, весілля не переносити!»
Допитуюсь в Ольги Василівни, чи правда, що котрийсь з синів мав незабаром одружуватися. «Це правда, – відповідає однозначно. – І весілля вже було замовлено – воно і є замовлене. Перед тим днем, коли померла моя мати, Андрій приїхав повідомити, що одружується. Олег був дуже з того радий. Так хотів синового весілля! 17 квітня, перед самим боєм, в якому загинув, його SMS-ка до Андрія: «Що б не сталося, весілля не переносити!». Як наказ…».
– І в неділю – день перед тим, на Великдень, дзвонив, говорив зі мною,– продовжує. – Я кажу: «І коли ти приїдеш, все замовлено, треба якесь сватання робити». А він до мене: «Ну, напевно, сватання сама робитимеш, а я вже на весілля приїду, бо мене двічі не відпустять». І тут же попросив передати слухавку хлопцям. Запитав у Василя: «А ти що – через тиждень після Андрія?». Почувши від старшого, що, може, одружуватиметься вже наступного року, застеріг, що то буде рік високосний, тож треба встигнути ще цього. Навіть взяв від нього слово, щоб обов’язково встиг…
Останній Великдень разом
«Він не йшов помирати»
У бесіді з вдовою загиблого принагідно висловлюю власну думку, що принесена Олегом Барною жертва – складене на полі бою життя, звісно ж, невимірна. Проте, залишившись живим, він приніс би значно більше користі нашій майбутності: після Перемоги, в час відбудови, формування українського суспільства і т. д. Адже нації потрібні лідери. На фронті ж для таких, як він, хто прагне найгарячіших точок, куля, мабуть, однозначно неминуча.
– Але він не йшов помирати! – заперечує пані Ольга. – Знаєте, інакше він все одно не вчинив би. Все повторював, що йому дуже шкода, як гине молодь. Мені навіть не сказав, що записався у штурмову роту: я знала лиш, що вони тренуються. Був для хлопців, з якими служив, – переважно 30-річних, як батько, втілюючи місію їх стримувати.
– Ольго Василівно, – запитую, – Ви мали слово під час прощання та похорону і в Києві, і в Тернополі, і вдома. Де найважче було говорити? Чи це безглузде запитання? Мабуть, важко скрізь?
– Так, важко скрізь, – відповідає крізь задуму. – Я до жодного виступу не готувалась, говорила спонтанно. Але, певно, найважче було в Києві. Бо там я вперше побачила, як його відкрили в Свято-Михайлівському соборі, де відспівували.
І починає згадувати, як все було. Найперше забила тривогу Олегова мати: мовляв, дізналась від когось з рідних тих хлопців, з якими він служить, що пропав зв’язок. Вона її заспокоїла: воїни на завданні, повернуться – і він сам зателефонує. Коли приїхала з роботи, нагодилися чоловікові друзі, були помітно стривожені. Та вона залишалась переконаною, що Олег, з його вмінням долати будь-які загрози чи несподіванки, неодмінно вибереться і з цієї халепи – навіть, якщо поранений. До того ж, офіційно ніхто нічого не повідомляв. Незабаром приїхали сини – вони вже знали від батькового товариша гірку істину, хоча мамі не говорили – оберігали. Наступного ранку її підтвердив і чоловіків брат Степан, що також служить в ЗСУ. Та й з військкомату прибули з повідомленням…
Останнє фото – за мить до смертельного бою
«Це буде найкраща пам’ятка про Олега»
Одразу після похорону вдова Олега Барни озвучила на повен голос намір спрямувати зібрані людністю пожертвування для їхньої родини виключно на потреби ЗСУ. Ті кошти якраз і перераховано на один з придбаних дронів, – підтверджує тепер. А ось другому даткові – виплаті їй з синами державної допомоги як сім’ї загиблого – належить інша доля. І дружина, й діти Героя одностайні в своєму рішенні: облаштувати на території Білобожницької школи спортивний комплекс європейського зразка – з тренажерами, накриттям, лавками для глядачів тощо. «Тому що це буде найбільша пам’ятка про Олега, – переконана пані Барна. – Він завжди хотів, щоб діти були здорові», – додає.
26 квітня 2019 року. Поїздка до Єрусалима. Прохання
«Хочу створити ГО «Родини загиблих»
Ольга Василівна Барна (нехай дарує прискіпливий читач за ось таке представлення моєї візаві не на зачин, а десь всередині публікації) – доцент Тернопільського національного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти України. Свого часу впродовж майже двох десятиліть працювала в Чортківському навчально-науковому інституті підприємництва і бізнесу ЗУНУ. «Окрім того, – додає, – маю уроки в Білобожницькій школі – з інформатики». А ще вона – авторка 17-ти підручників. І зараз працює в трьох міжнародних проєктах. Робота, каже, займає дуже багато часу, відволікає.
– Що хочу точно зробити, то це створити громадське об’єднання «Родини загиблих», – прочиняє власні плани. – Думаю, починатимемо в нашому регіоні. Адже є багато грантів, і багато допомоги, і підтримки. Тепер співпрацюю з фондом «Діти Героїв», розробляємо для них об’єкт підтримки для розвитку навичок, життєвої компетентності. Бо відсутність рідної людини ще й як відчутно впливає на формування дитини. Таких спільнот, як, скажімо, «Родини загиблих», думаю, нині бракує. Хтось не має психологічного стержня всередині, когось треба спрямувати, куди йти, що робити, коли людина чи сім’я розгублена і перебуває на роздоріжжі. Тому ось така задумка в мене і є.
Незавершена життєва сторінка, про яку мало хто знає
– Хочу сказати, що після депутатської роботи у Верховній Раді чоловік відповідно до законодавчих норм мав би повернутися на роботу до Білобожницької школи, тобто на своє попереднє місце праці, – зауважує дружина. – Та виявилось, що внаслідок цього двоє працівників, які мають дітей, залишаться без роботи. І він вирішив не вчиняти так, мовляв, я маю хоч якусь пенсію у зв’язку з інвалідністю, шукатиму інше заняття, а люди нехай працюють, бо не можу залишити їх без шматка хліба.
Чоловіча частина родини
Виявляється, згодом Олег Степанович сів упорядковувати власні думки, вступив до аспірантури у Франків університет до Львова, написав дисертацію. Її тема пов’язана з гібридною війною росії проти України в гуманітарному просторі. Планував у 2022-му році захистити дисертацію, оскільки всі формальні умови були виконані і вже відбувся попередній захист на кафедрі. Навіть відпрацював в університеті один семестр, читаючи майбутнім магістрам на історичному факультеті курс, пов’язаний з темою його дослідження. «Певно, ніхто або ж мало хто знав чи знає про це», – каже вдова. Тож ця сторінка його життєпису невідома. І – незавершена.
Віщий сон: відкидав від себе каміння
– Незавершеним залишилося ще дещо: чоловік мав багато судів щодо захисту честі та гідності, – висловлює наболіле Ольга Василівна. – Дійшов до Верховного суду, виграв справу щодо звернених проти нього наклепів. До мене надходили повідомлення через судові засідання – доводилось вести переписку, просити відтермінувати, оскільки позивач перебуває на фронті. То ще були й заочні судові розгляди.
А далі жінка ділиться враженням через один з коментарів у соціальних мережах від тернопільської журналістки Наталі Лазуки. Та розповіла про свій сон, в якому бачила, як її колишній вчитель відкидав від себе каміння. «Я ніяк не прокоментувала прочитане, – каже п. Барна, – але подумала, що то, мабуть, віщий сон. Бо в бік чоловіка справді було кинуто багато і каміння, й болота, тобто нерозуміння та несприйняття». Між тим, стверджує, він був щирої душі, охочий допомогти.
Особлива любов – сад
У неї залишилися цілі стоси документів, в яких – рясно від прохань до народного депутата України Барни надати зокрема й матеріальну допомогу на різні невідкладні потреби. «Часто бувало, – каже п. Ольга, – що чоловік телефонував і наказував мені допомогти комусь з його депутатської зарплати. Адже спеціального фонду для цього не було. Відмовити ж він не міг, вважаючи, що не має права. В той же час нерідко можна було почути, що Барна роздає гроші, бо багато накрав. Але я не тримаю зла на тих людей, що таке кажуть чи казали. Вони, напевно, міряють цінності іншими мірками, ніж міряв Олег. В його столичному готельному номері, який орендувала Верховна Рада для проживання, завжди хтось ночував: хтось їхав на лікування, хтось навідував того, хто лікується, хтось прибував на консультацію чи мав важливу зустріч. Тобто двері постійно були відчинені для тих, хто потребував підтримки та опори».
Пам’ять нетлінна
– Хочу на 40-й день, 26 травня, розмістити в соцмережах його життєві фотографії – як подарунок, – ділиться жінка, мабуть, нині найбільш сокровенним для себе. – Бо у нас в родині так прийнято – робити одне одному особливі подарунки.
Пригорщу з тієї добірки на прохання редакції вона запропонувала й для цієї публікації. Тут ще й останнє фото Олега Степановича – за мить до смертельного бою. А до розпочатої теми, звісно, ще повертатимемось: адже рідні загиблого Героя настійно реалізовуватимуть його наміри, що спостережено вже з перших кроків. Та й пам’ять – вона ж нетлінна…
У публікації використано фото сім’ї Барнів та з відкритих джерел
