Вищеназвані вулиці, про це мало хто знає, відносяться до двох населених пунктів: перша – з десяток обійсть – до Чорткова, а Кадуб, колишнє однойменне село – до приміської Білої. Та біда у них спільна одна на двох: уже багато років заїзд з боку міської вулиці Князя Володимира Великого у вкрай незадовільному стані. А іншого для білівчан просто не існує! По той бік – залізнична колія.
Як останні розповідали пізніше, у Білій вони тільки числяться. Діти до садочка і школи ходять до міста, комунальні платять, пенсії отримують на пошті. До села вони ходять лише по якусь довідку чи голосувати.
В обумовлений час, 15 квітня, на звернення людей журналісти Чортків.Сity приїхали на місце, щоб на власні очі побачити ту дорогу і вислухати їхні болі.
У чому полягає суть проблеми? Під час зливних дощів вся вода з району колишнього ремзаводу тече дорогою по вулиці Шеремети вниз до потічка. І скільки б її не підсипали – марна справа.
Як розповіли тамтешні жителі, котрі тут мешкають не один десяток років, на початку 80-х заїзд був навіть заасфальтований. Вода після дощів текла далі через широку трубу. Але пізніше, коли вели газ, дорогу перекопали, трубу під час прокладання якихось кабелів витягнули. Як почали споруджувати швейну фабрику, ще більше розбили дорогу. З тих пір така проблема, чим рік – все гірше. Час від часу дорогу підсипають, але того вистачає ненадовго.
– Я тут народилася і живу, – каже мешканка білівської вулиці Кадуб Світлана Баліцька. – Вже багато років проїхати чи навіть нормально перейти неможливо ні вдень, ні вночі. Тут мешкає багато молодих мам, сама маю двох внуків – коляскою не переїдеш. По воду до каплички багато людей приїжджає. Сходи до неї торік гарні зробили, а от дорогу.
– Мені 35 років, але не пам’ятаю, щоб колись цю дорогу капітально ремонтували, – мовить молодий чоловік. – Торік висипали дві машини щебеню, та що з того? Можна й зараз це зробити, та піде дощ і по всьому. Шкода тих грошей.
– Тут стільки висипали будівельних відходів. Хто будувався – камінь, биту цеглу вивозив сюди, все змило, – доповнює його згадана вище пані Світлана.
– Там тільки треба вставляти трубу, щоб був відвід води, і хіба асфальт стелити, – переконаний літнього віку чоловік. – Міський голова тут був, знає про нашу проблему, казав – збирайте підписи, пишіть звернення.
– У вересні минулого року я мала інфаркт, – розповідає Ярослава Космовська. – Швидку на ямах стало розгойдувати, мало не перевенулася. Лікарка тримає мене з одного боку, медсестра – з іншого, ледь з ношей не випала. Привезли мене до лікарні, а лікуючий лікар каже: що з вами сталося, жіночко, що дістали такий обширний інфаркт? Коли розповіла, як мене везли, кивнув головою, мовляв, це могло дати ускладення.
Говорили люди багато: і саму дорогу потрібно розширяти, і вишні позаростали. Дерева, згодилися, можуть зрізати й самі, а нас, як висловились – четверту владу просили, щоб донесли їхні проблеми, аби їм допомогли зробити нормальний заїзд – таким був колективний месендж.
– І не конче стелити асфальт, хай би хоч грейдера пустили, щоб розрівняв дорогу і можна було нормально проїхати, – зазначив Павло Холоднюк з вулиці Шеремети. – це ж зовсім небагато – якихось двісті метрів, не більше.
Що скаже з цього приводу влада? За відповіддю на це запитання ми подалися до міської ради. Очільник міста Володимир Шматько хоч був на місці, проте, зіславшись на відпустку, відправив нашого журналіста до свого заступника Олега Недокуса, котрий ось що повідав:
– Торік на самому заїзді по вулиці Шеремети ми висипали дві фури щебеню. Скрізь по місту, де були критичні ділянки, ми підсипали дорогу. Підсиплемо і цього року, пустимо грейдер тощо. Якби ж то всі вулиці в місті були ідеальні, а тільки на одній проблема. Асфальту цього року там точно не буде – в бюджеті на це не закладено кошти.
Як поремонтуємо грейдер (полетіла коробка передач), постараємося зробити ще до Паски, а ні, то вже після свят. Буду їхати додому з роботи – неодмінно заїду туди, подивлюся. Всі критичні вулиці ми кожен рік підсипаємо, але цього вистачає на рік максимум. Ще у центрі міста стільки роботи. Більше нічого пообіцяти не можу.
Фото Любомира Габруського
