За понад двадцять років роботи в редакції у моїй журналістській практиці не пригадую такого випадку, аби керівник органу місцевого самоврядування запросив на каву, у невимушеній обстановці даючи інтерв’ю. Очільник Заводської громади, що об’єднує сім населених пунктів Чортківського району, Л.Р.ПАВЛІНСЬКА – один з тих молодих креативних керівників, які постійно тримають руку на пульсі часу, володіють гнучким мисленням і відкриті до змін, сильний лідер, який уміє надихати, людина, яка безмежно залюблена у свою роботу і горить нею. Тож зручно вмостившись за білосніжним журнальним столиком у стильному робочому кабінеті голови, розпочали майже годинну нашу бесіду.
– Людмило Романівно, ось уже півтора року наша країна протистоїть російському агресору. Як Вам у таких непростих умовах працюється в громаді? Як Ви, як жінка, справляєтеся з цією нелегкою ношею керівника, яка далеко не кожному чоловіку по силі?
– Щиро дякую за запитання. Насправді ніхто цього не очікував і всі ми в умовах війни опинилися вперше. Ніхто не знав, як поводитися, що робити. Проте якийсь внутрішній голос давав кожного дня підтримку і ти розумів, що на тобі дуже велика відповідальність, ти повинен це зробити.
Звичайно, було страшно за себе, своїх дітей, рідних, близьких. Проте я чітко усвідомлювала усю повноту відповідальності за громаду.
У перші дні війни я відчула, що люди на тебе покладаються як на орієнтир. Вони очікували від мене якихось дій і рішень, що вони мають робити. І в такий період серце підказало, що потрібно виходити до людей в прямі ефіри, говорити з ними. Зверталася в соцмережах, якщо було потрібно щось організувати. Наші люди насправді з дуже-дуже великим серцем – не встигла щось написати, як вони вже організовувалися, приходили з пропозицією допомоги. Я щиро вдячна всім цим людям, які були разом зі мною, підтримували, і ми змогли справитися з першими викликами війни.
– Як і кожна громада подалі від фронтових дій, Заводська ТГ стала прихистком для багатьох тисяч вимушених переселенців, які утікали від війни. Як ви давали собі раду з напливом такої великої кількості людей? Як їм допомагали інтегруватися в громаді?
– Масові потоки біженців на захід країни нерідко зупинялися на блокпосту при в`їзді в наше селище. Вони не знали, куди їм дітися. Тоді я звернулася до мешканців громади, щоб допомогли їх прихистити. Дуже вдячна нашим людям, які прихистили в себе вдома внутрішніх переселенців. Спочатку це були вихідці здебільшого з Київської області, пізніше – зі східних та південних областей. Було складно, їх всіх треба було зареєструвати. Фахівці служби соціального захисту селищної ради нерідко виходили у другій-третій годині ночі на роботу, щоб провести процес реєстрації, аби вони могли отримати фінансову допомогу від держави. Загалом ми прийняли у себе близько 1,2 тис. переселенців. Чимало з них після звільнення окупованих територій повернулися додому. На нинішній день залишилося проживати на теренах громади близько 140 внутрішньо переміщених осіб.
– Так склалося, що у перші місяці війни підрозділ сил тероборони квартирувався на теренах Заводської громади, що, безумовно, лягло на неї додатковим тягарем. Адже необхідно було десь розмістити сотні військових, організувати їхнє харчування тощо.
– До речі, це було іще одним нашим складним випробуванням, оскільки ніщо не сповіщало про те, що підрозділ ТрО буде розміщуватися на нашій території. І коли нам зателефонували, повідомивши цю новину, потрібно було докласти чимало зусиль. Знову ж таки, ми звернулися до мешканців громади, кожне село долучилося. Організували все, починаючи від продуктів харчування, консервацій, заготівлі картоплі і закінчуючи матрацами. Люди активно допомагали, ліпили вареники на кухні, готували котлети. Я б сказала, саме вони відіграли дуже вагому роль. Також активно до організації харчування долучилися аграрії. Звичайно, з часом все налагодилося, пішло державне фінансування. Але на початках нічого не було.
– Ви і зараз підтримуєте зв’язки з нашою ТрО?
– Аякже! Крім того, коли вони відправлялися на передову, ми придбали їм увесь необхідний інвентар на перші часи.
– З власного бюджету виділяєте якісь кошти на військо?
– Звісно. Ми ухвалюємо на сесії різні програми, перераховуємо трансфертом кошти на ЗСУ. Окрім того, прийняли багато програм для підтримки військових саме з нашої громади. Це такі, як матеріальної допомоги, на лікування, зубопротезування, допомоги сім’ям загиблих. На кожну сім’ю полеглого воїна виділяємо 30 тисяч гривень, фінансуємо поховання Героїв і т. д. Для поранених надаємо одноразову допомогу в розмірі 4 тис. грн. На превеликий жаль, із Заводської ТГ загинуло уже четверо бійців.
– Ми не можемо оминути в нашій розмові широкомасштабний волонтерський рух, який масово розгорнувся в країні з початком повномасштабної війни. Як Заводська ТГ долучилася до нього?
– Звичайно, наша громада не могла стояти осторонь, долучившись до допомоги ЗСУ, мешканцям потерпілих від агресії міст. Неодноразово відправляли машини з волонтеркою туди, де потребували нашої помочі. Знову ж таки, з допомогою волонтерів, які їздили за кордон, доставляючи звідти гуманітарні вантажі, ми мали змогу організувати допомогу і військовим, і переселенцям. Так само внутрішньо переміщеним особам, які зупинялися у нас, формували пакунки, які містили продукти харчування, засоби гігієни і т. ін., необхідні для проживання на перший час. Для нас було важливо, щоб люди, які приїхали в нашу громаду, відчули, що ми хочемо і можемо їм допомогти. Нелегко було, чесно кажучи, і працівникам, і мені особисто приймати особисто цих людей, оскільки кожен розповідав свою трагічну історію. Насправді це дуже і дуже сумно.
– Попри те, життя не стоїть на місці. Заводська ТГ, як і інші, потроху розвивається. Наскільки мені відомо, очолювана Вами громада є однією з найактивніших в області та й, мабуть, в Україні щодо участі у різних міжнародних інвестиційних проєктах і грантах. Скажімо, таких загальновідомих, як DOBRE. Можете більш детально розповісти про це?
– Так, ми беремо участь у багатьох проєктах, принаймні намагаємося. А вже далі залежить, наскільки добре ми спрацюємо і чи потрапимо у відбір.
З перших днів утворення громади взяли участь в американській програмі DOBRE. Це був колосальний досвід. Дана програма дала нам дуже багато знань, розуміння того, як управляти і правильно використовувати бюджетні кошти. Переконана, що все життя потрібно вчитися, розвиватися, черпати досвід провідних країн, успішних громад і таким чином впроваджувати його в себе.
З програмою DOBRE ми реалізували один з найуспішніших наших проєктів – це покращення надання культурних послуг. Зокрема переїзд мистецької школи, яка багато років перебувала вкрай жахливих умовах – непридатній будівлі для навчання дітей, у капітально відремонтовані приміщення будинку культури. Також ми відремонтували зал засідань, який використовуємо не тільки для проведення сесійних засідань, створили коворкінг-центр, дівочу кімнату тощо. Реалізували багато дрібніших проєктів, які зараз вдало впроваджують в життя культурні центри, створені в кожному селі громади.
– Нещодавно у Заводській ТГ відкрився сучасний Дія.Центр. Наскільки це змінило якість надання послуг мешканцям громади?
– Років два-три тому мені вдалося побувати на зустрічі лідерів громад з міністром цифрової трансформації Михайлом Федоровим, де за підтримки Асоціації громад обговорювалося питання, як спростити надання послуг людям. Ми висловили пропозицію, що людина має прийти з одним-єдиним документом і отримати всі потрібні їй послуги. При цьому не потрібно збирати різні довідки, ксерокопії документів і т. д., що ускладнює життя. Натоді ми ще не знали, як це буде виглядати на практиці. Але сьогодні вже розуміємо успішність цифрової трансформації в Україні. І наш Дія.Центр, який, на мою думку, став родзинкою громади, є одним з найбільш успішних проєктів у цьому відношенні. Його керівником є переселенка із Запорізької області Вікторія Гвоздик, котра була успішною керівницею ЦНАП у своїй громаді, і ми пишаємося тим, що вона у нас працює і може впроваджувати тут свій досвід.
У Дія.Центрі встановлені зчитувачі кюар-кодів, де кожен відвідувач може їх просканувати, дати згоду в додатку «Дія» у своєму смартфоні на розгляд документів і все. Тепер не потрібно збирати купу довідок, аби підтвердити свою особу, чи надавати інші документи. Це дуже зручно і сучасно! Шкода, що не кожен вміє цією послугою користуватися, складно звикати до чогось нового. Але я вірю, що за цим – майбутнє. Якщо не ми, то наші діти точно повністю перейдуть на цифровізацію. І взагалі, я вважаю, що сьогодні Україна стоїть на першому місці в Європі щодо цифровізації послуг. Доводилося багато їздити по світу, тож я переконалася, наскільки ми на високому рівні у цьому відношенні.
– Як бачимо, навіть в умовах війни вам вдається ремонтувати дороги. З одного боку, це добре – зручність, комфорт для мешканців. З іншого – навіть на рівні керівництва держави лунають заяви, що дороги, тротуари не на часі.
– Існує багато різних думок з цього приводу. Як відомо, стан більшості доріг як у нашій громаді, так і в Україні в цілому у вкрай жахливому стані. Їх ремонт у нашому селищі не проводився, напевно, більше 30 років. Одні кажуть, що не варто ремонтувати дороги, краще б допомогли ЗСУ. Інші – треба, мовляв, ми тут живемо. Питання складне. Проте я вважаю, що це потрібно. Багато людей телефонували, дякували, адже вони роками їздили ямами.
Одним із пріоритетних напрямків діяльності нашої громади у написанні стратегії і її реалізації є дороги. Це найболючіше питання для нас. До того ж, ми провели не капітальний ремонт, а лише поточний, який лише трішки виправить погану ситуацію. Кожного року ми стараємося частину коштів з місцевого бюджету виділяти на ремонт автошляхів, оскільки за один раз зробити якісні дороги наш бюджет не дозволяє.
З іншого боку, це не означає, що ми забрали кошти з допомоги ЗСУ і вклали їх у дороги. Це абсолютно різні бюджети, різні статті витрат. Ми допомагаємо і військовим, і ремонтуємо шляхи. Життя триває.
– Крім доріг, які б Ви назвали найболючіші питання для громади?
– Насамперед потрібно забезпечити людям надання якісних послуг, які є життєво необхідними. Це такі, як вивезення твердих побутових відходів, надання послуг з водопостачання і водовідведення, безперебійне електропостачання і багато інших. Довший час глобальною проблемою Заводського залишалося водовідведення, але цукровий завод нам нещодавно побудував очисні споруди. Великою проблемою були часи, коли вимикали світло. Насоси не працювали і т. ін. Але нам якось вдавалось це вирішити за допомоги і підтримки усіх жителів нашої громади.
– Не секрет, що на відміну від інших, у Заводської громади – значний туристичний потенціал. Це – печери «Млинки», «Угринська». Та й Шманьківський ставок давно є улюбленим місцем відпочинку для усієї округи. Чи в умовах війни питання туризму стало на паузу?
– Безперечно, ми хочемо розвивати туризм у нашій громаді. Ще до війни спільно з програмою DOBRE реалізували дуже класний проєкт – «Лабіринт емоцій». На Угринській стінці, звідки відкривається чудова панорама на річку Серет, встановили оглядові майданчики, вказівники, лавочки. В одній із зал печери «Угринська» розмістили своєрідні маски з проявом людських емоцій, оскільки людина, потрапивши у темряву, переживає різні відчуття. Чимало медіа про це писало. Сьогодні до нас приїздить багато туристів, які відвідують печеру у вільному доступі.
Що стосується ставочку в Шманьківцях, моєю пріоритетною обіцянкою під час виборів було влаштувати біля нього відпочинкову зону для жителів громади та наших гостей. Звичайно, хтось скаже: не на часі. Однак елементарними мінімальними затратами плануємо встановити альтанки, костровища, щоб люди могли прийти з дітьми, розвести вогонь. Думаю, вже у цьому році нам вдасться реалізувати цей задум.
– Доступ до неї буде безкоштовним?
– Звісно. Єдине велике прохання до відвідувачів – прибирати за собою. Це і буде платою за відвідування.
– В Україні триває освітня реформа. Багато шкіл стало гімназіями, ліцеями. Як зараз проходить вона на рівні громади?
– Звичайно, це нас не омине. Неодноразово доводилося спілкуватися з цього приводу з керівником Департаменту освіти і науки ОДА Ольгою Хомою. Надзвичайно великою проблемою є те, що у нас немає дітей. У двох населених пунктах нашої громади перших класів вже немає. Ми розуміємо, що рано чи пізно це призведе до укрупнення шкіл або пониження їх ступеня, або об’єднання однієї початкової школи для навколишніх сіл. Можливо, коли закінчиться війна і повернуться діти, що виїхали під час воєнного часу, буде інша картина. Але, на жаль, зараз ситуація така. Освітньої субвенції нам не вистачає, доводиться дофінансовувати заклади освіти з місцевого бюджету. Це є болючим питанням для нашої ТГ.
– Цікаво, який відсоток дітей з громади нині за кордоном?
– Точно сказати не можу, але якщо брати на прикладі дитсадка, в якому до війни було близько 80 дітей, нині залишилось 35. Тобто десь орієнтовно сорок відсотків.
– Нещодавно довелося прочитати, що у Заводській опорній ЗОШ І – ІІІ ступенів змінився директор.
– Так. У конкурсному відборі переміг досвідчений педагог Олександр Андрійович Ковальчук, котрий до цього очолював Милівецьку ЗОШ у Нагірянській громаді, а ще раніше – Чортківську школу-інтернат. Він дуже добре зарекомендував себе під час конкурсу, змістовно відповідаючи на усі запитання і порушуючи болючі теми, які стосуються нашої громади. Велася пряма трансляція, кожен міг подивитися і оцінити.
На новопризначеного директора покладаємо великі надії, оскільки хочемо, щоб наша опорна школа розвивалася, поповнювалася її матеріально-технічна база і був високий рівень знань. Віримо у нього, чим зможемо – допоможемо, аби злагодженою командою працювати для досягнення результату.
Фото: Заводська селищна рада
– Наближається осінь, попереду опалювальний сезон. Як стоять справи у закладах освіти, медицини, культури із забезпеченням альтернативними джерелами енергії? Не секрет, що ворог теж «готується» повернути нас у темряву.
– На жаль, це правда, минулоріч це всі добре відчули. Але тоді ми не були готові до такого сценарію. Зараз працюємо над тим, щоб модернізувати центральну котельню селища, яка опалює два навчальні заклади – школу і садочок, з підключенням альтернативного палива на дровах із заміною котлів і системи опалення. Твердопаливний котел дасть змогу опалювати в міжсезонний період, коли вже холодно, а ми ще не можемо опалювати газом, бо не відбувся тендер чи невідома ціна на газ. Думаю, до початку опалювального сезону ми реалізуємо цей проєкт.
Також замінили неефективні газові котли й у школах сіл громади.
– Людмило Романівно, досить про роботу, давайте поговоримо про таке. Попри постійну зайнятість, Ви ще є ще матір’ю чотирьох дітей. Як Вам вдається поєднувати у собі дві риси – бути хорошим керівником і доброю матір’ю? Часу на дітей вистачає?
– Ну, не знаю, наскільки я є хорошими керівником… Звичайно, складно, тому що основну частину часу ти проводиш на роботі, з якої приходиш стомленою, а діти хочуть твоєї уваги. Проте, як іноді жартую, у мене вдома починається новий робочий день. Оскільки мушу приготувати їсти, приділити час дітям, вийти з ними погуляти чи кудись поїхати. Складно, але якось мені це вдається. Не знаю, яким дивом, яка сила мене тримає. Напевно, тому, що я одночасно закохана у свою роботу і безмежно люблю своїх дітей. Усі ми народилися на світ і рано чи пізно колись помремо. І цей відрізок часу потрібно прожити так, щоб залишити по собі щось вагоме, принести класну різницю в цей світ, змінити його на краще. Така наша сутність на цій Землі.
Фото: з сімейного архіву Людмили Павлінської
– Підсумовуючи нашу бесіду, якщо б Ви знали, що нас чекає війна з росією, попереду будуть складні випробовування, чи погодилися б іти на другий термін? І чи маєте намір балотуватися на третю каденцію, коли прийде час місцевих виборів?
– Це дуже складне питання… Неодноразово мені хотілося скласти руки і піти, але у мене є дуже класна і сильна мотивуюча команда, яка не дає впадати у відчай. Мене підтримує дуже багато жителів нашої громади. Вони особисто телефонують, підбадьорюють, кажуть: тримайтеся, ми віримо у вас, все буде добре і т. д. Якщо чесно, не знаю… Я розумію, що життя іде, дуже багато часу витрачаю на роботу, на благо громади. Чи буду балотуватися – це ще під знаком питання. Швидше за все – ні. Але якщо би я знала, що мене чекає попереду, навряд чи би я погодилась. Тому що в період воєнного часу, повторюся, було надзвичайно складно. Складно тому, що ти несеш дуже велику відповідальність: не тільки за себе і свій колектив, а й за всіх жителів громади. Але напевно так мало бути. Таке моє призначення, що я нині тут і саме якась Божа сила мені допомагала, щоб я справилася з цим складним випробуванням, звісно, за підтримки і допомоги тих людей, які мене оточують.
– І наостанок, Людмило Романівно: яка Ваша найсокровенніша мрія, окрім, звичайно, здоров’я дітей, батьків, рідних?
– Мрію, щоб наша громада і країна в цілому були серед високорозвинених держав Європейського Союзу. Щоб у кожному населеному пункті були відремонтовані дороги. Мрію, щоб кожен громадянин усвідомив, що тільки він може вплинути на зміни у своїй громаді. Адже система, яка була раніше, коли вибрали на п’ять років голову і забули, нині не працює. Щоб кожен долучався до створення чогось нового, до реалізації проєктів у своїй громаді і державі загалом. Щоб кожен переживав, вболівав і прагнув до кращих змін, які мають бути побудовані на тому, що людині треба, в яких умовах вона хоче жити. Але для того свідомість має бути на високому рівні. Це така моя, напевно, найбільша мрія, а все інше – набута річ.
Наша свідомість і наші думки насправді можуть дуже багато. Ми можемо створювати у своєму житті таку реальність, якої ми хочемо. Однак для цього мають бути добре серце, добрі наміри і добрі діла.
– Дякую Вам за цікаве інтерв’ю, за запрошення на каву, вона насправді була дуже смачною. Дякую за Вашу відвертість, що Ви завжди готові до співпраці в плані інформування населення. Гадаю, нашим читачам буде цікаво почути про роботу очолюваної Вами громади. Плідної Вам праці. Нехай щастить!
– І вам дякую. Думаю, що наша розмова буде корисною як для мешканців нашої громади, так і всіх читачів районки.
Відео Заводської селищної ради
