У життєписі цього роду надзвичайно багато яскравих, променистих чинників – символів або ж ознак нашої доби. Тож обминути увагою, не віддзеркалити почуте напередодні Дня працівників освіти та Дня Покрови Пресвятої Богородиці з цілою сув’яззю супутніх свят з уст сільського вчителя зі с. Яблунів на колишній Гусятинщині (нині Чортківський район) було б просто гріхом.
Педагогічного стажу перевалило за сотню літ
Бо ж воно он як повернулося! Виявилось, що Юрій Сидорук у третьому поколінні представляє педагогічну династію краю. Вчителями були його дідусь, батько та ще й стрийко, хоч в підсумку це покликало стрия на іншу стезю. А сумарний вчительський стаж поминув позначку в 100 літ. «Сотка є», – мій візаві впевнено фіксує своєрідний рекорд їхнього роду. І додає, що ваговитий ювілей можна відзначати без жодних вагань. «А взагалі-то наша родина вчительсько-медична, – тут же деталізує. – Бо чоловіки зазвичай обирають педагогічну справу, а їх дружини, так би мовити – бойові подруги, кваліфікуються з медичної».
Учителем фізкультури був дідусь п. Юрія – Олександр Іванович Сидорук. Виховав цілу плеяду місцевих звитяжців спорту. Возив учнів на обласні та республіканські змагання, звідки поверталися з перемогами та здобутками. І, за словами внука, до глибокої старості (помер, маючи за вісімдесятку) підтримував власну спортивну форму. А ще залюбки займався фотографією – один з перших на тамтешніх теренах. Відображав у часі чиїсь весілля, похорони, родинні ювілеї. Ті відбитки й досі в домашніх згортках земляків.
Батько, Леонід Олександрович, був учителем трудового навчання. Вів учнівський гурток «Юний радіоконструктор». А ще завідував шкільним радіовузлом та займався створенням телевізійного центру. Захоплювався конструюванням фізичних приладів і заполонив цим багатьох школярів. На базі Яблунівської середньої школи було створено першу в області лазерну установку. Син пригадує, що у складі членів очолюваного батьком гуртка він одним з-поміж семи товаришів побував у 1995 році на республіканських змаганнях, де майже в усіх категоріях вони вибороли перші місця. А ще батько Юрія Леонідовича непогано малював, тож навчав школярів ще й образотворчого мистецтва і передав це обдарування обом своїм синам. І їхні малюнки теж «їздили» на виставки.
Симбіоз обдарувань – щоб поділитись з іншими
– Живу у с. Рудки Копичинецької громади, хоч і працюю в Яблуневі, – у такий спосіб мій співрозмовник поволі «переводить стрілки» на себе. – У Яблуневі мешкає моя мати Богдана Миколаївна, яку навідую буквально щодня. Бо після смерті батька цьогорічного літа вона залишилась одна. Маю прекрасну дружину Лілію. З 2000-х років ми разом починали працювати в Яблунівському дитячому протитуберкульозному санаторії: вона медичною сестрою, а я – вихователем.
Потім – вчителем, а з 2007-го по 2010-й рік виконував обов’язки директора школи при санаторії. Згодом шість років обіймав посаду директора – аж поки ту школу не закрили. Відтак на базі санаторію було створено обласний медичний центр для лікування і реабілітації учасників АТО. І я там працював ІТ-спеціалістом: налагоджував комп’ютерні системи, відеоспостереження. Ну і частково мав обов’язки популяризувати центр в соціальних мережах, просувати по всій Україні. Через півтора року центр закрили. Тож 2019-го року перейшов на роботу до ліцею с. Яблунів – на ставку вчителя біології. «Тягну» ще й інформатику, оскільки понад двадцять років дружу з комп’ютером та знаюся на ІТ-справі. А тепер у форматі НУШ (Нової Української Школи) ще й читаю у 5-6 класах новий предмет – «Пізнаємо природу».
Помітили? У послужному списку цього педагога, як і в здобутій ним колись спеціальності, ні на йоту нема натяку на предмет, пов’язаний, скажімо, з історією чи етнографією ріднокраю. Проте коли ці поняття нуртують в душі, то…
Козацькому роду та й нема переводу
А ви знаєте, хто такий джура? Так називали в Україні у ХVІ – ХVІІІ ст. зброєносця, учня в козацької старшини. Зазвичай джурами були молоді хлопці. Спадкоємцями тих предтеч наразі є й вихованці вчителя Ю.Сидорука. Він пишається тим, що від цьогорічного Першовересня на базі Яблунівського ліцею функціонує повноцінний курінь ім. Любомира Гузара. У складі – три вікових групи: «Джура-Котигорошко» (молодша), «Джура-Сокіл» (середня) та «Джура-Оборонець» (старша). Ще торік вчитель за власним баченням розробив знамено для двох роїв – «Залізні вовки» та «Лицарі України». І ще – відповідні нагрудні значки. «Працюємо досить плідно, – розповідає. – Попри все – навіть те, що цьогоріч не виділено ні годин, ні оплати на ці гуртки. Дивно: адже коли в Україні триває повномасштабна війна, військово-патріотичне виховання у школі не те, що має бути присутнє, а всі сили повинні бути спрямовані на таку надзвичайно потрібну справу. Проте маємо те, що маємо».
Юрій Леонідович втішно зазначає, що для вишколу гуртківців придбано повітряну рушницю (в ліцеї є свій тир), влаштовують вилазки до лісу – аби потренуватися. А ще – про нещодавній стройовий конкурс на плацу перед школою: «У сукупності «Залізні вовки» зайняли ІІІ місце по громаді. Це були 6-7 класи, але продемонстровані вміння і результат доволі високі. Стараюся прививати дітям те, чого мене навчили батьки», – резюмує.
Де є такі батьки, де є такі сини
У плині нашої зацікавленої бесіди вчитель прохоплюється словом, що гуртківці «Джури» співпрацюють з його сином, який нині служить в ЗСУ. Сукаючи ту нитку, потроху розмотуємо уявний клубок, що злучив у собі круговерть подій, локацій, особистостей, людських доль. Війна. Виявляється, лиш тільки впала вона на наші голови своїм повномасштабним форматом, старший син Сидоруків Віталій відразу вирішив іти воювати. Подавав заявки і в Національний корпус, і в «Азов», і до «Правого сектора». На ту пору закінчував навчання в Тернопільському національному технічному університеті ім. Івана Пулюя. Почув таке: принеси, мовляв, диплом і ми тебе відразу візьмемо, тому що ІТ-спеціалісти дуже потрібні українському війську. «Так і сталося, – деталізує батько Віталія. – Ми пройшли комісію разом з сином. Але оскільки я сільський вчитель і захищений законом, то мені сказали: «Ви не йдіть, а син молодший, спритніший, жвавіший – йому й служити».
Віталій Сидорук пройшов вишкіл у Великобританії, був керівником підрозділу. Успішно склав випробування. Нині служить в 10-й гірсько-штурмовій бригаді, бійців якої називають «едельвейсами». Зрештою, таке наймення вона має згідно з президентським указом. «Нарівні з «Азовом», нарівні з «Правим сектором» москалі з північних боліт дуже сильно бояться «едельвейсів», – каже мій візаві. А ще розповідає, що його син, 22-річний оператор дрона, під час однієї з військових сутичок з ворогом врятував цілу роту. На наші позиції насувалося вісім ворожих танків, чого розвідка вчасно не помітила. Віталій вчасно підняв дрон, зрозумівши, що може бути. Передав інформацію в штаб – все вирішували секунди. Наші бійці з пів на четверту до шостої ранку відбили атаку росіян за мінімальних втрат. За це отримав звільнення на десять днів. Представлений до нагороди. І – мав уже шість (!) контузій.
Суголосся часові
Цьогоріч День Покрови Пресвятої Богородиці, а отже, і всі споріднені з ним свята – День захисників та захисниць України, День українського козацтва, створення УПА – злучилися-переплелися воєдино з Днем працівників освіти. Ця з’єдинена сутність не може не тішити до самісіньких глибин душі. Бо в ній чітко проглядається майбутність українства – ось на таких достоту яскравих прикладах.
– Віталій служить на самому «нулі», – розповідає п. Юрій. – Сказати б, це навіть «мінус нуль». Бо до ворожих позицій можна докинути гранату. – І тут же зазначає, що Боже провидіння, палка та щира батьківська й материнська молитва боронять наших воїнів. Приклад тому – якось коріння розлогого дерева прийняло на себе розрив ворожої міни відразу біля сина: «Я думав, ти загинув», – зізнався Віталію по тому командир. А в ніч на Миколая минулої зими відразу три снаряди впали буквально на відстані метра від Віталія та його бойового побратима, майже брата Андрія з Охтирки – і жоден не розірвався. Андрій також вже мав поранення, лікувався в Тернополі та проходив реабілітацію в Заліщицькому госпіталі.
– Для хлопців, що служать пліч-о-пліч з сином, ми придбали квадроцикл і до зброї багато начиння, і дрон, і тепловізор, – перелічує батько. – І люди допомогли, надонатили – дай їм, Боже, здоров’я! Лише з нашого невеличкого села багато захисників пішло воювати, маємо й двох загиблих.
«Скільки живемо – нам треба змінюватись»
Юрій Сидорук, каже, за радянських часів (йому 45 років) застав гасло на кшталт: «Нам потрібно зробити все, щоб наші діти не бачили і не чули війни». «А тепер мій син ціною свого життя робить все, що його батьки не чують і не бачать війни, – перефразовує наведене. – Це найстрашніше, що так є. Але він сам того хотів, не прикриваючись і не ховаючись за мамину спідницю. Бо вихований патріотом України».
Втішним акцентом є те, що молодший син Сидоруків, 17-літній Денис, опановує надзвичайно мирну спеціальність «кухаря-бармена-офіціанта» в Тернопільському вищому професійному училищі ресторанного сервісу і торгівлі. «Я люблю іноді в неділю зачинитися на кухні та куховарити, – каже батько. – Він ставав біля мене і вдавався готувати якісь делікатеси, солодощі. Випікав то хліб, то піцу – і йому ще й як вдавалося», – пишається. Наразі Денис проходить практику в одній зі шкіл обласного центру, допомагаючи тамтешнім кухарям готувати обіди.
Вчитель, батько, а найголовніше – громадянин Сидорук має за життєве кредо намір постійно змінюватися, щоб досягати чогось нового, бачити тих, хто поруч, і за потреби допомагати їм. Каже: «Мій вислів по життю – «Людина вмирає тоді, коли перестає змінюватись, а похорон – просто формальність». Це слова Генрі Форда, відомого на весь світ американського промисловця та винахідника. Дуже справедливі і доречні слова, що стимулюють замислитись». Ну як з цим не погодитись?
Фото з родинного архіву Сидоруків
