З таких слів розпочав нашу розмову в затишному головному офісі, що у Великих Чорнокінцях, досвідчений керівник одного з найбільших на Чортківщині агропідприємств, яке має у своєму обробітку більше 4-х тис. гектарів орних земель (фактично воно лучить у собі чотири юридичних особи – «Обрій», «Магнолія», «Добробут» і приватне фермерське господарство; двома останніми опікується його син – Григорій).
Каже, відколи почалася війна, а з нею й проблеми зі збутом врожаю, людьми. Одні пішли воювати, інші отримали відстрочення чи бронювання. А багато хто «випарувався» – не знати куди й подівся: виїхав за кордон чи переховується вдома. У кожного своє відношення до життя і до конституційного обов’язку перед державою. Тож на сьогодні є проблема з кадрами, яким немає кваліфікованої заміни. Однак мусимо з тим змиритися, жити далі й чекати не перемогу, яка обов’язково прийде, бо вона є у нашому серці, в нашій душі…
– Знаємо, що війську багато допомагаєте. Якось зовсім випадково стали свідком, як Ви передавали нашим військовим чергового позашляховика на подвір’ї військкомату, – підхопивши тему нашої розмови, поцікавились у Степана Григоровича.
– Кістяк нашої волонтерської команди становить четверо друзів: окрім мене, Михайло Пазюк, що нині проживає в Броварах, Василь Джупіна (Майдан) з Чорткова та Ігор Клим, котрий працює у Рівному. Усі вони – вихідці з нашого села. Хлопці щотиждень-другий вирушають у поїздку на схід: кому автівку доставити, кому – продукти чи якусь іншу передачу. Днями знову купуємо дрона. До нас звертаються воїни не тільки з Чорнокінців, а й з інших поближніх і дальших сіл, Чорткова. Мовляв, не мають чим добиратись на позиції. Вже придбали 14 машин і чотири одиниці транспорту передали на потреби війська з господарства. Готуємо п’яту – формується частина у Чорткові. Хто не звертався – ще нікому не відмовили і не вправі цього робити. Можливо, не в повній мірі, адже не все в наших силах, але щоб зовсім не допомогти… Стараюся це ніде не афішувати. Проте для себе особисто знаю, чим і кому допоміг, і Бог знає, а решта – кому треба…
– Чи правда, – цікавимось, – що нині через війну стало важко зі збутом продукції?
– Насправді така проблема існує. Приміром, неодноразово купувала у нас зерно через Румунію одна литовська фірма. Останній раз з якихось причин вона не розрахувалася за кукурудзу. Тривають суди, аби повернули заборговані кошти. Попри те, – 1,5 тис. тонн фуражної і 1 тис. т продовольчої пшениці вдалося реалізувати. Немає нині ціни на соняшник. А повертати банківську заборгованість треба, бо ж і техніку нову брали, податки, заробітну плату потрібно сплатити, хлопцям допомагати.
– Загалом рік видався врожайним?
– Немає що Бога гнівити: не гіршим, як торік. Зернові навіть десь і краще себе показали. Наразі хвилює питання ціни. Та вже як є. Відповідно земля на наступний рік отримає менше міндобрив. Ми досі працювали виключно оригінальними препаратами – BASF, Bayer, Syngenta тощо. Мабуть, доведеться переходити на щось дешевше. Одне тягне за собою інше. Проте головне – кадри. Без людей ми нічого не варті.
– Якщо не секрет, скільки у вас трудиться працівників?
– Близько семидесяти, плюс на сезон трохи беремо – городину зібрати, миші труїти. Прибуткового податку в місяць сплачуємо тисяч триста, не менше.
– Кажете, маєте трохи городини?
– Уже років п’ять відводимо під неї 10-12 га площ. Щось для себе тримаємо – готуємо обід, вечерю працівникам, лишки продукції здаємо оптовикам. Три гектари мали посадженої картоплі, два – цибулі, морква цьогоріч нівроку вродила, столові буряки...
От не розумію, чому цибуля торік коштувала аж по 65 грн за кілограм, коли вже при семи – десяти є заробіток? Чи ковбаса по 420 грн? Навіть якщо вона з чистого м’яса, мала б коштувати максимум 300 грн, – розводить руками досвідчений аграрій.
Рівно два роки ми не були в гостях у Степана Данилишина. Тоді, одразу по сусідству з офісом, саме розпочалася реконструкція тваринницького приміщення. Сьогодні здалеку і видно, і чути, що тут уже вирує життя. «Обрій» – одне з небагатьох сільгосппідприємств на Чортківщині, яке культивує ВРХ.
– Розумієте, я – зоотехнік за освітою, люблю худобу, – продовжує Степан Григорович. – Скуповуємо телята і дорощуємо їх до відповідної товарної ваги (4,5 ц): симентали, голштини, швідської породи… Зі сходу цьогоріч привезли близько півтора сотні телят; виручили місцевих селян з прифронтової зони, які не мали де їх реалізувати. Багато нині тримають худоби у Путильському районі Чернівецької області, тож їздимо туди. Корів тримаємо небагато – всього 15 голів, аби підгодовувати малих телят. Поголів’я свиней стабільно утримуємо в межах тисячі…
Цьогоріч уперше завакуумували 200 тюків сінажу. Для цього придбали імпортну «зелену лінію»: косарка, валкоутворювач, обмотувач і тюкопрес. Посіяли на сінаж 4 гектари люцерни і 7 га голландської трави, багатої на цукор і протеїн. Вдалося взяти відповідно чотири і три укоси. Гадаємо, на півтора року нам вистачить.
– Чули, що Ви уже й птахівництвом серйозно зайнялись?
– Цьогоріч лишень почали, у лютому була перша посадка. Один пташник на 30 тис. голів уже здубували, нині добудовуємо ще один, трохи більший. Завозимо добові циплята бройлерів, дорощуємо їх і на 43-44-й день здаємо.
Птахівництво – дуже тонка справа, строго потрібно витримувати температурний режим. Приміром, улітку курку важче виростити. Набагато складніше охолодити приміщення, ніж нагріти його взимку. Птиця найбільше піддається стресам.
– Нині у самому розпалі сезон збирання цукристих. Буряки вирощуєте?
– Аякже! Не уявляю, як можна їх не сіяти. Навіть у найгірші за ціновою політикою роки неодмінно відводили під солодкі корені 70-80 гектарів площ, цьогоріч – 180. Маємо чим навесні людям зарплату платити, та й цукор видати на пай. Другий день копаємо, за графіком 27-го числа уже б мали відправляти на завод, але начебто на два-три дні він змістився. Головне – викопати, вивезти завжди встигнемо.
Директорською «Тойотою» вирушили в поле, аби на власні очі подивитися, як йде процес збирання солодких коренів. І треба ж такому статися – дорогою зустріли бурякозбирального комбайна, що повертався на бригаду: обірвало вал. Однак це не завадило нашим намірам…
– До збирання ще залишилося десь 600 га кукурудзи, – бачачи наше замилування дорідною качанистою, розповідає дорогою директор. – Зберігати маємо де: збудували два нові склади місткістю 13-14 тис. тонн. При потребі загалом можемо помістити до 22 тис. тонн зерна.
Не доїжджаючи до невеличкого лісу, що не знати як тут з’явився серед розораних полів, обабіч полівки нам трапилася фігура якогось святого.
– Зараз про все детально розповім, – каже Степан Григорович. – Ще з дитинства пам’ятаю, на цім місці стояла дерев’яна фігура св. Антонія, накрита гонтям. До наших днів залишився лише фундамент. Навколо неї до 2000 р. росло чотири сосни. Тоді такий пронісся буревій, що їх вирвало з корінням на кілька десятків метрів. Коли почалася війна, думаю, якось треба віддячити полякам, котрі нам так багато допомагають. До слова, мій дід по материній лінії був офіцером польської армії. 9 років провів у російському полоні. Згодом його обміняли по лінії Червоного Хреста і доля закинула аж до Англії. Зайшов до костелу в Чорткові, де ксьондз допоміг з придбанням фігури. Знайшов хорошого майстра – Роман Пендак із Ридодубів. Разом зі своїми хлопцями він це і збудував…
А ось і кагати з буряками обабіч дороги на Дубівку. Як-то кажуть, нівроку! Степан Григорович узяв до рук перший-ліпший коренеплід. «Кілограмів два – не менше, – гордовито мовить керівник. – Фунгіциди добре спрацювали, він ще росте, гичка геть зовсім зелена. 650-700 ц/га мав би дати на круг».
Принагідно згадалася розповідь хлопців з друкарні на початках роботи в редакції, як вони свого часу на передовицю районки мусіли вручну «домальовувати» буряк. Мовляв, приїхав наш брат-кореспондент в якийсь колгосп до передової ланкової, а та що не вимикне буряк – одна «петрушка». Нині часи вже не ті. Сільське господарство пішло далеко вперед. Недарма так занепокоїлась Європа, коли наше зерно вийшло на її ринки. Мабуть, у цьому відношенні завдяки старанням хліборобів і родючій українській землі, на яку так скалить зуби москаль, ми давно вже її перегнали…
– Якби не війна, за якийсь рік-другий з господарства можна було б зробити «картинку», – мовить Степан Григорович, проводжаючи нас від свого офісу – колишнього занедбаного маєтку дідича Богуцького, дбайливо відновленого його теперішнім господарем, затишною алеєю старого панського парку, що виграє сьогодні всіма барвами осені. – А ще якби при розпаюванні все залишилися в цілісності: тодішній колгосп розпався аж на 9 дрібних господарств… Але, повторюся, у нас тут, на заході, ще біди немає. Біда там, на сході, де нині воюють і гинуть за Вкраїну наші хлопці…
Будемо надіятись, що війна скоро закінчиться і ми все відбудуємо, наведемо лад і зробимо «картинку» з квітучої нашої країни. І вона, як і колись, знову стане головою житницею Європи. Адже все у нас для цього є: родючі землі, працьовиті люди. Лиш з сусідами не пощастило…
