У середмісті Чорткова стоїть пам`ятник курінному Української Повстанської Армії, командиру сотні «Сірі Вовки» Бистрому (Петрові Хамчуку). Точніше – погруддя. Втім, то знак-символ епохи. Відразу замислююсь якої: минулої чи сучасної? Здається, один з наших предтеч застиг у камені й металі десь у міжчассі епох.
Його погляд сконцентрований кудись вдалечінь, більше увись, аніж приземлено. Вдивляється у щось Бистрий чи мріє? А може, пригадує, аби згодом поділитися тими думками з нами теперішніми?
Вдаймося до спроби зазирнути в його очі. Дослухатись до ледь чутного поруху вуст. Словом, дізнатись, а що сказав би цей пам`ятник, якби міг говорити?
Ви не думайте, хлопці, що я такий грізний
– Не такий я суворий та грізний, як видно з лиця. Ні! Мені ж всього – двадцять сім літ, осеней і зим. А от до весни дожити не довелось, бо загинув взимку, наприкінці січня. Вік недовгий, просто подорослішати довелося змолоду – такі були часи. Ми тоді формувалися в мужів рано – без тривалої аж занадто опіки батьків, як оце тепер, буває, трапляється.
Та у вас свої виклики часу. Он, на сході України війна. Я, відколи отут стою, багато всього перечув-перебачив. Палких мітингових заяв наслухався з різних уст – то все правда! Багато вояків в камуфляжному вбранні мій постамент минало вліво-вправо – аж духом згарищ від них віддавало. І материнських сліз чимало вже побачив.
А що вже суму і скорботи, як неподалік, до собору Верховних Апостолів Петра і Павла, жалобні процесії з домовинами, сповитими синьо-жовтими стягами, простують! То ж мої спадкоємці, «двохсоті», з фронту в отчий край повертаються. І вже цілий сонм їх у Чортківському краї…
День, який люблю
– Знаєте, 23 травня люблю. Особливий то є день – День Героїв! Давненько, ще від 1941-го року відзначається, ще за моєї пам`яті. Правда, у вільному світі, поміж справжніх патріотів, а не в колишньому Союзі «нерушимом», де нас гнітили.
До мене в такий день неодмінно приходить багато краян. Причому, різного віку: від сивочолих дідусів та бабусь до вільнолюбного студентства. Школяриків і школярочок ще більше шаную, бо їх палке слово, отут промовлене, то – наче золото! І – квіти, квіти, цілі оберемки, кошики. Бо ж майже літо, все цвіте…
Ну й нехай всього 27 весен
– На моєму постаменті, нижче грудей, виписано нагороди: Бронзовий та Срібний хрести бойової заслуги УПА. У ті літери пильно вдивляються зазвичай ще в один день в році, навіть більш особливий, ніж День Героїв. То – як Великдень нашого духу, День Незалежності України.
Та я люблю той день не за підвищену увагу до своєї персони, ні. Просто мрійно купаюся поглядом в людському морі, що розливається переді мною, прямуючи повз на площу Героїв Євромайдану. Навколо – шумно, гамірно, весело. Радіє моя душа: ні, недарма прожив же Бистрий всього 27 весен. Он скільки тих весен навколо в усмішках юних облич, а скільки додасться завтра!
Радіє душа, втішається. Вона ось тут, у середмісті Чорткова. А тіло спочиває на отчині, в батьківському селі Великі Чорнокінці. Перепоховали мене туди вдячні нащадки, по суті, на зорі державної Незалежності, влітку 1994 року. Привезли тлінні останки з хутора на Монастирищині, де ми полягли в сутичці з радянськими військами, аж через 47 років після загибелі.
Парадокси життя навкруги
– Лавочки навколо мене, тож не раз вслухаюся в розмови. Хтось радіє, як тепер Чортків змінився, що молодів, хоч має вже на рахунку майже 497 років. А хтось – гудить. Воно часом і є за що. Нарікали якось зовсім поруч, що мені, Бистрому, й визирнути нікуди зі щільного оточення високих вже навколо ялин. Підслухав, мабуть, ще хтось, крім мене: підчистили ті ялинки, вільніше стало. Отак!
Он кафешка, он – крамниця. Там – живі квіти, там – ікони. Сонцезахисні окуляри, велосипеди. Крутиться сучасний Чортків. Маніпулює цінами та цінностями. Як, зрештою, повсюди. Аби лиш не тими вічними, неминаючими.
Поганих слів не раз трапляється наслухатись – аж донесхочу: і лайки, й нецензурщини. Бо іноді завсідниками на оцих лавках стають безхатьки. І такі в Чорткові є – мабуть, як і скрізь у світі. Випивохи присідають втомлено. Прикро, а що поробиш? Життя.
Зате часто молоденькі мамусі з немовлятами у візочках в затінок ялинок від полудневого сонця ховаються, а я, те диво споглядаючи, тішуся.
Навколо росте новий люд
– Трохи ззаду, ліворуч, – ціле студентське містечко в корпусах Чортківського медичного коледжу. Шляхетних, вишуканих українців там плекають. До того ж, з неодмінним присмаком громадянства.
Пригадую, як воно, доблесне студентство всіх навчальних закладів міста, першим у Чорткові вийшло на наш місцевий Євромайдан – боронити свою майбутність. Так віддано, так щиро, так пристрасно.
Втім, і свідком побачень випадає мені бути. Це, що не кажіть, – приємно. Особливо тепер, навесні, те частенько трапляється. Буяє ж молодий цвіт, насліддя наше. Це добре – молодій Україні потрібні нові сили, нові погляди. Ми за неї, рідну нашу, й воювали. Життя клали. Не за ідею чистої води, а за люд України – новий люд.
