Нині минає 90 літ. Тож доцільно вчитатися у болючі спогади очевидців Голодомору в Україні 1932-1933 рр., які свого часу замешкали у с. Ягільниця на Чортківщині. Почути, пройнятися, замислитися. Щоб не повторилося подібне – нізащо! Спогади вміщено у книжці «Біль Голодомору» авторства нашого краянина – педагога, заслуженого працівника культури України Степана Бубернака. Малюнки – Сергія Запухляка (13 років) та Степана Вербицького (12 років).
Голодна смерть – найтяжчі тортури для людей
Олена Мигасевич (Швидченко), під час Голодомору проживала на хуторі Заболоття Дмитрівського (нині Бахмацького) району Чернігівської області
– Сім’я Михайла Швидченка не була дуже великою – окрім батьків, двоє дітей: донька Олена та син Іван, а ще бабця Ганна. Ми жили бідно. Та, не дивлячись, що батьки були колгоспниками, у нас вилучили зерно і продукти харчування. Основною причиною голоду було те, що під час колективізації людей хотіли загнати в колгоспи. Хто не піддавався агітації, то ходили «буксири», забираючи заготовлені на зиму зерно, квасолю та інші продукти. Голод у нас розпочався з осені 1932 року. Хутором бродили опухлі люди, просили їсти. Ділячись з ними, ми й самі перебивалися казна чим. Їли коріння злаків, качани від кукурудзи, розбиті у ступі. Пізніше збирали хлібні колоски, варили кропиву. Весною ходили збирати змерзлу картоплю. Вона була як пухир. Кидали у бочку з водою, де вона відмокала. Шкірку викидали, а з того, що всередині, пекли коржики. Коли прийшла весна 1933-го, становище трошки покращилось. Але це не врятувало п’ятьох хуторян від голодної смерті. Страшні то були роки. І не дай, Боже, щоб вони повторилися!
Фото: з книги С. Бубернака «Біль Голодомору»
Мріяла про день, коли у мене буде шматочок хліба
Ніна Кобаса (Пекарчук), під час Голодомору проживала в селі Зарічанка Чемеровецького району Хмельницької області
– Одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод 1932-1933 рр. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовилося приймати колгоспну систему з початку колективізації. А почалося все у 1929 році. Сільські активісти силоміць записували селян у колгосп. На тих, хто не піддавався їхній агітації, чекали арешти, виселення. Сім’я наша складалася з дев’яти осіб, п’ятеро серед яких – діти. Мої дідо Назар та баба Катерина – з родини гречкосіїв, шанованих у селі господарів. Адже дід був членом Кам’янець-Подільської Думи, мав багато знайомих і користувався повагою односельців, а також євреїв, які проживали в селі. Трудова сім’я Пекарчуків була оголошена новою владою «середняцькою». Саме «гавкуни» (так називали тих людей, які показували і видавали односельчан, пізніше розкуркулених) ходили селом, приглядалися до господарства, городу, худоби. Так на початку 1931 року ми були розкуркулені: забрали геть усе, залишили тільки одну корову. Напевно, зглянулись на те, що ми, діти, були малолітніми. Дідо з синами Григорієм та Антоном зуміли закопати на своєму полі кілька мішків картоплі. Її потай від людського ока приносили додому. Щоб не вмерти з голоду, варили баланду з картоплі, додаючи лободу, кропиву. Перебивалися садовиною, різнотрав’ям. Інколи баба варила нам юшку-сьорбанку з риби, яку брат Тимофій з молодшими виловлював у річці Летаві. Голод почався у нас десь у березні-квітні 1932-го. Великого голоду не було – померло лише 15 чоловік. У нас було легше, думаю, тому, що ми жили недалеко від кордону з Польщею і влада робила певні поступки, щоб у Польщі не дізналися про голод. Але це не зупиняло людей. То висохлі, як тріски, то набряклі, як мішки з просом, сотні людей мандрували від села до села, шукаючи шматка хліба. Важко було і нашій родині, коли не доїлась корова. Тоді мама Анна разом з іншими жінками з села вночі переходили кордон в районі річки Збруч і в Скалі-Подільській та Бурдяківцях на Борщівщині міняли всякі пожитки на муку. Ми пережили голод тому, що дорослі віддавали нам більшу пайку їжі. Але кістлява рука Голодомору забрала з життя зболеного душею і тілом нашого діда Назара. А розбиту голодом і горем бабу Катерину спіткала вічна сліпота.
Важко було боротися з темною силою
Надія Ковальчук (Мухіна), під час Голодомору проживала в селищі Якимівка Запорізької області
– На початку 30-х років почалась колективізація. Селян Якимівки силоміць примішували вступати до колгоспу. Сім’я мого батька Дениса Мухіна стала колгоспниками в 1932 році. На той час селяни були майже безправні. Влада ретельно відстежувала їх настрої і прагнула запобігти втечам. Та куди втечеш? Адже вони були безпаспортними. Голодна смерть шастала Запоріжжям – краєм козацької слави. Та норми здачі сільськогосподарської продукції залежали від кількості землі у господарів. У нас присадибна ділянка була розміром 0,30 га. Хату опалювали соломою або сухими бур’янами. Та теплота в помешканні від цього була недовгою. Багато людей померли від голоду і хвороб. У самій Якимівці – понад 100 осіб. Серед померлих найбільше дітей і літніх людей. Ховали всіх у спільних могилах. Наші батьки обмінювали на продукти все, що було можна. Ходили в Кирилівку, щоб обміняти речі на рибу. Добре, що в школі на той час годували на великій перерві. Сніданок, якщо так можна було його назвати, складався з рідкої кукурудзяної юшки. Але нам це була вже певна підтримка.
Фото: з книги С.Бубернака «Біль Голодомору»
Це було справжнє лихо
Віра Богайчук (Ширшова), під час Голодомору проживала в селі Кирило-Ганнівка Зіньківського району Полтавської області
– Страшно і моторошно згадувати ті роки. Сльози пеленою застилають очі і я знову бачу безпорадну маму, родину, чую плач меншеньких – брата Сергія і сестри Галини, що простягають рученята за крихтою хліба. Усе почалося з колективізації і розкуркулення. Окрім того, що забрали всю землю, збіжжя, весь сільськогосподарський інвентар, ще й примусово змусили записатися батьків до колгоспу. Адже нам загрожувало виселення. Голод почався з осені 1932 року. Наша сім’я дуже голодувала: їли навіть те, що сьогодні видається неїстівним. Варили лободу, змерзлу картоплю, всяке зілля. Пекли коржики з висівок, додаючи кору дерев. Врожай тоді був непоганий, тому не можна сказати, що суть голоду в неврожаї. Адже все зібране колгоспниками вивезли по плану заготівлі. 157 односельців забрав голод 1933 року. Страшно було йти селом: стогін, спухлі, вмираючі і мертві. Хоронили їх по кілька осіб, тому що копати ями було нікому. На те, що ми вижили, то воля Господня. Одні вмирали, а хто залишився живим, повинні повідати нащадкам про те, що коїлося в 1932-1933 роках в Україні.
Підготувала Ірина ШМАЙДЕЙ, директорка Ягільницького народного музею історії села
