Ось так сфразував життєвий свій плин у ході нашого спілкування в ракурсі «візаві» директор Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. О.Барвінського. А спонукою зустрічі стало 10-річчя директорської діяльності Романа Пахолка в навчальному закладі.
Щире пошанування та сердечні вітання зі значимою датою линули від усього колективу коледжу.
Роман Іванович – перший обраний власне колективом директор, призначений на керівну посаду на початку травня 2009 року. Вроджений лідер, різностороння особистість і мозковий центр педагогічно-мистецької кузні.
Гроно здобутків
Завдяки наполегливості та компетентності в усіх ракурсах, співпраці з педагогічним і студентським колективами директора гроно здобутків коледжу сповнюється вагомими плодами. Зернина до зернини, плекані з любов’ю, – і є щедрий врожай: реорганізація училища в коледж; створення комфортних умов для праці; увіковічення пам’яті про людину, ім’я котрої носить наш навчальний заклад – пам’ятник-погруддя О.Барвінському; духовний оберіг – скульптурна композиція «Ангел з хрестом»; меморіальна дошка на честь річниці підняття національного прапора в місті; розкопки та перепоховання невинно убієнних жертв Ягільницької трагедії; дослідження скарбів старого вулика… В усьому вкладена частинка душі пана Романа. Він є ініціатором благодійних акцій; волонтерство – це один із факторів його діяльності. А посередником у справах життя є мистецтво – це невід’ємна частка, адже всі творчі заходи проходять саме за його режисурою.
Отець-протосинкел Бучацької єпархії УГКЦ Володимир Заболотний у вітальному слові виокремив:
– День призначення і той же день, але з проміжком у десять років – різняться фарбами: сьогодні вже є плоди, а тоді – були очікування, надії… У кожному закладі цвіте сад, але щоби він давав плоди, туди повинна залетіти бджілка. Саме такою медоносною бджілкою-трудівницею, хоч звучить якось по-дитячому, є Роман Пахолок.
У вітальній залі сувоїлося все: теплі слова вдячності і зичень, поетика і мелос, спогади зі сльозами на очах, відрадність і многоголосе «Многая літа»…
10 років – майже 3650 днів!
– 10 років, це, здається, досить мало, та коли перевести у кількість днів, – майже 3650 (!) – доволі багато! Романе Івановичу, як відчуваєте цю кількість прожитого і зробленого?
– Колись посаджені невеличкі саджанці магнолії тепер високо буяють пишним квітом – і це стало вже своєрідною символікою нашого подвір’я. Саме вони дають підказку на кількість відпрацьованих років. Як на мене, зроблено достатньо для того, аби сказати, чи ти як керівник відбувся, чи ні… Гадаю, відбувся. Щодень дбаю про те, аби майбутнє було комфортнішим, забезпеченішим. Мене вважають непосидючим керівником, і це непогано, це – на щастя. В будь-який час я готовий до дій, до прийняття рішень, готовий допомогти.
– Ловлю на слові «достатньо зроблено», але це – доконаний вид (з точки зору морфології), при цьому делікатно скриваєте, що задумів «недоконаного виду» ще на з десяток, а то й більше, років…
– Колись мені подарували Острозьку Біблію. Тож, вітаючи мене з круглою трудовою датою (чисто як на інавгурації), нібито жартома, колеги наполягали, щоб я, поклавши руку на святу книгу, пообіцяв, що ще десять років буду… В цю мить я їх перепинив: «Прошу в Бога здоров’я і ще з 10 років послужити людям». На тему перспектив, дозвольте, промовчати. Лише скажу, що мали би відбутися відчутні зміни. На часі стараюся вирішувати питання щодо фінансування нашого закладу, яке обов’язково, сподіваюся, виллється чи в перекриття даху, чи в утеплення гуртожитку і т. п. І якщо мова про гроші, то вони повинні бути спрямовані виключно на благо людей.
Пригорща професій – в одній особі
– Керівник будь-якої установи, а тим паче навчального закладу в одній особі повинен бути: економістом, фінансистом, будівельником, завгоспом і ще, і ще т. д.
– Мабуть, таким і є. У статуті коледжу прописано, що власником – Тернопільською обласною радою – всі повноваження законно передані власне мені як керівникові. Так, я, направду, є розпорядником коштів, майна, і з правом представництва коледжу в різних інстанціях. Стараюся робити так, аби за мною чи після мене ніхто нічого не переробляв. Як вода, що точить камінь, пробиває собі дорогу-русло, так і набуті навики, досвід, знання стають потужною силою мудрості, що допомагає мені торувати шлях.
– Давайте пригадаємо оті перші дні, коли Ви вже повноправно обійняли посаду директора…
– Перші дні це були емоції, емоції… Та попри них – велике бажання щось зробити революційно, в пришвидшеному темпі: нове покриття дахів на корпусах, розпочати заміну вікон і дверей на енергоефективні… Визрівало багато реалістичних планів, які відразу (чи то наступного тижня, чи то місяця) починав втілювати в життя. Тепер усе зреалізоване є фактом «на лице». Тішуся, споглядаючи надзвичайно позитивні емоції захоплення наших випускників, коли вони приїжджають сюди на зустрічі. Зі шляху розвитку, осучаснення не збираюся сходити ні на хвилину. Водночас із господарською діяльністю на паралелях проходила реорганізація навчального процесу. Адже комфортні умови праці зусібіч – запорука успіху викладачів і студентів. Тож нового вигляду набули навчальні аудиторії; оновлено фонд сучасних технічних засобів навчання та музичних інструментів, автопарк закладу; цьогоріч уже маємо можливість харчуватися в нашій (!) їдальні.
«Потрібно атакувати життя і дихати на повну»
– Як підмітили Ваші колеги, Ви живете за принципом: потрібно атакувати життя, дихати на повну і постійно бути в готовності до непередбачуваностей, навіть випереджаючи час. Ви делікатно замовчуєте про облаштування аудиторій за надсучасними стандартами, що є, мабуть, предметом заздрощів не для одного навчального закладу…
– Ліна Костенко говорила: «Марудна справа жити без баталій». У наш час – час реформ – це просто неможливо. Тому доводиться ревно захищати майбутнє коледжів на всіх рівнях. А щодо надсучасності, то цього вимагає саме життя. Дві аудиторії облаштовані як інноваційно тренінгові класи для роботи в умовах Нової української школи. Вони обладнані сучасною інтерактивною панеллю Intbord із відповідним програмним забезпеченням, нетбуками-трансформерами Lenovo та окулярами віртуальної реальності.
Саме сучасне обладнання забезпечує активне використання в освітньому процесі підготовки вчителів нової генерації мультимедійних віртуальних середовищ і симуляторів.
Відрадно, що наші випускники користуються великим попитом серед вишів педагогічного профілю. Це дає впевненість в тому, що освітній, навчальний, виховний процеси в аспекті практики здійснюються належним чином. Вірю в наших студентів, бо в нас, не для «красного слівця» додам, один із найвищих рейтингів в Україні власне з української мови: минулого року ми мали неофіційне абсолютне перше місце в Україні у національному етапі за результатами Міжнародного мовно-літературного конкурсу ім. Т.Шевченка. Цьогоріч наша студентка Вікторія Канюк здобула перше місце у національному етапі, а втім – для переможниці вже підготовлено документи-подання у Міністерство освіти щодо присудження їй Президентської стипендії.
«Зерна, сіяні з любов’ю, проростають рясно»!
– Романе Івановичу, даруйте, та коли я запитую про якісь Ваші особисті здобутки, то Ви відразу переходите з особистості на загал. Ви, наче розчиняєтеся в колективі, видаючи на-гора досягнення всієї коледжної родини.
– Зерна, сіяні з любов’ю, проростають рясно!
– То Ви є той садівник, який щедрістю душі, теплом серця плекає посіяні зерна!
– Можливо… Плекати – на ранній стадії оберігати і від заморозків, і від буревію, граду і т. п. Це, як митець кажу, персоніфікація. Звичайно ж, під «зернятками» розуміємо нашу юнь. Я, справді, розчинений серед педагогів, студентів, серед людей, які мене оточують. Розчиняюся, але залишаюся собою. Колектив коледжу – прекрасний, креативний, творчий; до всіх без винятку відношуся з повагою і залюбки готовий з кожним працювати.
«Мамо, а де живе наш тато?»
– Широкий спектр роботи забирає, неодмінно, багато часу. Тож вільного – практично немає?
– Відповім характерно: мій майже п’ятирічний син Матвійко зачасту запитує матусю – мою класну (!) дружину Зоряну Пахолок: «Мамо, а де живе наш тато?»… (Усміхається). Оте запитання мене так глибоко тривожить, зачіпає, але по-іншому я жити просто не можу. Проте, яким би втомленим я не був, у колі рідних «відживаю». Саме вони – сини Тарас, Андрій і Матвійко; кохана дружина Зоряна; невістка Уляна, дві внучки Аничка та Марічка і моя мати Катерина – дають мені отой життєвий імпульс, заряд енергії і багато-багато позитиву. Я щиро вдячний своїй дружині, котра є творчою спонукою для мене, за щастя, що огортає нас зусібіч, за розуміння, підтримку і затишок як у домі, так і в душі, а також – і за добрі поради.
Не заспокоюватися, не зупинятися на досягнутому
– І насамкінець: Ваше кредо, Ваш принцип життя – як директора і як митця-поета?
– Кредо – не робити зла. Як творчої людини – не заспокоюватися, не зупинятися на досягнутому. Не жаліти себе ні в чому.
У фіналі дозволю собі передати слова, мовлені на адресу Романа Івановича власне колегами: «Нехай ще довгі роки колектив по-доброму заздрить Вашій енергії, Вашому оптимізму і працездатності. Вас люблять, поважають і до століття здоров’я бажають».
