19 грудня у виставковій залі Ягільницького народного музею історії села за ініціативи його почесного директора, заслуженого працівника культури України Степана Бубернака відбулася презентація виставки дзвоників «Дзвінкує колядою Перемога» з приватних колекцій вчителя музики місцевої школи Руслана Букалюка та відомого поціновувача старожитностей з Чорткова Петра Дубини, на якій були присутні журналісти місцевих та обласних видань. Загалом в експозиції представлено понад 180 дзвіночків різних історичних періодів з теренів України та різних куточків світу.
Директорка музею Ірина Шмайдей розповіла присутнім історію появи дзвоників. За однією з версій, що більше нагадує легенду, винайдення дзвонів належить італійському єпископу з провінції Кампанія Павліну Ноланському (353 – 431 рр.). Начебто він побачив уві сні польові квіти – дзвіночки, що тріпотіли мелодійними голосочками, і наказав ливарникам повторити форму цих квітів і навчити їх «співати»… Звідси у Європі дзвони називають словом «кампан», а «кампанолофільством» – колекціонування дзвіночків. Іноді вживають термін «ідіофон».
Директорка Ягільницького народного музею історії села Ірина Шмайдей
Незважаючи на уявну простоту, будова дзвона має свої особливості. Вона нагадує перекинуту чашу. Ця частина називається «плащ», а верхня, де він кріпиться – «корона». Джерелом звуку ідіофону є його стінки, в котрі б’є розгойдуючись «язик». Тембр та гучність звуку, його якість прямо пов’язані із розмірами плаща, товщиною стінок, сплаву, з якого він виготовлений. Чим вища якість металу, чим ретельніше дотримується технологія виготовлення, тим кращим буде його звучання.
Один з авторів виставки дзвоників - Руслан Букалюк з Ягільниці
Очільниця закладу звернула увагу присутніх на два дзвоники, поміщені в рамочці. Це – найдавніші експонати. Верхній відносять приблизно до ІІV-V ст. до н. е. (скіфський період). Такі бронзові дзвіночки археологи нерідко знаходять у курганних похованнях, як, приміром, у 2008 році біля села Коцюбинчики на Чортківщині при розкопках могильника VІІ-VІ ст. до н. е. А нижній, дещо тріснутий, – датується ІІІ-ІV ст. уже нашої ери (черняхівська культура).
Дзвоники також є різні за формою. Приміром, такі, як ми зустрічаємо на коровах у Карпатських горах, називають «ботало». Їх вішали на шию домашнім тваринам, аби вони відганяли хижаків, злих духів і хвороби, повідомляли про місце перебування. Зокрема на виставці було представлене сувенірне ботало зі Швейцарії, що датується початком ХХ ст.
Дзвоники круглої форми мають назву шелести, бубенці. Їх часто використовують як прикрасу для кінської упряжі, сигнальний захист від хижаків та різної нечисті.
Увагу присутніх привернули два дзвони незвичайної форми у вигляді кулі, нижня частина яких складається з пелюсток. Вони походять з Індії. Кожна пелюстка має свою вібрацію і дзвін має характерний «шелестячий» звук.
Цікава історія, як цей унікальний експонат потрапив до Чорткова, про що розповів колекціонер Петро Дубина. Свого часу один чортків’янин був на заробітках в Англії разом з індусом, котрий привозив з батьківщини різну автентику. Сталося так, що виходець з Індії помер і дзвоник дістався у спадок нашому земляку, а згодом опинився в колекції пана Петра. (До речі, кампанолофільство – це один з багатьох напрямків зацікавленості знаного у нашому краї колекціонера. У його приватній колекції стільки всього цікавого з історії ріднокраю!.. Але про це вже буде інша наша публікація).
Один з авторів виставки дзвоників - колекціонер Петро Дубина
Загалом на виставці дзвони представлені за групами. Скажімо, одну складають пронумеровані цифрами від 1 до 16. Відповідно змінювалася їхня вага та звучання.
На одній з експозицій, будучи фахівцем в царині музики, колекціонер Руслан Букалюк підібрав їх за півтонами звучання.
Іншу групу складають ідіофони, відлиті наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. на Валдаї. З кириличними написами, орнаментами тощо (на одному чітко видно рік виготовлення – 1854).
Багато ідіофонів виливалися на пожертвування меценатів, тож можна прочитати на них їхні імена.
Цікавий і весільний дзвоник, який має по колу обручальні кільця. Звісно, такими дзвониками прибирали коней, яким молода пара їхала до церкви.
Серед інших, на виставці також представлені дзвоники, якими користувались для виклику прислуги у кафе, готелях; помітно вирізнявся більш масивний дзвін з певною конструкцією для вмонтування в одвірок чи стіну – можливо, це перонний дзвін, яким сигналізували про наближення потяга; сучасні сувенірні дзвоники, привезені з Єрусалиму, зображенням святого тощо.
Про кожен з експонатів, звичайно, розповісти неможливо. Краще самому побачити і спробувати добути з нього мелодію у власних руках. Виставка дзвоників у Ягільницькому народному музеї історії села діятиме до кінця січня наступного року (контактний номер телефону завідувачки музею – 0686271792).
* * *
Ближче до завершення презентації на виставку завітали наймолодші її відвідувачі – другокласники Ягільницької ЗОШ. І якщо спочатку, здавалося, дітки не виявляли особливого зацікавлення від розповідей екскурсовода, то коли мідно-бронзові предмети потрапили до маленьких всюдисущих рученят, їх годі було спинити.
Раптом уся виставкова зала поринула у казкову святкову різдвяно-новорічну атмосферу. «Ми створили дитячу мелодію!» – захоплено вигукнула білява дівчинка з гурту. Як би усім нам хотілося, щоб цей різдвяний передзвін наблизив нашу Перемогу…
Відео Любомира Габруського
