Слово «нові» в заголовку, сподіваюся, приверне неабияку вашу увагу, шановні читачі… Крайнім часом доля, на превеликий жаль, виставляє цій жінці-матері, з якою ми нещодавно познайомилися, і про яку піде мова, чи не щодня все нові й нові випробування. Як же їй звести кінці з кінцями?
Марія Галка – зі села Чехова (колишнього Монастириського району, тепер – Чортківського). До пані Марії я завітала вже вдруге в проміжку пів року. А привело мене до господи Галок власне їхнє прохання про допомогу: перше – сприяння щодо чергової операції сина-воїна, друге – волокита з документами, які підтверджують, важке поранення сина, що спричинило його обмеження в фізичній життєдіяльності.
Розповідаю вам, шановні читачі, про нелегкі випробування цієї сім’ї з надією, що все-таки відгукнуться, подадуть руку помочі ті, хто мав би й без цього оприлюднення вирішити низку проблем, але байдуже сторониться чужої біди, не обкладаючи себе зайвими клопотами. Та хіба біда буває чужою?..
Отож, почергово…
Було у матері два сина – двійнята – Степан і Василь. До слова, Степан на 10 хвилин старший від Василя. Росли хлопці, мужніли. Були, як кажуть, одним цілим, втіхою, опорою та помічниками для матері. Дорослими звили свої сімейні гніздечка, обдарували неньку внуками. І тішилася Марія великою родиною. Та увірвалася в їхнє життя, як і кожного українця, клята війна – повномасштабне вторгнення росії в Україну…
Мобілізували Степана до війська українського 13 березня 2022 року. Василь став пліч-о-пліч із братом, добровільно, мовивши: «Не відпущу тебе одного! Ми завжди всюди разом, тож і Батьківщину захищатимемо разом». Воювали брати у складі 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, в інженерно-саперній роті. Перших десять місяців – в Авдіївці. Згодом командування перевело братів Галок в 7-у роту 3-го піхотного батальйону. Опісля, через два місяці, Василь в часі обстрілу отримав важкі поранення – обидві ноги розтрощені. Допоки проходив лікування в госпіталі, Степан воював. Та недовго – 4 місяці. Будучи ще на реабілітації вдома, Василь дізнався, що 5-го липня 2023 року Степан загинув…
«До нас в окоп, – пригадує з болем Василь, – прилетів ворожий снаряд. Степан був неподалік від мене, то ще й випорпував мене з-під землі… Врятував! А мене, на превеликий жаль, в момент загибелі брата не було поруч. Може, і врятував би його, та…».
«Я саме їхала в місто, – доповнює Марія, – це була без 10-ти хвилин восьма ранку, як зателефонував Степан. Сказав, що повернулися з «нульовки». Пізніше, в обід, я йому дзвонила, та він уже не відповідав. То був вівторок, 4-го липня. Увечері знову ж таки не додзвонилася до сина. З того переживання вночі я потрапила до лікарні. А наступного дня – звістка: Степан загинув»…
Тремтячими руками Василь гортає фотографії з фронту. З великою теплотою він говорить про брата. Після його втрати, як каже, серце розкраялося навпіл…
Що мене жахнуло в їхній розповіді, це те, що в документах про загибель воїна Степана Галки вказано (як засвідчили мої співрозмовники), що він загинув ні в часі бою, ні в часі ворожого обстрілу, а – смерть спричинив нещасний випадок… Хоча побратими говорять протилежне: під час обстрілу, як каже Василь. На чиєму боці правда – лише Господь знає…
Тож жодних грошових виплат-компенсацій ні мати, неповнолітні діти по втраті годувальника, батька не отримали й не отримують…
До поранення Василь трішки більше року знаходився на бойових позиціях лінії фронту, а Степан майже півтора року стояв на захисті рідної землі.
Тільки-но схоронила Марія одного сина – Степана, як почалася колотнеча зі збором необхідних документів щодо поранення, лікування і т. п. другого – Василя. У різних госпіталях воїн проходив лікування… Довший час перебував удома в стані надто обмежених фізичних можливостей, очікуючи на чергову операцію. Адже потрощені обидві ноги. Загалом переніс 11 (!) операцій. В одній нозі (наразі) – металічна пластина. Чоловік уже має змогу хоч трішки злегка на неї опертися, помаленьку ходити з допомогою милиць. Та й друга нога почала гоїтися, але зовсім, як мовить Василь, не слухається, бо в кількох місцях розірване сухожилля, а подекуди м’язів немає зовсім…
Й ось в такому непридатному для руху стані Василь змушений (так вимагають) їхати за тисячі кілометрів. Туди, де зараз дислокується медчастина його батальйону, для проходження медкомісії (ВЛК), яка мала би підтвердити, що воїн Галка непридатний для подальшої служби. Якщо ж – ні, то йому припишуть дезертирство!
Побивається мати: ніхто з керівних місцевих органів (хоча неодноразово були у них вдома, бачили ті скалічені ноги) не дає довідки про те, що Василь за станом здоров’я не може подолати таку велику відстань.
Направду ж, цивільні лікарі не мають права видавати довідки про стан здоров’я військовому.
Марії доводиться, як-то кажуть, оббивати пороги багатьох різних інстанцій, випрошувати-вимолювати помочі. Деколи й по два рази в день вона змушена їздити до районного центру, аби отримати потрібний документ. А зі села автобус не їздить, тож добирайся, чим хочеш…
«Була в сімейного лікаря, – каже п. Марія, – відправив мене до травматолога. А той – відряджає мене в обласний центр. Замкнуте коло… – плаче жінка. – Сил у мене вже немає! З кожним днем свіжі проблеми… Кажуть, десь шукайте візок для інвалідів, везіть сина в обласний центр, там вам допоможуть посадити його в поїзд…». «Телефонували з медчастини, – доповнює Василь, – одинадцятого січня я мав бути вже там на ВЛК. А як же?! Я ж навіть по хаті ходити не можу, – у розпачі мовить. – А мені у відповідь: нас то не обходить!».
Щоправда, Василь проходив реабілітацію (21 день). Як каже, приймав різні процедури, масажі, фізкультура… Та позитивного результату поки що немає…
«Чотири рази, – не перестає висловлювати свого жалю й болю Марія, – я пересилала всі необхідні документи електронною поштою в медчастину. А там кажуть, що ті папери десь згубилися. Нема… Що ж то за безлад такий?! Пізніше вже сказали, що довідку про нетраспортабельність Василя може видати й наша сільська рада. Ну що ж, піду просити… А якщо й там не дадуть? Куди далі йти, до кого звертатися про допомогу? Не знаю… Нікому ніякого діла немає до нашої біди. Навіть на День Збройних Сил України не згадали, що є такий воїн-захисник Василь Галка і що снидіє він безсилий вдома після поранення… Як далі жити?! Хто підкаже, хто допоможе звести кінці з кінцями?!»…
P. S. Допоки цей матеріал готували до опублікування, отримали інформацію про те, що мати Марія із сином Василем все-таки змушені вирушати в далеку та нелегку дорогу для підтвердження обмеженої дієздатності, спричиненої пораненням воїна В.Галки…
