До Небесної чоти білокрилих захисників наших приєднався ще один янгол, аби тепер разом зі своїми загиблими побратимами стояти на сторожі землі рідної з обителі Господньої.
Сьомого лютого обідньої пори на родинному обійсті, що по вулиці Лісок села Біла, розпочався чин похорону воїна Короля Назара.
Уже всьоме траурна пелена оповила Білу. А ще, як кажуть сільчани, п’ятеро молодих воїнів (їхніх односельців) вважаються зниклими безвісти.
Сумовито палахкотіли вздовж дороги поминальні лампадки, багрянцем плакала калина; юнь у скорботі навколішки, схиливши додолу національні стяги, живим коридором проводжала Героя в його останній земний шлях – на вічний спочинок.
Кажуть, Герої не вмирають… Та ні, вмирають, точніше – гинуть, віддаючи своє життя, аби не сунула москаляча орда, не топтала й далі землю Українську.
Якою ж довгою була та остання Назарова дорога додому… В проміжку двох місяців – тривожна невідомість для рідних. І ось мати зраненою горлицею припадає до домовини, так і не побачивши синочка, не поцілувавши трепетно востаннє личко свого Назарка… Не стримує сліз батько, понурий, аж почорнілий від горя… Обіймаючи притуляє до себе фото коханого наречена Назара… І не віднайти слів для розради… Клята війна смертю розкраяла долю двох молодят, які невдовзі мали стати на весільний рушник подружнього життя. Та не судилося… Лише тріпочуться на вітрі білосніжні стрічечки, що мережать шлюбний вінець молодого хлопчини – Героя Назара, відданого сина Батьківщини.
Як же боляче – ідуть від нас найкращі…
Кажуть, мужчини не плачуть, особливо – мужні воїни, яким довелося проходити пекельне горнило війни. Та плачуть… Приклонивши коліно, сивочолий воїн, який пліч-о-пліч стояв із Назарем на бойових позиціях, не стримуючи гірких сліз утрати побратима, вручив матері загиблого героя знамено 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї ОГШБ «Едельвейс».
Потрійний автоматний залп на честь воїна… І злинуло над кладовищем: «Ой у лузі червона калина похилилася»… Схоронили… Вічна пам'ять і Слава Герою!
Опісля похоронного процесу нам вдалося поспілкуватися з побратимами Короля Назара.
Один із них (як уже вказувалося вище) воював пліч-о-пліч з Назарем. У них і позивний один на двох – «Їжаки», антидронщики. Три місяці – завжди поруч, завжди разом виконували бойове завдання, на яке виходили лише удвох – така вже специфіка їхньої роботи. Не раз, бувало, й з життям прощалися… Як каже, добряче попрацювали: кілька ворожих гелікоптерів, більше десятка дронів – збитих. Потім побратим Назара, мій візаві, отримав важке поранення, тож тепер на реабілітації. Та не відсиджується в госпіталі чи вдома: у військовій частині, як мовить, пише Книгу Пам’яті, складаючи по крупинці інформацію про загиблих воїнів-«едельвейсів». А Назар залишився там, поблизу Білогорівки (на той час)…
– Ніч ми ділили на двох по половині, – розповідає «Їжак», – бо ж і відпочити треба, і рацію щоб не проспати. Найнебезпечніше для нас – це «прильоти», «приходи». Всі – в укриття, а наша робота – наверху. Найстрашніше – авіація московітів, «Сушки»… Тоді є наші й 300-ті, й 200-ті, на превеликий жаль… Не дивлячись на різницю у віці, ми з Назаром були навіть не як батько з сином, а – брати. Є взаємоповага, взаємопідтримка. Назар залишиться в моїй пам’яті дуже добрим, щирим, спокійним, врівноваженим і надзвичайно працелюбним хлопчиною, таким він був. Важко, дуже важко казати: «був»…
– Із Назаром мені не пощастило працювати поруч на позиціях, – розповідає другий мій співрозмовник «Павук» (чи не одноліток Назара), – але багато про нього чув від хлопців, і все – тільки найкраще. На фронті я з 2014-го, пішов добровольцем. Щоправда, були невеличкі, так би мовити, перериви між військовою службою. Важко хоронити побратима… Але треба віддати честь. Тому не було вагань (не дивлячись на стан здоров’я після недавнього поранення) щодо приїзду сюди, на вітцівщину Назара, і провести побратима в останню путь… А далі – баул воїна завжди напоготові. Бо є чітке усвідомлення: а хто як не ми?!
