Не так часто вдається поспілкуватися з воїнами-земляками, котрі перебувають вдома в часі короткочасних відпусток. Рідко хто погоджується розповісти про свої фронтові будні. І на це є багато причин. Тож наш респондент виявився великою вдачею.
Мова – про 41-річного Богдана Кретовича з Полівців. Наприкінці минулого тижня чоловік вже відбув на фронт. Відбув власним ходом – автівкою, яку йому передали українські заробітчани з-за кордону, довантажену продуктами й іншим крамом. В часі її освячення біля храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Чорткова й відбулася наша розмова.
А приводом до цієї публікації став телефонний дзвінок до редакції давнього шанувальника газети, чортків’янина Володимира Правецького. З його слів, до купівлі автівки долучилася велика група земляків-українців з-за кордону. Зокрема його рідна сестра – волонтер Марія Росла (Правецька), що нині мешкає в Мурсії (Іспанія). Жінка очолює благодійний фонд «Крапелька добра», також опікується багатодітною родиною загиблого воїна Сторчака Івана з Криволуки та сім’єю полеглого у 2014 р. воїна з Джурина Коцюка Руслана. Крім неї, ядро гурту благодійників становлять Галина Чапор з Тернополя й пані Ірина (на жаль, прізвища не пам’ятає – Авт.), що нині мешкають у США. Однак, як зазначалося вище, в цьому фонді акумулюються кошти сотень українців-заробітчан. За період з початку широкомасштабного російського вторгнення за їхні пожертви придбано і передано на фронт понад півсотні автомобілів та тонни різної гуманітарної допомоги.
Про призначення автівки воїн Богдан Кретович каже, що доставлятимуть нею хлопців на позиції. Про себе розповідає, що воює майже два роки, відколи був призваний за мобілізацією у перші дні війни. Служить у десантно-штурмовій роті, морський піхотинець. До війни працював водієм. Довелося скуштувати й заробітчанського хліба, збирав ангари по цілій Європі. Війна застала його в Києві, де таксував. 25-го лютого 2022-го приїхав додому і одразу отримав повістку.
Спершу проходив тренування в навчальних центрах України, потім кількатижнева військова підготовка в Англії та Польщі. Наяву, розповідає, все, звичайно, інакше. Сучасна війна нині така, що від кулі гинуть одиниці, в основному від прильотів. Прицільний вогонь вести не будеш, лише для придушення вогню противника. Тільки висунешся, як тебе хтось одразу візьме».
Довелося повоювати під Опитним, Водяним. Довший час обороняв Авдіївку. Добре, каже, там повоювали, багато танків спалили. Одного разу взяли в полон бурята. Два з половиною місяця був у них, москалі не хотіли його забирати. П’ять днів нічого не їв, всього боявся. А потім навіть харчувався за одним столом, пригощали сигаретами, вже й трохи українською почав говорити. Ніхто з нього не знущався. Каже: «Війна – війною, але маємо бути перш за все людьми». Зараз на херсонському напрямку, від жовтня місяця разом з хлопцями тримають плацдарм у Кринках.
«Важко, навіть дуже важко, – зізнається Богдан. – На човнах заходимо на позиції. Дніпро в тому місці на триста метрів розливається. Навіть вкопатися неможливо, одразу проступає вода. Але то таке. Помаленьку рухаємося до перемоги…».
Нехай Бог береже українських воїнів світла, яким ми маємо завдячувати своїм мирним життям. Але й усіляко допомагати, бо без цього перемогу не здобути.
