Погодьмося: поетичне слово насамперед сильне своєю спромогою злучити воєдино почування та прагнення десятків, сотень, а то й тисяч сердець. А буває, що й запрограмувати їх чітко означені дії. Бо чому ж тоді в кожній строфі вірша Юрія Рибчинського «Шлях до Тараса», покладеного на музику Олександром Осадчим та гучно виспіваного на всю Україну її народним улюбленцем Василем Зінкевичем, так численно тотожностей з діями нашої краянки-педагогині Світлани Дячок? Буквально днями очікується підтвердження-фіксація з наступною реєстрацією та внесенням до Книги рекордів України встановленого нею рекорду – оприлюднення в соціальних мережах 210-ти світлин з різних локацій по всій Україні, де є пам’ятники, погруддя, скульптурні композиції Великому Кобзареві. Та ще й не просто світлин, а з автобіографічним підтекстом. Адже авторка такої креативної ідеї неодмінно перебуває в кадрі, засвідчуючи тим свою безпосередню присутність та причетність. Це – присвята 210-й річниці Тарасових уродин.
«В дні перемог і в дні поразок, в щасливі дні і дні сумні іду до нього, до Тараса, несу думки свої земні». Ось вам і перегук зі згаданим віршем. Адже першу світлину з циклу, про який мова (на Facebook-сторінці Світлани Дячок це – альбом «Я і Кобзар»), вона опублікувала 10 березня 2020 року. Цим насамперед і ділиться в нашій з нею розмові. То було містечко Дунаївці на сусідній Хмельниччині. І – час вимушеного карантину через пандемію на коронавірус. Тобто пора справді не до веселощів. Засіявши цю тему в своєму серці, спостерегла, що пам’ятні знаки Шевченкові практично присутні чи й не в кожному населеному пункті. Почала колекціонувати, а відтак з’явився запал.
– Спочатку мене зацікавило, чому дуже часто, навіть в переважаючій більшості, пам’ятники чи погруддя багато де однакові, – розповідає педагогиня. – Почала досліджувати. В одній з історій, переповіданих на місцях, де бувала, якось випало почути, що такі розтиражовані примірники нав’язувалися в «навантаження» колгоспам! Звісно, в радянську епоху. Так і поставали вони перед школами, культурними чи торговими центрами.
Найчисельніше, вважає моя співрозмовниця, таких ототожнених знаків у нас на Тернопільщині. Більш різноманітні – на Хмельниччині, а «на гуцулах», тобто Франківщині, особливо тішить око креатив. Надто, каже, вирізняється пам’ятник у с. Микитинці. Аж «дихають» сучасністю пам’ятники у селищі Лисець на Прикарпатті та в Ірпені Київської області.
Географія зроблених на тепер світлин – майже вся Україна. Чи не найбільше охоплено Одеську область – то ще за рік до великої війни. Крім уже перелічених, ще й локації у Львівській, Чернівецькій, Закарпатській областях. «На початках, – каже, – фіксувала місця вшанування пам’яті Великому Кобзареві лише там, де випадало побувати. Але, відколи поставила собі за мету назбирати відповідну кількість світлин до півкруглої ювілейної дати, вже відшуковую спеціально».
Під час розповіді п. Дячок замість займенника «я» часто вживає займенник «ми». Перепитую, хто ж то в її команді, принаймні, зі збору попередньої інформації, мандрівок та й власне за оператора (хоча багато світлин виконано засобом селфі – тобто сфотографовано власноруч саму себе). Виявляється – Світлана Волощук, теж педагогиня, що працює у Чортківському ВПУ. Принагідно моя респондентка виокремлює одну зі світлин, що має харківську «прописку». Адже те фото – групове і вже цим рідкісне в колекції. «То – мої друзі-фахівці, учасники науково-методичної конференції, – пояснює. – Тамтешній пам’ятник цікавий тим, що має навколо підніжжя фігури персонажів Кобзаревих творів. Поруч на світлині – моя майбутня співавторка, хоча тоді ми ще не знали, що згодом разом писатимемо підручник», – деталізує в іншій площині.
Справді, в науково-методичному доробку Світлани Дячок, кандидатки філологічних наук, уже впродовж двох років директорки ліцею № 1 м. Хоростків, наразі шість створених у співавторстві підручників з української та зарубіжної літератури. Це я не лише з метою представити її як особистість, а й щоб підвести небайдужого читача до думки, що цій людині властивий ретельний аналіз спостереженого та зауваженого. Адже в часі мандрівок місцями Шевченкової пам’яті занотовано добрячу пригорщу різних історій. І в перспективі вони, мабуть, видаватимуться в світ. «Коли зникає настороженість і зав’язується безпосередня розмова, люди щиро, залюбки розповідають, іноді видають «на-гора» ексклюзив. Так було і в селі Кобиловолоки у нас на Тернопільщині, і в селі Нерушай на Одещині. А у Вінниці я взагалі робила світлину о четвертій годині ранку – так склались обставини», – чую подробиці з уст своєї візаві.
Вона на всі сто відсотків переконана, що 210 світлин до цьогорічної Кобзаревої річниці – абсолютно не межа. Каже, і після зафіксованого рекорду продовжуватиме розпочате. І десь там, попереду, в перспективі, – створити колаж світлин на кшталт відзнятого якось в Тернопільському драмтеатрі. «Це мрія – недосяжна наразі, доки триває війна. Але сподіваюся, що вона неодмінно здійсниться», – запевняє насамкінець. Так і буде, бо як сказав поет? «Той рух до сонця не спинити, бо зветься сонце те – Тарас!..».
