Побувавши у цьому мальовничому селі над Дністром з дещо незвичною для наших широт назвою на будівництві громадою оселі для важкопораненого воїна (читайте на сайті Чортків.City за цим посиланням), ми не могли оминути увагою усі його принади і поділитися з вами, шановні читачі.
Дорога
Різко повернувши на 180 градусів одразу за Городком на крутий підйом угору, одразу промайнула думка, з якими проблемами доводиться зіткнутися місцевим водіям у випадку зимової ожеледиці. Та ж історія й зі спуском униз до села.
– Взагалі-то основна дорога до нас рахується через Зозулинці, а ця була так собі, швидше напрямком. Але ж навпростець буде удвічі ближче до міста, – розповідає винограднівчанин Іван Ільніцький.
– Одного дня приходжу до церкви, а наш отець Василь Хребтак, що доїжджає із Заліщиків, каже: пані Надю, ну вже не годен проїхати. Ніхто цього не зробить, крім вас, – мовить староста Зозулинецького старостинського округу Надія Мандзюк. – Це було в лютому минулого року. Я звернулася до підприємниці з Синькова Марії Фірташ і вона не відмовила в помочі. Надала транспорт, підсипний матеріал – усе за свій кошт. Щось до 70 КамАЗів щебеню тут пішло, щоб дещо поправити дорогу. Звісно, це не асфальт, але більш-менш проїхати можна. Кілометр асфальтної дороги вдалося постелити у сусідніх Зозулинцях – центрі староства, на найбільш проблемній ділянці, де постійно вимивало дорогу дощами.
Два роки разючих перемін
Роки старостування Надії Богданівни майже співпали у часових рамках з широкомасштабною війною росії проти України. Однак, попри складнощі сьогодення, їй вдалося чимало зробити для села за такий короткий проміжок часу, розповідають сільчани. Передусім проведено вуличне освітлення. Нині майже все Виноградне і сусідні Зозулинці світяться вночі. Старого цвинтаря практично не було видно з чагарників – тепер побілені хрести проглядаються зі всіх сторін. У центрі росли великі зарості трав і кущів. Нині все облагороджено, ростуть гібіскуси, юки, туї уздовж центрального гостинця, постав дитячий майданчик тощо.
– Туї – це свого роду подяка від внутрішньо переміщених осіб. Наш старостинський округ прихистив найбільше людей в громаді, що втікали від війни, – 240 осіб. Як не в кожній хаті, то через хату були біженці. Ще нині у Виноградному залишилося 18 людей, яким нікуди повертатись. Кілька більш заможних родин вирішило нам якось віддячити і, повертаючись додому, залишили 6 тис. грн на розвиток села. Ми думали, як з цими грошима вчинити, і в пам’ять про це вирішили висадити близько двохсот декоративних саджанців.
Дитячий майданчик на радість малечі – то подарунок міської ради, за що завдячуємо меру Заліщиків Івану Дрозду. Старостинський округ доклався до огорожі, а також освітлення. Минулоріч, каже пані Надія, приїжджали на канікули внуки з Німеччини і були в захопленні: «Ну в тебе, бабусю, і гарно!».
Звичайно, ми не могли не звернути увагу на роздільний вивіз сміття, організований у селі. Теж заслуга Надії Богданівни, чому вона не може натішитися, адже нарешті наведено з цим порядок. Окремо сортується скло, пластик і різні побутові відходи. Послуга коштує 30 грн з людини. Оплату приймає в місцевому магазині продавець Надія Савчук; вона ж веде облік коштів на будівництво житла для пораненого воїна-односельця Степана Коцюба. Фірма «Альфатер» з Чернівців щосереди приїздить і забирає сміття на переробку.
Чому Виноградне і по чім помідори
Раніше село називалося Костільники. Невідомо, кому в голову збрела ідея з його перейменуванням – Вікіпедія про це мовчить, видає тільки рік – 1966. Але вже як є. Довго вигадувати не довелося: усі схили над селом на той час були вкриті виноградниками – до «сухого закону» ще було далеченько. Це потім їх пустили під ніж. Зрештою, і теплиці – невід’ємний нинішній атрибут з панорами придністровських сіл, теж тоді були під табу.
Вищезгаданий 64-річний сельчанин Іван Ільніцький уже й не пригадує, коли село так масово, хата в хату, стало культивувати помідори. Каже, що була свого часу першим секретарем райкому одна пані, котра наказала знести бульдозером парники, бо нас вважали «шпикулянтами». Дозволялося тільки на відкритому грунті. Самому продавати було зась, мусіли здавати заготовачу за копійки. Такі-то були часи. Але працьовиті газди не здалися, культивуючи далі своє ремесло, славлячись на все Тернопілля і далеко за його межами. Нині розсаду з Виноградного купує мало не пів Чорткова.
Бойове побратимство
Безперечно, найбільша гордість Виноградного – його люди. Надто – Герої сучасності. Двадцять четверо хлопців з села брали і нині беруть участь у захисті нашої Батьківщини від ворога, а по Зозулинському старостинському округу їх нараховується близько пів сотні. Знову ж таки, найбільше у Заліщицькій громаді. П’ятнадцятеро отримало поранення. 56-річний Микола Іванищук вважається зниклим безвісти. 22-річний Шипітко Ігор із Зозулинців, на превеликий жаль, загинув. Єдиний син у матері. Дуже важкий був похорон – пригадує староста.
– Хлопці – як дуби, – задоволено мовить Надія Богданівна. – Переживаю за всіх, телефоную постійно. Чую по голосу: якщо веселий, значить, все добре. Лиш би були живі…
Треба ж такому статися – вийшли в центр села і зустріли одразу трьох побратимів (на знімку на 1-й стор.). 55-річний Василь Левчук саме перебував у десятиденній відпустці. Призваний у перші дні війни. Батько трьох нині дорослих дітей. Змалечку чоловік сам їх виховував. Доньці було 11, середульшому синові – дев’ять, а наймолодшому всього шість. Служить у роті забезпечення, доставляє на передову боєприпаси. Роману Ященку – 43. Два з половиною місяця тому демобілізувався. Воював з перших днів у тернопільському 35-му стрілецькому батальйоні: Часів Яр, Кліщіївка, Бахмут, Куп’янськ, Синьківка. Теж має двоє синів. 51-річний Іван Осадчук – військовий фельдшер. Скільки на собі виніс хлопців з-під вогню! Рік пробув на війні. Евакуйовував поранених і загиблих. Мусів звільнитися, донька хворіє діабетом.
Важко розговорити хлопців. Не дуже охоче розповідають про свої фронтові будні. Нічим, кажуть, воювати. Якби піддали більше артилерії, було б ліпше. Хоч дрони рятують. Раніше їх стільки не було, багато піхоти гинуло.
Роман зізнається, що ніби сьогодні й вдома, а, буває, відчуваєш себе чужим, тоді хочеться назад, до хлопців. Але пройде час – і відпускає, дякувати Богу – лишився живий…
«Дасть Бог – проженемо цю нечисть із нашої землі, – доповнює побратима Василь Левчук. – Нічого там доброго немає – один збрід, тюремники і наркомани. Йдуть обколені, падуть з простреленими ногами і далі лізуть … Береш у полон – нічого не розуміє, що з ним діється…».
«І наснилася мені Богородиця…»
Пан Василь – дуже віруюча людина, до війни був дзвонарем в церкві. Зізнається, коли везе вантажівкою боєприпаси – весь час без упину мовить «Отче наш» і «Богородице Діво». Це його рятує…
– Якось наснилася мені Богородиця, – розповідає. – Виходжу з церкви, повертаюся – Матір Божа все освітила яскравим світлом… Корона золота горить! Все осяяло, і церква, аж туди, до каплички на Зозулинці. Вона мені показує… Я все бачив…
Розумієте, Бог дав мені дар видіння, я бачу все наперед…
Отож, прийшовши додому, кажу матері: як буду мати гроші, мушу покласти капличку Богоматері в центрі села. Фігуру поофірував підприємець Бальцевич із Заліщиків, він зараз в Америці – колись у нього працював. Сам поїхав по неї, вона лежала, припавши пилюкою, у нього на складі. Зателефонував Богданівні. Майстер Ільніцький встановив безплатно, ще й дашок приробив. Торік на Великдень освятили. Син пересилав мені відео, я вже був на війні…
На жаль, чомусь не здогадалися принагідно запитати пана Василя, чи бачиться йому, коли закінчиться війна? Хіба для того народжується людина, щоб воювати, вбивати, стати калікою, вмирати від кулі? Хіба не створив нас Господь творити добро на Землі? Виховувати дітей, вирощувати хліб, споруджувати будинки, плекати сади… Чи знає хтось відповідь на це запитання?
