Другого липня 1941 року Чортковом пронеслася тяжка звістка: над Серетом, по дорозі до передмістя Бердо, енкаведистами побили польських священників. Люди поспішали побачити ту страшну картину.
Як колись розповідала очевидиця тих подій чортківчанка пані Марцеля Цепенда (їй на ту пору виповнилось 11 років і ті спогади згодом опублікували в газеті Чортківського району «Голос народу»), вони – ревні навчителі добра, кріпителі добрих намірів, вершителі душ людських – лежали на скривавленій землі. Один з чотирьох, мабуть, силуючись доповзти до води, хапався руками за землю. І вона, волога, так і застигла в його закоцюблій долоні.
З архіву газети «Голос народу»
А люди, що прибігли сюди, мачали хустинки у святу кров отців – кров невинно убієнних. Збирали просякнуті кров`ю грудки землі. Убивць же ніхто не карав. Вони ще й наказали: як не поховають трупи вбитих до полудня ось тут, на Червоному березі, то поскидають їх в річку. І тоді збили люди нашвидкуруч труни. І не труни зовсім, а просто паки, поскладали туди вбитих отців по двоє та й поховали.
А ось як засвідчують події документальні джерела.
«Увірвавшись до домініканського монастиря, забрали 46-річного настоятеля обителі отця Юстина Спирлака, 32-річного отця Яцека Станіслава Місюту, 31-річного отця Анатоля Адама Знаміровського та 44-річного брата Анджея Бояковського. Вивели їх на берег ріки Серет, де вбили пострілами в потилицю. Свідок, який бачив усе на власні очі, розповідав, що їх вели четверо військових і двоє в цивільному. (Один з конвою став пізніше керівником комунальної служби і 1946 р. закрив храм, а потім дослужився до генерала). А чотирьох домініканців – 69-річного отця Героніма Франциска Льонґаву, 84-річного брата Реґінальда Червонку, брата Методія Кароля Іваніщува та 71-річного Юзефа Вінцентовича, що належав до Третього ордену домініканців, було замордовано в келіях Чортківського домініканського монастиря. Під час нападу на храм і монастирську обитель карателі вчинили погром і поглумилися над Пресвятими Дарами».
З архіву газети «Голос народу»
Щоправда, отців, замордованих в монастирі, відразу схоронили на цвинтарі в каплиці. А ті четверо, страчені на Червоному березі, так і мали спочинок на березі Серету аж 50 років.
І тільки наприкінці червня 1991 року, на зорі незалежності України, було проведено ексгумацію. І впродовж чотирьох днів не тільки віруючі римо-католицького обряду, а всі краяни, яким дорога воля свого і братніх народів, християни, яким ненависне насильство і терор, мали змогу в костелі св. Станіслава попрощатися з останками забитих отців домініканців. Чотири дні поспіль двічі – вранці та ввечері відправлялися Служби Божі.
А другого липня 1991 року багатолюдна процесія під жалобні наспіви, скорботний супровід дзвонів йшла містом на цвинтар, де й було перепоховано тлінні останки мучеників за віру. Проповідь виголошував отець Амвросій Адамський ОР, який походив з Чорткова, як і тодішній настоятель отець Регінальд Вишньовський ОР.
З архіву газети «Голос народу»
На початку липня 1998 року на місці тієї трагедії, на Червоному березі над Серетом, при величезному згромадженні люду, у співслужінні 30-ти священників різних конфесій освячено пам`ятний знак. Богослужіння очолили ієрархи Римо-Католицької Церкви в Україні.
А в 2006-му році замордованих душпастирів беатифіковано. За комуністичної влади і мови не могло йти про беатифікацію страчених владою. Тому підготувати беатифікаційний процес стало можливим лише наприкінці минулого століття.
Ось що свідчать документи.
«Врешті у Львові 12 листопада 2006 року в латинській митрополичій базиліці Успіння Пресвятої Діви Марії митрополит Львівський Римсько-Католицької Церкви в Україні кардинал Мар’ян Яворський офіційно відкрив канонізаційний процес восьми братів ордену проповідників (домініканців), які в ніч з 1 на 2 липня 1941 року в Чорткові Тернопільської області загинули мученицькою смертю за віру. Після Служби Божої віце-постулятор канонізаційного процесу отець Андрій Камінський ОР представив членам Трибуналу постаті мучеників – кандидатів на Господній вівтар».
З архіву газети «Голос народу»
