Нерідко у наших журалістських відрядженнях трапляється, коли збираєш матеріали для однієї теми, а з того виникає інша. Так було і цього разу – в Босирах.
Проблематика, порушена нижче, зокрема віддалених від благ цивілізації так званих неперспективних сіл, була гострою й у довоєнні часи. Нікуди вона не ділася й у роки воєнних лихоліть, проте в якійсь мірі вона могла би бути бодай частково вирішеною. Принаймні для цього потрібно робити спроби.
Отож, Босири. Невеличке село на мапі Чортківщини віднедавна Гусятинської територіальної громади. Реально наявного населення – 55 осіб. А ще сто літ тому тут мешкало близько восьми сотень (!) людей. На його прикладі особливо відчувається увесь трагізм ситуації, коли бродиш порослими густою рослинністю вуличками, що давно перетворились на малопрохідні стежки. Що не оселя – тепер пустка. Причому багато з них могли б бути цілком придатними до життя, адже будувалися на віки, під модною у свій час «шубою». Знаходишся немов у чорнобильській зоні відчуження.
Ось чиясь домівка з проваленими всередину вхідними дверима. У кімнатах все, як є, як залишили останні її господарі, відправившись на той світ чи переїхавши жити поближче до благ цивілізації. На стінах – образи, на вікнах – вишиті штори, добротні ліжка, шафа, дзеркало, речі домашнього вжитку тощо. Трохи б докласти людських рук – і цілком можна жити.
«Не знаю, мабуть, буває наш староста на нарадах в Гусятині, міг би підказати, що в селі маса пустуючих осель. Може, комусь і знадобилося б, надто тим, хто втікає від війни, – каже уродженка села, нині мешканка Чернівців Марія Шеремет (Білюк). – Серце болить, коли дивишся на це все».
Пані Марія, хоч і багато літ, як покинула батьківський поріг, неодмінно сюди приїздить, а відколи вийшла на заслужений відпочинок, то проводить тут час разом із чоловіком практично від ранньої весни до пізньої осені – садить город, обробляє його, крутить консервацію. І діти сюди до них навідуються з внуками. Каже, вони нерідко запитують: «Мамо, навіщо тобі це?». «Як це пояснити? Я тут відпочиваю душею! Не можу зачинити назавжди двері на замок, хоч матері уже чотири роки, як немає».
Через дорогу від неї проводить тут все літо й художник Альбін Скоробогач . Минулоріч чоловік мав дві персональні виставки своїх робіт у Тернополі. Показав каталог: «Ось наша церква, а це – дорога до Босир з Коцюбинчиків, якою йду з автобуса». Каже, що приїздить сюди черпати натхнення. Майже 50 літ мешкає у Тернополі, десять років був на заробітках за кордоном – в Іспанії, Англії. Проте неодмінно навідується в своє рідне село: покосити батьківське подвір’я, грибів позбирати, пробігтись стежкою до лісу – чоловік веде здоровий спосіб життя. «Друзі дивуються, що ти там робиш? Я їм на те відповідаю: ви там, у місті, на землі, а я тут на небі, – задоволено мовить пан Альбін. – А який концерт влаштовують вечорами птахи! Людей мало, вся дичина збирається тут. І білочки бігають, і зайці, і навіть косуль часто можна зустріти посеред вулиці. Краса!..».
У сусідстві з ними й розписана етносадиба Людмили Гургач та її чоловіка Володимира Сорокопуда, про яку ми нещодавно розповідали. Коли вони всі з’їжджаються, увесь куток вулиці Горішньої немов оживає. Невгамовна Марія Шеремет і гаївки біля церкви щороку влаштовує, й інтернет провела в кожну оселю, де ще тепліє життя. Якогось року, ще до війни, організувала День села. Що тут творилося! Понад три сотні з’їхалося босирян та їхніх нащадків -– і це при наявності теперішнього люду (читайте вище). Але настане холодна осінь, роз’їдуться вони по своїх міських домівках і плин життя знову пригасне?
Прогулюючись сільськими вуличками, зустріли двох дівчат з цуциками на руках. Подумалось: ось воно, майбутнє Босир! Аж ні, дівчатка з сусідніх Коцюбичників, несуть родичам віддати собачат у надійні добрі руки. І нам пропонували. Такі милі!
Не завжди було тихим розміреним життя у Босирах. Колись воно вирувало, як у кожному мало-мальському селі. Кому з читачів старшого віку не відоме ім’я комбайнера, передовика сільськогосподарського виробництва Омеляна Кіндзерського, про якого у свій час писали газети і знімали кінофільми. Славився на всю округу й старий млин, що приводився в рух дизельним паливом. Його будівля ще досить добре збереглася. Шкода, що не вдалося потрапити всередину. Кажуть, досі у доброму стані перебувають всі його механізми. Справжній тобі музейний експонат. І кам’яна дорога колись вела звідси на той бік Збруча, до Збрижа – всього три кілометри. Вона ще подекуди збереглася, ледь видніється з-під трави, як і залишки самого містка через річку, підірваного у Першу світову. Колись це все було потрібне людям, тепер, на жаль, ні, бо ж і людей немає. Не лише у цьому маленькому селі, а й у зв’язку з агресією росії й у країні їх стало помітно менше не тільки за статистичними даними – це видно неозброєним оком.
«Не дамо загинути нашим Босирам!» – мовила на прощання Марія Шеремет. «Не дамо загинути нашій Україні!» – так і проситься додати.
