Ще коли в 2017-му році нашій журналістській братії випало познайомитися з Робертіно Подольським – на той час одинадцятикласником Білобожницької ЗОШ І – ІІІ ступенів та лідером тамтешнього учнівського самоврядування, то, вочевидь, вже був перст Божий. Бо власне відтоді і газета «Голос народу», і сайт Чортків.City начебто добровільно перебрали на себе місію інформаційного супроводу його подальшої долі, а радше – духовного становлення.
Тоді, в час свого шкільництва, цей усміхнений, надзвичайно комунікабельний юнак, не криючись, одразу на фотокамеру, заявив, що має намір стати директором школи – й не менше! Однак у тому вчинку була чимала доля жарту, бо вже багато хто подейкував, що Робертіно насправді мріє про духовне покликання. Зрештою, так воно й сталося. Тож згодом була публікація про білобожничанина Роберто Подольського – студента ІІІ курсу Митрополичої вищої духовної семінарії св. Йосифа у Львові. То був початок 2021 року. А минулоріч, теж у травні, – вже про його дияконські свячення, що стали справді родинною подією не лише для спільноти білобожничан, які належать до парафії Римсько-Католицької Церкви в Україні, а й численного згромадження тамтешнього люду.
Так само було й недавно, коли в костелі свв. Апп. Петра і Павла в с. Білобожниця відбувалась перша приміційна Служба Божа ксьондза Роберто Подольського. Так-так, Церква отримала в цій богопосвяченій особі ще одного ревного, відданого та вірного пастиря людських душ, який, за сподіванням його духовного батька – настоятеля костелу отця-декана Мар’яна Попеляра, приклавши руку до плуга, несхитно провадитиме його вперед. Плекатиме в довіреній йому пастві сумління задля добра та любові до ближнього, захисту справжніх, а не хибних цінностей. Підтримуватиме на дусі, сповідатиме, уділятиме Таїнства, допомагатиме дітям і сиротам, жертвам війни, вдовам – адже це так доконче потрібно в нинішній час.
– Дуже пишаюся, – зізнався у бліц-інтерв’ю для Чортків.City отець Мар’ян. – Моя радість просто розриває серце, тому що це для мене – перше таке виховання. Це священник, вимолений людьми, які причетні до його покликання.
Торік, коли його вихованець оволодів першим ступенем в ієрархії Церкви, в тодішньому коментарі ксьондз Попеляр пригадував кроки самопізнання Робертіно. Кроки, що починалися від міністранта, до чого хлопчина залюбки притягнув ще кількох однолітків, через систематичне читання християнської літератури та семінаристські науки й аж до рукоположення в диякони, коли, лягаючи хрестом, він дістав змогу останньої роздуми. «А вже за тим стелиться незворотний шлях цілковитого, відданого служіння Господові, – розмірковував отець. – Мені приємно, що він знає, чого від нього хоче Бог», – підсумовував. А тепер доповнив мовлене раніше: «Для мене, як духовного батька, це безмірна радість, що покликання допровадило його до самостійного життя, багато людей молилося за це. Безмірно дякую Богові, що вислухав ці молитви».
Хлопчина з серцем святого Миколая. Дитина, поцілована Богом. Промінчик надії для оточуючих. Знаннями про життя святих може обійти й декотрих священників. Усі ці слова – про Роберто Подольського з уст його земляків, зі середовища, де його щиро та віддано люблять з раннього дитинства. Народився в Італії, де мати на той час перебувала на заробітках. За свідченням ксьондза Мар’яна, дістав хрещення в одному з італійських костелів з благословення Папи Римського Івана Павла ІІ. Зростав у неповній сім’ї, де дітьми здебільшого опікувалася бабуся. Вона й спонукала хлопчину обрати стежку духовності й віри ледь не з колиски.
«Усю доброту свого серця і такої світлої душі він увібрав від своєї величної бабусі Христини. Усю нерозтрачену любов свого серця вона віддала йому сповна! Господи, поблагослови її за цей подвиг довголіттям!» – так палко і щемливо прокоментувала низку вміщених на своїй Facebook-сторінці світлин землячка ксьондза Роберто, щира приятелька та дописувачка «Голосу народу» Галина Сенчук. А ще вона піднесено зауважила, як чисельно духовних осіб – священників зі сусідніх парафій, ксьондзів, прибулих з Львівщини, Чернівеччини, навіть з Польщі, тих, хто там народилися чи свого часу служили, сестер-монахинь, а також вчителів, близьких та далеких родичів, шкільних друзів отця, вірних різних конфесій з багатьох навколишніх сіл прибуло тієї неділі до костелу.
У фото- та відеоматеріалах, що зосередили в собі миті першої Служби Божої улюбленця білобожничан, є й кадри, коли бабуся попередньо уділяє внукові приміційне благословення. А потім ціла парафія з радісним піднесенням родинно провадить його дорогою до храму. І гурт молоденьких дівчат – у сповитку барвінкового вінка. Попереду – тернистий шлях духовного зцілення людських душ. Нехай він буде для нашого земляка довгим та плідним!
