Обидва персонажі цієї публікації споріднені гранично вираженим громадянським чи радше патріотичним обов’язком. Бо служать на фронті фактично з перших днів великої війни, хоча цілком законно чи то пак за статусом їх могла б обминути така доля. А ще зовсім недавно обидва захисники – наші земляки адресували редакції свіжі світлини звідтіль, де служать. Не з метою похвалитися ними на широкий загал, зовсім ні – чисто по-дружньому з журналістами. Проте, скажіть, хіба ж так часто трапляється щось подібне? Це й послужило стимулом до розмови з обома.
Фронту потрібні свіжі сили
Михайло Чвіль, на той час староста Джуринського старостинського округу, буквально оббивав пороги військкомату. Йому відмовляли: потрібен тут. Все одно наполіг. Торішньої весни, коли ми з ним розмовляли, служив у 65-й бригаді, що дислокувалась в Запорізькій області, маючи в своєму підпорядкуванні 36 осіб та забезпечуючи потреби фронту в паливно-мастильних матеріалах, боєприпасах. А з початку нинішнього року добровільно перевівся у 3-ю штурмову 2-го штурмового батальйону сухопутних військ України. «Вирішив спробувати себе ще й у такий спосіб, – коментує. – Адже то була служба в тиловій частині, а тепер я у бойовій бригаді. І не шкодую, а навпаки».
Чоловік розповідає, що в їхньому бойовому підрозділі майже немає його однолітків – адже Михайлу Чвілю вже 54. Та, каже, має ще добру фізичну форму, тож не здається. У лютому 3-я штурмова перебувала на Авдіївському напрямку, згодом її перекинули в сторону Луганської області. Потім був Лиманський напрямок, а тепер – сторона з Харкова на Луганськ. Понад два роки війни – вони щось змінили в його світосприйнятті, щось наросло, додалося в душі? Може, побільшало ненависті до ворога…
– Те, що ворога треба гнати з нашої землі, це переконання не змінилося, – відповідає мій візаві. – Навпаки, ще й підсилилося. З ворогами все зрозуміло. А ось що «садить» моральний дух, то це непоодинокі, на жаль, справи в тилу – типу липових документів-висновків ВЛК про непридатність до військової служби тих, хто хоче її уникнути. Одні воюють тут, а другі наживаються там. Ось це додає негативу. Хоча загалом у нас дух справний, бойовий. Ухилянтам скажу: якщо бути нормально підготовленим, то на фронті не так, як вони стверджують. Що нібито сьогодні мобілізували, на другий день – в бій, а третього дня вже хоронять. Тут так немає. У третій штурмовій належна підготовка, вмілі інструктори, молодих відразу ніхто не кидає в бій. Тож нехай долучаються, нехай не ховаються. Бо фронту зараз дуже потрібні свіжі сили: багато поранених, люди вибувають зі строю. І перемога, якої ми всі так прагнемо та чекаємо, то поєднані зусилля для всіх.
Мусимо виграти цю війну вже і зараз
Добре знаний на теренах Чортківщини громадський активіст Анатолій Петльований (найпомітніше – влаштуванням військово-історичного фестивалю «Чортківська офензива» та відродженням скаутської організації Пласт), попри статус багатодітного батька (троє з п’ятьох у нього малолітні), атакував військкомат вже 24 лютого 2022 року. І то – разом з дружиною Яною. В очікуванні затребуваності розгорнули волонтерський штаб та потужну волонтерську діяльність.
– Пізніше почув, що можна йти служити в роту охорони, зразу ж пішов, не припиняючи волонтерської праці, – пригадує. – Потім відібрали нас – добровольців, хто мав іти служити першою чергою, 40 чоловік. Тридцятеро пішло в «двадцять четвірку», а дев’ятеро – у 81-у окрему аеромобільну бригаду.
Нині, по перебігу понад двох років військової служби, у нашій бесіді вдається до аналізу, що мав би прислужитися не лише пізнанню, а й стимулювати його земляків до певних висновків. «Ворог на початках зайшов непідготовлений, абсолютно не розраховуючи на спротив з нашого боку, – розпочинає начебто здалеку. – Проте знаємо з історії, що це – ворог страшний, нещадний. А ще – надзвичайно жорстокий і впертий. Він боїться сильних противників і усвідомлює, що його змога перемогти – лише тотальне винищення. Тому мусимо скористатися його первинною помилкою і йти до кінця – не зупиняючись, не даючи йому змоги передихнути, мобілізуватися, поміняти сили. Адже в росіян все це робиться швидше, ніж у нас, бо там діє авторитарна система, а не демократія».
І тут п. Анатолій починає зосереджувати увагу на найбільш відчутних больових точках, зокрема корупції на місцях, через що й «витікає» багато грошей, начебто спрямованих на потреби ЗСУ, і втрачається авторитет серед закордонних партнерів, що відображається на сповільненні їхньої допомоги. А ось шанси, якими гріх не скористатися, вони теж є: та ж іноземна підтримка, звірства окупантів, від яких жахається світ, цивілізована тактика ведення війни з боку вітчизняних Збройних Сил. Тож війна українською стороною неодмінно має бути виграна – і крапка.
– Саме тому я тут, – акцентує вояк. – Чітко усвідомлюю, що це справді вирішальний момент для України. Коли почалась війна, в багатьох був азарт, бажання «надавати» ворогу. Найсміливіші, найвідважніші тоді зазвичай кидаються в бій. Через рік вони гинуть, залишаються не найвідважніші, але за рік гинуть вже й ті. Залишаються нерішучі. У тому плані, що не хочуть іти воювати, бояться. Але дуже часто так стається через незнання справжньої суті. Знання ж навпаки розсіюють весь страх. Якщо приходиш на навчальний полігон і хочеш навчитися, то ти знатимеш, що нічого страшного тут немає.
Пригадує, що вперше страх перед загрозою ймовірної загибелі пережив на столичному Майдані в часі Революції Гідності. Та згодом це ще й як посприяло чіткості поведінки та відсутності паніки вже на фронті. За словами п. Петльованого, коли потрапляєш на передову, мусиш бути «вмотивованим», бо це – твоє виживання. Однак ще до «передка» вояки після навчання проходять кілька щаблів і зокрема ППД (пункт постійної дислокації), де адаптуються до умов. Наголошує, що жодний бойовий командир не братиме в бій людину, яка панікує, бо це – надзвичайно обтяжливо для всіх, хто поруч. І що в першому бою новачку зазвичай доручають малі монотонні дії.
«Ми мусимо виграти цю війну вже і зараз», – такий меседж нашої бесіди раз у раз повторював мій візаві. Бо не можна відкладати цю мету на потім – іншого шансу може банально не бути. «Він може настати, звісно, років за 50 чи 100, – зауважує п. Анатолій. – Але я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні. Не тільки діти кровні, а й пластуни, діти з окупованих росією територій, яких ми вивозили. Словом, всі діти».
Він не зміг не зачепити й спостережену ним підміну понять щодо надто популярного нині слова «мобілізація». Мовляв, це не значить, що треба понахапувати побільше людей і відправити їх на фронт. Це означає, що мобілізуватися і працювати на перемогу повинен кожен у різний властивий йому спосіб. Тобто це – сума численних доданків. Щоб військові на фронті розуміли: всередині країни теж щось змінюється. «Суть не в тому, щоби йти вмирати за Україну, а щоби жити для України, – ось що таке «мобілізація», – переконаний вояк А.Петльований.
Він, командир бойової машини БМ-21 «Град», у складі тієї ж 81-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ нині воює на Краматорському напрямку, під Білогорівкою. І розглядає бажання піти вчитися на офіцера, хоча спершу такого не було. Бо, каже, потрібно толкових командирів, щоб виграти війну.
