У часі мало не годинного on-line-спілкування моя співрозмовниця неодноразово повторювала фразу, що виставляти свої картини в королівському палаці – гонорово. Що це – круто. Бо вона презентує там не просто свою творчість чи себе як художницю. Наша землячка родом зі с. Базар на Чортківщині Надія Боднар вкотре презентує там Україну.
Фото: з архіву Надії Боднар
Найпомітніша подія в найпрестижнішому місці
Так само розпочинався її пост у Facebook, що й «спровокував» зацікавленість і подальше знайомство з мисткинею. Як розповіла авторка 25 картин, що донедавна пропонувала виставка в королівських апартаментах палацу в Перпіньяні на півдні Франції, попередньо відіслала зображення своїх акварелей на державний конкурс і отримала таку пропозицію. Роботи в основному на тему Франції – аби туристи спостерегли принади тієї країни очима художників. Однак як істинна українка, пані Надія і там спромоглася «проштовхнути» тему України. Адже вона – ще й ілюстраторка книжок. Тож втулила у виставкових нішах роботи до роману-фентезі Наталії та Валерія Лапікур «Амазонія», а також до ще ближчого серцю видання отця-пароха с. Базар Андрія Євчука. Такі акценти, вважає, ще й як помічні українцям, яких наразі у Франції дуже багато, які тужать за домом в час вимушеної розлуки з Батьківщиною. Спрацювало настільки сильно, що власне ці роботи продалися відразу, до того ж, придбали їх французи!
Фото: з архіву Надії Боднар
Пріоритет – саме цей
Пані Надія щемко розповідає, що на материзні, в Базарі, довго не проживала – років 15, доки не вирушила на навчання до Косівського фахового коледжу прикладного та декоративного мистецтва на Івано-Франківщині. Однак літа вдома, під отчою стріхою, – то її фундамент. Малює з раннього дитинства, це для неї невід’ємне. Вдячна покійним вже батькам, що ніколи їй не перечили, не обтяжували домашньою працею, як зазвичай сільських дітей. Натомість слугували прикладом, спонукою до творчості. Адже мати добре вишивала, а перед тим малювала свої зразки. Батько, інженер за професією, творив власні креслення. І це ставало пріоритетом.
«Тут постійно треба прогресувати»
У Франції від 1997-го року, емігрували з чоловіком Петром, бо він тоді виграв конкурс і отримав там працю. Пані Надія там вступила до інституту інфографіки. Згодом подружжя підтвердило свої дипломи в університеті Монпельє. Проте, як розповідає моя візаві, це аж ніяк не стало остаточною крапкою на стезі опанування знаннями. Навпаки: аби мати змогу працювати, треба постійно, крок за кроком удосконалювати себе. «Мій чоловік двадцять років пропрацював дизайнером у друкарні, а коли переходив на інші рейки – креслярем в архітектурній галузі, в 56-річному віці пішов учитися, ще на три роки. Та й коли я працювала дизайнеркою в текстилі, кожні пів року отримувала скерування на навчання. Адже все настільки швидко змінюється, світ так стрімко заполонюють сучасні технології, що маса потрібних вчора професій виявляються непотрібними, – коментує п. Надія. – Тут постійно треба прогресувати. Частина зі сплачуваних податків акумулюється на наступне навчання і чи то ви, чи ваш патрон визначають, куди йти вчитися. У такий спосіб за своє професійне життя працівник принаймні 4-5 разів змінює професію чи її напрямок».
«Життєва потреба, це – як дихати»
Художниця вправляється в техніці акварелі – ще зі студентських років. Здатна розповідати про це довго-предовго, до того ж ще й як опоетизовано. Каже: «Акварель не можна контролювати на всі сто відсотків. Як свою долю. Неможливо запрограмувати, кожна робота є унікальною. Тому мене так захоплює акварель. Виставляюся постійно, де б не працювала, – і дизайнеркою, й інфографісткою. Словом, по кілька разів на рік: у бібліотеках, галереях. Оскільки спеціалізуюсь на портретах, є багато замовлень. А ще ж – державні конкурси, в яких беру участь». Скільки створила робіт, і гадки не має, бо не переслідує таку мету. Жодним чином не облікує, просто творить і – благословляє у світ, наче власну дитину. «Амбасада мистецтва!» – жартує. Поряд з роботою художниці паралельно працює в лікарні, в хірургії. Напруга, втома, пережиті там емоції взаємно стимулюють творити.
«Для мене зараз тема України – це війна»
– Наші діти виросли у Франції, але ми виховали їх українцями, – розповідає пані Боднар (до речі, це її дівоче прізвище, впізнаване земляками – Авт.). – Вони працюють у Франції, на Францію, але частково – й на Україну. Син Богдан – французько-український журналіст: тривалий час працював на Еспресо, на 5-й канал; донька Леся працює в суді. Наша сім’я з 2014-го року, тобто від самісінького початку затіяної росією війни, стабільно відправляє гуманітарну допомогу в Україну. Щомісяця. Знайомі часом дивуються, що у нас вдома – немов гуманітарний штаб: ящики, коробки, всілякі згортки. Для мене зараз тема України – це війна. Зрозуміло, що ми всі переживаємо, підтримуємо свою Батьківщину словами, гаслами. Але цього недостатньо. Треба давати гроші, допомогу – і це нормально. Тому що там гинуть захисники – найкращі. А потім – тут є й біженці, яких також треба приймати. Ми приймали і приймаємо їх до цих пір. І допомагаємо українським дітям, зокрема скаутській організації Пласт. Щоб вони в світах не розгубили українську культуру, духовність, основну базу нації. Бо їм ще повертатися на Батьківщину і будувати її.
Художниця додає, що продала майже всі картини з попередніх виставок, щоб спрямувати ті кошти на волонтерську допомогу. І що у воєнний час дісталася змоги познайомитися з українцями у Франції значно чисельніше, ніж вдома. До того ж, з різних-різних областей: і з Донецька, і з Сум…
Осердя роду в отчім краї
Моя візаві мешкає в регіоні, що має назву Окситанія. Це – південь Франції, за 40 км від іспанського кордону, узбережжя Середземного моря. За словами жінки – справжнісінький земний рай. Мабуть, це теж неабияк стимулює її до творчості. Однак отча земля, відчувається, завжди займає в її серці неабияку частку. Щиро зізнається, що буває в Україні, на материзні, щороку. Бо тут, в Базарі, – її матеріальна спадщина, родинна оселя, яку залишив батько, що помер у час ковідної пандемії. Пані Надія називає батьківське обійстя основою, базою, фундаментом роду, його спрямованістю в майбутнє. Каже, що треба неодмінно залишити місце, куди б його представники мали змогу колись повернутися – може, діти, може, внуки.
Фото: з архіву Надії Боднар
А ще наразі її єднає із земляком з родинного села – професором Любомиром Цариком намір створити гілку природних заказників вздовж річки Джуринка. Каже, вберегти цю водну артерію необхідно задля екологічної безпеки. Очікує на сприяння медіа-ресурсів, й зокрема нашого, у вирішенні заторкнутої проблеми. Проте це вже тема іншої публікації.
