10 липня, попри вкрай спекотне сонце, стало чорним днем на Чортківщині: наш край водночас прощався з трьома захисниками України, що віддали за неї своє життя. Зокрема у Нагірянці проводжали в останню путь наймолодшого з них – Кляштофорського Володимира, котрому у травні сповнилося тільки 24…
За більш як два роки повномасштабної війни і не пригадати такого велелюдного похорону воїна на теренах району. На подвір’я родинного дому практично неможливо було протиснутися. Нагірянців і всіх, хто знав загиблого, до болю в серці вразила загибель молодого життєрадісного хлопця, котрий, не маючи навіть 22-х літ, добровільно зголосився у військкомат у перший день війни, ставши на захист Вітчизни. Його героїчний бойовий шлях раптово обірвався під Новоєгорівкою на Луганщині 3 липня ц. р...
Так само складно пригадати й такий важкий похорон. Над домовиною сина побивався згорьований батько, стукаючи по древу: «Клятий москаль, що ти наробив…». Чоловік теж з недавніх пір подався до лав ЗСУ. Не знаходить собі місця матір. Не вгаває зовсім юна наречена, яку Володимир на Великдень познайомив з батьками... Клятий москаль, скільки горя ти приніс в Україну!..
Знайомі Володі розповідають, що життєрадісний хлопець, мабуть, десь у душі відчуваючи непоправне, адже небезпека нависала над ним щохвилини, заповідав не горювати у нього на похороні, а навпаки – радіти, що він віддав за Україну найцінніше, що у нього було – своє життя. Сповняючи волю Героя, з рідного подвір’я його проводжали патріотичною музикою, народженою українським народом в роки війни.
Провести в останню путь Володимира прибуло багато його побратимів. Хтось перебуває з них на лікуванні після поранення, хтось у відпустці… У голові траурної процесії військовослужбовці несли бойовий прапор 24-ї окремої механізованої бригади, де він починав свій бойовий шлях.
«Хоча ми з одного селища, але до війни не були знайомі, – розповідає його односелець Олександр Зарівний. – Більше року служили разом в одному взводі 24-ї ОМБр. Пізніше він перевівся в 3-ю штурмову. Що я можу сказати? Це була людина з великою душею, завжди на позитиві. У віці 21-го року добровільно прийшов у військкомат, свідомо виконував свої обов’язки із захисту Батьківщини. Не був боягузом, ніколи не ховався за спинами інших. Старався скрізь бути першим, виділитися серед інших. Він навпаки прагнув більше драйву…»
«Таких людей, як він, я раніше не зустрічав. Молодий хлопець, у серці якого була неймовірна любов до Батьківщини. Мене навіть захоплювало це.
На найбільш небезпечні завдання завжди йшов перший. Ми були разом в часі першого обстрілу, удвох сиділи в окопі. Перший обстріл – це завжди страшно, але не для нього. Його очі буквально горіли, він поводився не як жертва, а як хижак. І так було завжди. Це була людина з великої літери. Дуже шкода, що так сталося. Нам би таких людей побільше», – доповнює побратим з 24-ї ОМБр Павло Бураківський зі Збаражчини.
Ще більше про загиблого Героя повідав його троюрідний брат Василь Сидор з Долини, теж боєць ЗСУ. Третій рік воює на Запорізькому напрямку, відпустили на чотири дні на похорон кращого друга.
«Ми разом росли з дитинства. Володя на рік молодший. Завжди такий шустрий, брав від життя все, що тільки можна. З малечку любив крутити різні механізми, паяти дротики – від дідуся цьому навчився. Вчився на токаря в Тернополі, полюбляв працювати з деталями. Пробував себе в бізнесі. За яку б справу не брався – неодмінно доводив її до кінця, – розповідає 25-річний військовослужбовець.
Зранку 24-го лютого ми прибули до Чортківського РТЦК та СП. Пройшли медкомісію, сказали – завтра буде розподіл. Спершу нас залишили при військкоматі, мовляв, тут теж потрібно людей. Разом служили в одному взводі, заступали в наряди тощо. Мене першого відправили у бойову частину, Володя теж дуже поривався, хотів бути разом зі мною. Допоки я це вирішував, прийшла команда відібрати кількадесят добровольців. І він добровільно зголосився у 24-ту бригаду. Спочатку був на полігоні в Яворові і звідти відбув на Донецький напрямок, а я поїхав на Запорізький. Так наші дороги розійшлися. Але зв'язок підтримували завжди, постійно телефонували один одному. Одного разу він повідомив, що переводиться у третю штурмову. Я ще йому й кажу – подумай добре, адже це постійні активні бойові дії. Він на те відповів: «Я знаю, для себе це питання вирішив…».
Пізніше захоплено розповідав, як йому там все подобається. Він цим буквально жив. Не боявся нічого, завжди йшов напролом. На будь-яке завдання вирушав з охотою, ніколи не відмовлявся.
Місяць-півтора тому добровільно перевівся в сапери. Не так давно був вдома на лікуванні – під час бойового завдання отримав травму ноги. Це було на Великодні свята, ми з ним тоді зустрілися – удруге за час війни. (Вперше побачилися, коли я перебував на лікуванні після поранення). Ніколи ні на що не скаржився. Мовляв, все у нього добре. Узагалі за 24 роки не бачив його якимсь зажуреним, завжди веселий, на позитиві. Мав багато нагород: «Золотий хрест» від Головнокомандувача Залужного, «За оборону Бахмута» – знаю особисто він нього, які він там пройшов нереальні пекельні події…
Я саме вийшов з позиції, прочитав від матері SMS – пропав Володя... Одразу не повірив в непоправне, ще й насварився. Думав, десь сидить перечікує, не може вийти з бойового завдання – завтра-післязавтра об’явиться. Він такий, що міг вийти з будь-якої ситуації. Це було в четвер, а у п’ятницю ввечері зателефонувала мама, почала плакати – Володі більше немає… Як пізніше розповідали – підірвався на міні…
Це була його воля: заповідав рідним і близьким, якщо вже так станеться – поховати його поруч з повстанцями, схороненими на хом’яківському цвинтарі селища Нагірянка. І щоб пам’ятник був у повен його зріст. Не знаю, напевно, щось відчував…».
Сповнюючи волю загиблого Героя російсько-української війни, поруч з високим насипом з хрестом над могилою вісьмох полеглих земляків-упівців виросла й свіжа могила Володимира Кляштофорського.
Подякувавши громаді за те, що щоразу з гідністю проводжає в останню путь своїх полеглих воїнів-односельчан, отець Володимир Заболотний висловив сподівання, щоб той зв'язок звитяги січових стрільців, воїнів УПА і новітніх героїв закінчився у цьому селі на Володимирі. А перемога, за яку він віддав своє молоде життя, обов’язково буде!
