Кажуть, чорний колір не має відтінків. Він – символ трауру. Чорний абсорбує світло… І поглинув він усі золотаві промені 9-го липня, того сонячного дня, коли Чортківщина вже вкотре вмивалася гіркими сльозами – в один день краяни зустріли відразу трьох загиблих захисників наших – Героїв: ще зовсім молодого 24-річного Кляштофорського Володимира із селища Нагірянки, удвічі старшого за нього 48-річного Липового Ігоря з Переходів і у відтинку всього кількох годин згодом «на щиті» – 30-річного Слоту Романа зі села Бичківці.
Траурний кортеж, супроводжуваний патріотичним мелосом, що гучно розлунювався довкіллям із динаміка, повільно рухався центральною вулицею Чорткова до собору Верховних Апостолів Петра і Павла, де навколішки із болючою скорботою краяни зустрічали «на щиті» тіло мужнього воїна Слоти Романа.
Було певне хвилююче збентеження: чому ж не шикується почесна військова варта (як зазвичай при зустрічі загиблого бійця)… Та за якусь мить прийшло розуміння: Роман воював у складі Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції «Лють», а саме – у штурмовому полку «Сафарі». Тому в почесну варту стали і несли труну з тілом Героя стражі правопорядку з Чортківського районного відділу національної поліції України.
На подвір’ї собору Верховних Апостолів Петра і Павла священнослужителі, а серед них – і полковий капелан, відправили поминальну панахиду.
«Від імені побратимів і всього українського народу, – мовляв капелан, – уклінно кажу спасибі за сина, за чоловіка, за батька, спасибі за – Героя. На превеликий жаль, не маю слів для розради, бо втрата – безповоротна. Та знаю, хто має ті слова – Пресвята Богородиця. Вона свого часу також стояла в сльозах біля свого сина Ісуса Христа, серце її краялося. Здавалося, все закінчилося… Але пам’ятаймо, Христос після смерті воскрес, після воскресіння – вознісся… Сьогодні ви, рідні, також стоїте на цій важкій хресній дорозі України. Стоїмо біля того, хто своїм життям наслідував Христа. Бо кожен воїн, котрий захищає землю українську, захищає правду Божу. Хресна дорога України продовжується. І цією дорогою – за Христом – ідемо все своє життя. Ми не маємо права спинятися, втомлюватися, розчаровуватися, тому що в нашій пам’яті, в нашому серці живуть ті, хто не знав втоми і розчарування аж до останньої найвищої жертви, коли він поклав своє життя, як це зробив Герой, воїн, кращий син українського народу – Роман. Пам’ятаймо, найвищою мірою шанування честі загиблого Героя буде лише наша активна дія в продовженні тієї справи, за яку боровся та загинув Роман, – перемоги над сатанинською російською ордою».
Ревне ридання рідних, побратимів, друзів загиблого і всіх, хто прийшов віддати честь воїну, розтинало спекотне повітря того липневого дня, шматувало серця присутніх нестерпним болем утрати ще одного Героя…
Роман був справжнім (говорять про нього односельці) – позитивним, добрим, ніколи не цурався будь-якої роботи, люблячим сином, внуком і чоловіком, турботливим батьком. Він був, як страшно мовляти це слово – «був», активним вправним футболістом і волейболістом, залюбленим у спорт.
Він був особистістю в усіх проявах життєдіяльності, він був мужнім і незламним воїном, сином батька воїна-«афганця»; він – Герой, про що й засвідчив супровід чималої кількості побратимів Романа з полку «Сафарі».
10 липня много-многолюддя села під звуки траурного маршу духового оркестру з міста Теребовлі провадило воїна Слоту Романа дорогою, встеленою квітами та кетягами червонобоких ягід калини, в останній земний путь.
Труну, вкриту жовто-блакитним знаменом, із тілом Героя Романа несли на своїх плечах побратими, друзі-спортсмени та односельці. А попереду колоною – стяги: бойове знамено штурмового полку «Сафарі», державний України, червоно-чорний, і… море квітів, як символ молодого квітучого життя Людини і Воїна з великих літер.
Йому ще б жити і жити, кохати, плекати таких ще маленьких донечку й синочка, творити добро… Та безжальний москальський загарбник обірвав життєвий ритм серця захисника України. Романові назавжди – 30!
Потрійний автоматний залп на честь воїна прорізав тишу сільського кладовища, і… під звуки Славня України прийняла темна домовина тіло загиблого Романа, а душа його поміж золотаві сонячні промені злітала увись білокрилим янголом, щоби в рядах чоти Небесної стати на захист землі Української.
Ви коли-небудь бачили, щоби плакали мужні воїни? Мабуть, ні! Та не в силах було їм – дужим і стійким воякам – стримати сліз при останньому прощанні із загиблим побратимом, з яким пліч-о-пліч рішуче йшли в бій супроти ворога-московита…
Мовили побратими: «Наш Ромчик… Ви, рідні, друзі, близькі, самі знаєте, якою людиною він був. У наш підрозділ, в якому служив Роман, не приходять, так би мовити, по повістках; хлопці й дівчата йдуть в «Лють», «Сафарі» за власним сумлінням, за покликом серця й душі. Саме таким був і Роман. Серед героїв наш Ромчик, безумовно, був більш героїчним. Узимку минулого року в Роми був героїчний чин. Ситуація дуже складна, треба було рішучий крок зробити в тилу ворога. Ромчик визвався на завдання. Вийшли групою. Прийняли ближній бій. Хлопці були змушені відійти. З Романом були два побратима без зброї (так треба було). Він їх не покинув, прийняв бій. Ворога подавили. Всі вийшли, а Роми з тими хлопцями – немає, зв’язку також. Запросили БпЛА (безпілотний літальний апарат). Кажуть: «Бачимо точки світяться, мабуть, хлопці загинули, три чоловіка. І… через пів години вони вийшли. Ромчик врятував тих хлопців, і сам вийшов. Бачили б ви, як радістю сяяло в нього обличчя – він врятував хлопців! Доповідав: «Я подавив ту кулеметну точку орків – автоматом!». І тільки тоді, коли зняв бронежилет, Ромчик застогнав. У нього було поранення: осколок пролетів бронік, Ромчику розірвало на спині зв’язки. Він терпів, не зважав на біль, бо треба було рятувати хлопців. Через деякий час знову – поранений у коліно. В Ромчика були всі можливості не їхати на фронт, а лікуватися, та… Він рвався в бій… Там, на війні, смерть й обірвала життя нашого Ромчика – Героя, захисника України. Роман був особливим!»…
Побратим із позивним «Суслік»: «З першої, як-то кажуть, боярки ми разом пліч-о-пліч штурмували ворожі позиції. Його позивний – «Мангал». Роман був надзвичайно відважним, самовідданим; на нього завжди, в будь-який момент можна було покластися. Ставши командиром взводу «дронщиків» беріг своїх хлопців. Роман як командир йшов завжди попереду, таких, як він, – мало. Болюча втрата. Легких хмаринок тобі, брате»…
На прохання Романа громада села Бичківці зібрала кошти і придбала для його підрозділу дрон. Хто ж знав тоді, що сільчани передаватимуть безпілотник уже не своєму односельцю воїну Романові, а його побратимам?.. Нехай БпЛА буде нашим бійцям надійним помічником у бойових завданнях на передовій лінії фронту.
Господи, не приведи більше смертей на нашій страждальній Україні, нехай всі захисники якнайшвидше повертаються додому живими і неушкодженими з Перемогою!
