Ірина Євсеєва, Віктор Кончаковський та їхні дві донечки: Христинка (9 років, відвідує заклад «Дорога в життя»), Анечка (5 років) – це сім’я з Херсона, тепер вони – чортків’яни.
15 квітня 2022 року приїхали до Львова. Там прожили майже 2 роки, відтак їм запропонували переїхати в Чортків, де була можливість і працевлаштування, і отримання житла (яке на той момент уже добігало до завершення ремонтних робіт). Сконтактувавши з Чортківською міською радою (натрапивши на інформацію в соцмережі, що в Чорткові будується житловий комплекс для переселенців), вирішили переїхати саме сюди. Тож 12 січня цього року сім’я приїхала в Чортків. Спочатку винаймали квартиру. А коли реконструювали й відкрили соціально-житловий комплекс «Чортків єднає», що побіля Чортківської гімназії № 3 ім. Романа Ільяшенка, то отримали ключі від ошатної кімнати з комфортними умовами. Тож з 1-го червня тут і мешкають.
Ірина та Віктор люб’язно погодилися розказати нашим журналістам про своє життя-буття, поділитися пережитим в окупації та висловити враження про привітний Чортків.
– Запропонували роботу: дружині – перукарем, мені, – мовляв Віктор, – майстром по ремонту взуття. Допомогли з навчанням щодо отримання спеціальностей, тож на часі проходимо курси кваліфікації. – За фахом я швачка, але з дитинства мріяла, – каже Ірина, – бути перукаркою. Проте не було такої нагоди. А тут запропонували, і – збудеться моя мрія. Курси проходжу в Чорткові. На щастя, вже є клієнти. Та для того, аби їх було більше, треба розповсюджувати рекламу і зарекомендовувати себе як хорошу майстриню.
– Як вам Чортків?
– Дуже подобається. Люди привітні, доброзичливі. У Львові було трішки некомфортно в плані мовного бар’єру, наштовхувалися на непорозуміння: на ринку, бувало, нас ігнорували продавчині, не обслуговували через те, що ми розмовляли російською; ба навіть не повністю російською, а українською, але з акцентом російським, суржиком. Хоча стараємося виправляти своє мовлення, балакати не вживаючи російських слів (і тут же зауважую вимовлене Віктором слово «балакати» – це вже наше, діалектне, – авт. (сміємося)).
– Вчимося, – відповідає на те чоловік. – Наша ж земля – Україна! – Окрім того, Чортків затишне містечко, спокійніше. У Львові, як на мене, – зізнається Ірина, – забагато шуму, метушні. Не звикли ми до великого міста, хоча Львів дуже красивий, та все ж у Чорткові затишніше.
Херсон… Ще у 2014-2015 роках там відносно було спокійно. Хоча до нас доносилися з Криму звуки вибухів. Настороженість була присутня. Але думки не було, не вірилося, що загарбники доберуться до нас. Хоча поміж містянами вже ширилися такі чутки.
– Десь за місяць перед повномасштабним вторгненням росіян, – продовжує Ірина, – їхала в маршрутці й побачила бронетранспортер ЗСУ, військових у центрі міста. З того моменту й з’явилася настороженість щодо небезпеки. Але щоб такої – руйнації, боїв, окупації…
– Знаю, боляче повертатися спогадами в те жахіття. Та все ж розкажіть, будь ласка…
– Працював я охоронцем на підприємстві з виготовлення меблів. Кожних дві години – обхід території. Близько четвертої ранку (в четвер 24 лютого 2022 року), тільки-но зайшов у сторожову комірчину, чую: бах! бах! У стороні, де Антонівський міст. Я виліз на дах. Дивлюся, а там – все горить! Ось розказую, а мені й зараз мороз попід шкіру… Спочатку думав, мабуть, якась машина вибухнула (бува бензовоз, наприклад). А потім – гул літака… Телефоную дружині й кажу, що війна почалася. Ірина спросоння й не зрозуміла відразу.
(Довідка. Антонівський (Херсонський) автомобільний міст через Дніпро, що з’єднує Херсон із лівобережжям, зокрема з Олешками та Голою Пристанню).
Коли повертався з роботи додому (о 7-й ранку), бачив, як над нашим містом уже кружляли російські літаки. Та так низько, здавалося ось-ось зачеплять дахи п’ятиповерхівок або почнуть скидати бомби. Думаю, в них відразу була ціль не розбомбити Херсон, а захопити, окупувати. І ось, коли я вже підійшов до свого дому, то почув вибухи – з літаків скинули поблизу мосту дві бомби. Сам міст не руйнували, а обстрілювали, мабуть, там були позиції наших військових.
Удома дружина, сусіди – в паніці (ми жили в гуртожитку), суєта… І знову – вибухи… Наша старша донечка залізла під стіл, плакала, її трусило шалено. Хоч від нашого будинку до Антонівського мосту 15 кілометрів, проте здавалося, що вибухи зовсім поруч.
Десь через два-три дні в місто зайшли рашисти. Дуже швидко ворог окупував Херсон. Окупанти ходили містом, як господарі. Херсон здали! Місцеві органи влади, держслужби: поліція, СБУ, пожежна частина, навіть станція швидкої медичної допомоги – як вітром здуло. Нас просто кинули напризволяще. У Херсоні був дуже хороший міський голова Ігор Колихаєв. Він вийшов супроти рашистів. А десь через два-три місяці ми дізналися, що нашого мера викрали, вивезли з Херсона. Так і пропав. І до сьогодні ніхто не знає, де він, що з ним. Його син писав у всі можливі інстанції щодо розшуку, просив допомоги, щоби повернути батька, але…
(Довідка. У січні 2023 р. правозахисна організація Центр громадянських свобод повідомила, що сину Ігоря Святославу вдалося дізнатися хоч щось про батька завдяки тим, кому пощастило вибратися з полону. За їхньою інформацією, Колихаєва спочатку утримували в Херсоні, потім у Голій Пристані, далі перевезли в Каланчак. За останніми даними, він перебуває в Чаплинці. Полонені, які бачили Ігоря Колихаєва, розповідають, що його фізичний стан дуже поганий: він хворий, кволий, худий та знесилений. Йому не дають їжі й забороняють будь-кому ділитися з ним харчами. Не дозволяють і передавати теплі речі чи ліки).
– Зате зараз, – продовжує Віктор, – на лівому березі Херсона править колишній мер Володимир Сальдо, регіонал, перейшов на сторону росіян. Виходить, що він зараз є губернатором Херсонської області лівого берега, знаходиться в Генічеську.
(Довідка. Володимир Сальдо – проросійський політик, колаборант, нардеп України VII скликання (від партії регіонів), колишній член проросійської партії ОПЗЖ. Після окупації Херсона в ході російського вторгнення в Україну призначений головою окупаційної адміністрації міста. У червні 2022 р. отримав російське громадянство від тимчасової окупаційної влади).
Ми пробули два місяця в окупації. Це – жах! Як тільки приходив вечір, по місту туди-сюди їздили бронетранспортери російські, по 8-10 бойовиків сиділо зверху, ліхтарями світили по вікнах житлових будинків – дивилися-видивлялися, щоби люди не знімали їх на камери. Не дай, Господи, побачили б, тут же й убили б. Я бачив, як хапали містян, кидали «на підвал»… З 10-ї вечора була комендантська година. Одного разу, то було 22:15, додому йшли два студенти. І тут – бойовики на бронетранспортері: «Стаять! Стаять!», – кричали. Хлопці так і окам’яніли на місці. Схопили тих юнаків, заштовхали в бронетранспортер і поїхали…
Рашисти викрадали людей без усякої причини, без будь-яких пояснень; жінок ґвалтували; припарковані автівки забирали, взламуючи замки. Витворяли, що хотіли… Танками їздили по місту вдень і вночі. Ходили чутки, що бойовики розшукують наших партизанів. Орки закривали бомбосховища, щоби люди там не ховалися.
– Як вам вдалося звідти виїхати? Адже там, мабуть, на кожному кроці орки розставили свої блокпости.
– Це було дуже страшно! Нам допомогли волонтери. Напряму, по трасі, не можливо було проїхати, не пропускали. Тому пробиралися польовими дорогами, селами. Їхали, як-то кажуть, на свій ризик і страх. Грошей не було, мене з роботи звільнили. Продуктів не було, ми голодували. Волонтери як могли, так і допомагали. А потім і волонтери вже не могли до нас добратися. Щоправда, були москальські гуманітарки, але ми від них відмовлялися. Наша сусідка (пенсіонерка) ходила на ту їхню гуманітарку, брала: тушонку, крупи, цукор, масло. Ми категорично не брали помочі від москалів, бо це ж – зрада Україні. Тож у нас був лише один вихід – якнайшвидше виїхати звідти. Проїжджали ми сім орківських блокпостів. Якщо ж у мирний час до Миколаєва можна було доїхати за годину, то в часі окупації о 7-й ранку виїхали, а в Миколаїв приїхали в 5-й вечора. На блокпостах – жах! Орки насильно витягували з автівок чоловіків, роздягали їх, обшукували… Мені, дякувати Богу, – каже Віктор, – пощастило. Думаю, тому, що у нас малі діти. Проте дула автоматів були направлені на нашу машину. Орки обстрілювали колони з біженцями-українцями.
Ми бачили потрощені машини, довкола них – пошматовані валізи, одяг, дитячі іграшки… Наші донечки плакали, ми їх заспокоювали як могли. Довго нас, скажімо, супроводжували свисти ракет, вибухи… А коли доїхали до нашого блокпосту, побачили українських військових. Ви не уявляєте, яке ми відчули внутрішнє тепло, полегшення і спокій. Усмішки. Враження такі, наче з пекла потрапили в рай. (І мій візаві не стримує сліз… Тремтячими руками стирає їх з обличчя, – авт.) Коли бачиш, як радо тебе зустрічають, обіймають щиро, відчуваєш, що ти – вдома, ти – серед своїх… Дуже боляче згадувати, що нам довелося пережити. Ми вдячні Всевишньому і всім, хто прийшов нам на допомогу, вдячні за спокійне сьогодення тут.
Завдяки волонтерам, які нас перевозили з місця до місця, облаштовували нам ночівлю, ми з Миколаєва добралися в Одесу, звідти – до Львова, згодом – у Чортків.
– Повернуся до гуманітарної допомоги, що видавали москалі в Херсоні. Як гадаєте, ті, хто все-таки користувався допомогою рашистів, вони просто рятували своє життя чи з радістю чекали «рузькій мір»?
– Дехто мовчки просто рятувався від голоду, але були й такі, що радо казали: «О, расія!». До прикладу, мій колишній чоловік, – мовить Ірина, – за росію. Його батьки та й він – росіяни. Він залишився в Херсоні і навіть не думає звідти виїжджати. Окрім нього, серед наших друзів, знайомих, на щастя, не було проросійських.
– Вважаю, допоки такі колаборанти існуватимуть на нашій землі, то ні спокою, ні добра в нас не буде. Якщо ти не за Україну, то місця тобі в Україні не повинно бути!
– Ми всю, так би мовити, життєву дорогу, – говорять в унісон мої візаві, – підтримуємо одне одного. І той страх, що, до речі, досі в нас присутній, бо з пам’яті всього не стерти, переборювали і переборюємо разом. Переживаємо за дітей, за їх спокій. Коли ми виїжджали з Херсона, – продовжує Ірина, – Христинка дуже плакала, все питала, що відбувається. Аня тоді ще нічого не розуміла (їй на той час було всього 2,5 рочки), та все ж зі страху міцно тулилася до мене. Це так моторошно: наші діти – діти війни… Злість до тих, хто хоче росії в Україні, просто розпирає. Зараз, коли вже визволили Херсон, ми так і не маємо зв’язку з тими, хто там залишився: у мене – хресна мама, у Віктора – товариш.
– Як вам живеться у Чорткові, у новому помешканні?
– Чудово! Місто дуже красиве, ошатне. Дякуємо міській раді в особі мера Володимира Шматька за комфортне житло (в Херсоні таких житлових умов у нас не було, хоча й мали власну кімнатку в гуртожитку), за турботу й підтримку. До слова, там у наш будинок, знаємо, було три потужних влучання в часі обстрілів (два снаряди й одна ракета вцілили).
– Мрія, надія, бажання є повернутися в Херсон?
– Ні. Не хочемо. Власне місто побачити – є бажання, але повертатися – ні. Занадто багато болючих спогадів… Та й тут, у Чорткові, ще є певна боязкість щодо нових знайомств, тісного спілкування. Присутні ще страх і недовіра, бо доволі багато ми там, у Херсоні, стикалися з людською підлістю, обманом, підставами на неприємності. Велика протилежність у відношенні людей – що тут, а що там.
Наприкінці спілкування Ірина та Віктор із радістю відчинили двері своїх майстерень, продемонстрували подальші свої робочі місця, обладнання. Щоправда, трішки невтішно мовляли про те, що вже не отримують соціальної допомоги як ВПО. Віктор отримує пенсію по інвалідності, Христинка також – дитина з інвалідністю… Ось так і живуть. Мають надію, що з часом закрутиться-розкрутиться їхня праця в майстерні, салоні, будуть клієнти. А поки що, як каже Віктор, руки є, то й робота знайдеться.
Ну що ж, щиро бажаємо Ірині, Віктору та їхнім донечкам успіхів, якнайбільше позитиву в житті, мирного неба, Божої ласки та віри в те, що все буде гаразд!
