«Це на часі, у буремні роки війни, коли ворог не дає ні хвилини спокою, закидаючи смертоносність у різні куточки нашої України, моя найзаповітніша мрія. Це, як яскраве світло в пекельному тунелі, який ми неодмінно подолаємо»… Саме так, із надвеликим хвилюванням (і як тільки думкою-словом торкається рідного міста, на очах жінки бринять сльози) розпочинає свою розповідь моя візаві – харків’янка Любов Хоменко.
Життя трохи, як-то кажуть, потріпало нас
– Покинути Харків, у якому я прожила 45 років, – це був дуже важкий крок для мене. Адже там усе рідне – кожна вуличка, кожен будиночок. Слід сказати, я не корінна харків’янка. Народилася в місті Ромни, що на Сумщині. Закінчивши школу, вступила в текстильний технікум, опісля – отримала направлення (це був 1980-й рік) на роботу в колишній Ленінград (зараз, як кажуть, Пітер). Та мені там не сподобалося, тож повернулася в Харків, де до 2004-го року пропрацювала на суконній фабриці «Червона нитка». У Харкові й зустріла свою другу половинку. Звили сімейне гніздечко. Життя підкидало все нові й нові нелегкі випробування; добряче нас поколотило… Згодом Бог подарував нам двійко донечок. Чоловік (до слова, був військовим льотчиком) у 2001-у році відійшов у засвіт. Тож я залишилася сама, а на руках – донечки (старшій – 12 років, молодшій – 10). Довелося шукати додатковий заробіток, працювала аж на трьох роботах, аби, як-то кажуть, поставити дітей на ноги. Щоправда, допомагали мені батьки. Та й, слава Богу, виростили. Одна донечка виїхала за кордон (далеко-далеко), а я з другою донькою наразі проживаю в Чорткові.
У Чорткові – добре, але серце моє – у Харкові
– У Чорткові живу, так би мовити, фізично, проте думками я щохвилини у рідному Харкові. Не пропускаю жодної інформації про своє місто. Адже там залишилося багато рідних, друзів. Цим і живу. Це – як два світи: тут, у Чорткові, добре і на душі нібито спокійно, але там, у Харкові, залишилося моє серце. Зізнаюся: якби не донька, з якою тут проживаю, то я вже давно без вагань повернулася б у Харків, хоч там чим день все частіше лютує ворог-загарбник, скеровуючи на моє рідне місто смертоносні бомби й снаряди.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, донька наполягла, щоби я негайно виїжджала з Харкова. А я й не знала, як збиратися, що взяти із собою. Доня казала: «Ось так і збирайся, наче їдеш у санаторій, з невеличкою валізкою».
Це жахіття постійно перед очима. Біль – невимовний…
– Із Харкова виїхала ще 18 березня 2022-го. Тоді – 17 березня – був потужний «прильот», горів найбільший промислово-речовий ринок України, що в Харкові на Барабашово. Тоді ж прилетіло смертоносне і в наші будинки. У моїй квартирі побило балкон, вікна, двері. І це все – на моїх очах… Скільки житиму, стільки й пам’ятатиму. Це жахіття постійно перед очима, нікуди не дівається. Страшно! Один приліт перед нами, другий – збоку, третій – у наш будинок. І це було посеред білого дня! Ударна хвиля мене відкинула аж в коридор. Нас врятувало те, що не було великої пожежі в будинку.
Пригадую початок повномасштабного вторгнення. Ще п’ятої години не було, як я прокинулася і почала збиратися на роботу. Вже й бутерброди собі приготувала, сумку склала. А тоді думаю: білизна висить на балконі, треба ж зняти. Виходжу і – чую: гул, а за кілька секунд – десь далеко канонада… Мороз попід шкіру! Вікна моєї квартири виходять акурат у сторону Бєлгорода. Думала, здалося. Та прислухаюся… А по вулиці летять машини одна за другою. Донька зателефонувала і каже: «Війна!»… А неподалік нашого житлового мікрорайону три потужних підприємства: машинобудівний завод «ФЕД», державне науково-виробниче «Об’єднання Комунар» і авіаційний завод (ХАЗ) – стратегічні об’єкти. Не думала, що москалі так попруть на Україну…
27 лютого найперша горіла наша школа. «Деергешники» заскочили зненацька в наш мікрорайон, стояли біля нашого будинку… А за ними – сунули танки, бетеери. Орки розмістилися саме в школі. А після жорстоких боїв, коли наші вибивали ворога з їхньої засідки (зі школи), то на вулиці, по закутках валялися трупи москалів.
Ми ховалися у підвалах. Щоби хоч трішки відволіктися, співали – українські народні. До речі, опісля таких «посиденьок» ті, хто до того розмовляли лише російською, почали спілкуватися українською. До найближчого укриття було два кілометри (в метро). Нереально добігти живим і неушкодженим під шквальними обстрілами. Раз у кілька днів (у період затишшя) бігали по хліб. Частіше зголошувалася я. Брали багатенько буханок, аби кожному дісталося, бо хтозна, що буде завтра. Магазини наші були побиті, пограбовані. Довгі черги й по питну воду; муку, цукор нам кожному насипали по літровому кухлику в кульочки.
У маленьку сумочку вмістилося 45 років мого життя в Харкові
– Ті почуття й не передати словами. Дуже важко… Оглянула квартиру, яку змушена була покинути: тут все моє життя, спогади, пам’ять у фотографіях у побутових речах… Не думала, що все так обернеться. Не знала, куди їхати, де віднайти прихисток. В якийсь момент ухопила лише одне сімейне фото – хоч щось рідне зі мною.
Спочатку мешкала у своєї подруги дитинства в Кременчуці. Туди з Харкова добиралася потягом. Трохи довгенько, бо ніхто не знав, де будуть зупинки, скільки хвилин стоятиме. Довкола – темно, жодних розпізнавальних знаків. Спинилися на якійсь станції, а там – простріляні, потрощені вагони. Пригадую, сиджу я, а мені якийсь чоловік і каже: «Ви хоч щось перекусіть, бодай би води попийте, бо на вас лиця немає»… Аж після Полтави картинка за вікном потягу стала спокійнішою. Трохи приглушилася тривога, коли я побачила більше наших військових.
Майже п’ять місяців я прожила у подруги. Згодом вона запропонувала їхати (бо також тікала подалі від війни) з нею в Кропивницький до її брата. Та я не погодилася. Донька наполегливо кликала мене в Чортків, бо тут її прихистили добрі давні друзі. Та у Чортків я потрапила не відразу. Спочатку побула у Львові. Відтак приїхала сюди. Донька винайняла квартиру. Живем…
Нам тут затишно, та все ж – хочеться додому
– Приїхавши в Чортків (у серпні 2022-го року), згодом дізналася про університет «Срібного віку». Донька підбадьорювала: «Мамочко, йди: нові знайомства, спілкування, позитивні емоції, цікаве навчання». Тож пішла і дуже цим задоволена. Хоча спочатку була думка: та чого ж тут щось нове розпочинати і не завершити, адже ми скоро повертатимемося додому, в Харків. Ця думка мене не покидає й досі. Хоча… В минулому році я все ж навідалася до рідного дому. Ностальгія просто тягнула мене туди. Моя квартира… Вікна закриті OSB-плитами. Біль – не передати. Пощастило, що в ті дні не було ворожих обстрілів, та все ж… Готова була своє ліжко цілувати. Відчуття дуже щемні. Я забула свої речі, якими роками користувалася; забула, що і де в мене знаходиться. Забула…
– У часі короткого перебування в Харкові я зустрілася з друзями, колегами. З’їздила на могили батьків.
Біжу якогось дня вулицею (в Харкові), а там – дівчинка розмальовує патріотичною символікою ті OSB-плити, що на вікнах… А неподалік – потрощена, спалена військова техніка ворога. Серце затьохкало, защеміло… А защеміло тому, що в Харкові поміж місцевого населення живуть ще й ті, котрі (скажу толерантно) не поділяють моєї проукраїнської думки, захищають російську культуру. Та яка ж у них культура: «лапті да лапті, да лапті маї»?! Ви стільки років прожили в Україні, вас тут все влаштовувало, а тепер ви за росію?! Довго, ох довго нам доведеться викорінювати ту московію з України…
Чортків дуже затишне місто, красиве, люди привітні, але так хочеться додому... В апріорі – я обов’язково повернуся в рідний мій Харків!
