Окупація частини Херсонщини серйозно вдарила по вітчизняному ринку баштанних культур. Проте глобальне потепління і підвищений попит спонукали до того, що все більше фермерів у нас, в Галичині, де кавун раніше вважався екзотикою, стали культивувати цю заморську ягоду. В тому числі й у нас, на Чортківщині. Однак ця історія викликає цікавість передусім тим, що за цю серйозну нелегку справу взявся 13-річний сільський хлопець Ігор Фрич зі Свидови.
– Як прийшла ідея вирощувати кавуни? – запитуємо у хлопця.
– Підказав з ідеєю тато. Вирішив спробувати, посадив і вирощую їх вже другий рік. На цьому полі 50 сотих, ще стільки ж біля хати. Разом набереться гектар. Наступного року планую розширити площі під кавуни до п’яти гектарів.
– Нівроку! Хтось допомагає чи сам?
– Крім мене, ще дві жінки помагають, які у батька працюють. Він – підприємець.
– Якщо не секрет, що потрібно для того, щоб виростити кавуни у нашій місцині?
– Перш за все хотіти біля них працювати. Посадка – квітень-травень. Землю треба добре обробити, дати перегній. Потім, звісно, час від часу просапувати, постійно поливати – кожен день або через день, залежно від погоди. Тоді буде результат. Не дивіться, що кавуни розміром невеликі. Це вже останні залишилися. Коли в серпні почали збір урожаю – неможливо було пройти, вся земля ними була встелена. І п’ятнадцятикілограмові екземпляри нерідко траплялися, а найбільші сягали ваги 17 кг.
– І куди ви їх діваєте?
– Торік по навколишніх селах возили продавати, цього року реалізуємо у наших сільських магазинах. Спочатку була ціна 15 грн за кілограм, зараз віддаємо по десять.
– Зароблені гроші собі залишаєш чи батькам віддаєш?
– Все собі залишає, ще й двом старшим сестрам дає, одна вже студентка. Ділить зароблені кошти на три купки: собі і сестрам, – замість Ігоря відповідає його батько Василь Ігорович.
Наостанок цікавимось, ким хлопець себе бачить в майбутньому.
– Агрономом, – не задумуючись відповідає не за роками серйозний юнак. – За два роки закінчу дев’ять класів місцевої гімназії, піду вчитися до Заліщиків в агротехнічний коледж. Потім мрію закінчити Львівський національний аграрний університет, як колись мій дідусь, – додає.
– Буде продовжувати наш хліборобський рід з діда-прадіда, – знову перебрав ініціативу на себе батько. – Нехай змалечку знає, як важко дається в житті хліб. (Засновник і багаторічний директор приватного агропідприємства «Фортуна» світлої пам’яті Ігор Васильович Фрич доводиться дідусем героєві нашої розповіді. А його прадідусь, Василь Фрич, котрий, на жаль, покинув цей світ у молодому віці, прославився у нашому краї винахідництвом-раціоналізаторством. Працюючи наприкінці 50-х – поч. 60-х рр. минулого століття простим робітником у місцевому колгоспі, переводив з кінської на електромеханічну тягу різні сільськогосподарські машини й устаткування. До нього переймати досвід приїздили з усіх усюд, про сільського самоука-винахідника тоді багато писали місцеві газети – авт.).
Рідко зустрінеш серед теперішніх дітей потяг до землі, до сільськогосподарської праці. Ігор тут швидше виняток. З його слів, хлопця мало цікавлять розваги теперішньої молоді, у смартфоні майже не сидить, єдине хобі – господарка. Батько каже, що хлопець охоче порається на фермі, що у сусідній Мухавці. Все літо там проводить, одразу після уроків туди їде. На фермі утримується 50 голів худоби волинської м’ясної породи, є п’ять коників, серед яких і його улюблена кобила Цибулька – вона як член сім’ї. (Сміється). Він і верхи на коні вміє їздити, і на різних машинах – починаючи від «Маніту» і навіть на фурі, трактором в полі орати чи сісти за кермо комбайна. Справжній господар росте!
Ну, а якщо хтось захоче поласувати кавунами від 13-річного Ігоря Фрича – ласкаво просимо, у продовольчому магазині, що попри міжнародну автотрасу на Чернівці, чи в іншому, що у центрі села. Нас теж пригостили – справді солодкі та соковиті на смак. Ще трохи, й закінчиться сезон...
