Втікаючи від війни, багато внутрішньо переміщених осіб зі сходу України віднайшли прихисток саме в Чорткові. З розповідей дізнаємося, що довелося їм пережити… Біль втрати власних помешкань не вщухає в серцях переселенців, і жахіття, що принесли москалі-«визволітєлі» на українську землю, не стираються з пам’яті людей, життя яких, як кажуть, вмістилося в одну валізу. Скільки доль, скільки життів скалічив жорстокий ворог…
Уже неодноразово ми знайомили вас, шановні читачі, з новими мешканцями нашого міста, переповідали їхні до болю щемні, зворушливі історії. Ось і сьогодні в нашій редакції нова гостя, котра залюбки погодилася з нами поспілкуватися.
Тож знайомтесь, моя візаві – Ольга ПРИХОДЬКО.
Пані Ольга родом із селища Максимільянівки, що розташоване за 7-8 кілометрів від Донецька, воно – між Мар’їнкою та Кураховим.
Слід сказати, Мар’їнка – це місто, якого, на превеликий жаль, уже немає. Ще в 2014-2015 роках там точилися жорстокі бої, але ЗСУ тримали позиції, лінію фронту. В часі повномасштабного вторгнення окупантів на нашу землю Мар’їнка та довколишні села повністю стерті з лиця землі. Ця територія нині фактично під окупацією бойовиків.
– Сьомого квітня 2022 року ми приїхали в Чортків, – починає розповідь пані Ольга. Донька наполягла, так би мовити, силоміць витягла мене з рідного дому. Якщо можна так сказати, вона двічі переселенка. Разом із чоловіком працювала в Донецькому обласному управлінні МВС України. Коли орки окупували Донецьк, їхнє управління перевели в Маріуполь (у 2014 р.). Там і проживали. Коли ворог почав бомбити Маріуполь, так склалося, що вони (донька, зять і внук) у той день саме їхали до мене в гості. Тож їм пощастило вчасно звідти виїхати. Згодом донька працювала дистанційно, проживаючи в місті Білозерське (неподалік Добропілля) Покровського району; відтак трішки – в Чортківському районному управлінні поліції. Згодом їхнє Донецьке обласне управління переїхало в Дніпро, тож тепер донька там.
А ми не знали, куди їдемо. Але саме тут, у Чорткові, проживала доньки співробітниця (також переселенка). Мабуть, більше пів року ми мешкали в гуртожитку Чортківського медколеджу. Потім, з початком нового навчального року, в гуртожиток стали заселятися студенти, тому ми були змушені віднайти квартиру. Щоправда, взимку нам у цьому помешканні трішки сутужно, адже опалення електричне – дорого обходиться. Пенсія ж у мене маленька…
Внук навчається у 8-у класі ліцею № 7. Ох, дитина вже три садочки поміняла й ось вже третю школу. Тому переходити в іншу школу (щоби ближче до дому) аж ніяк не хоче. Та й друзів уже там має.
– Згадуєте з внуком, що довелося вам пережити?
– Стараюся не згадувати, щоби зайвий раз його не тривожити. Та й що згадувати? Повертатися вже нікуди… Час від часу спілкуюся зі своїми подругами, які переїхали зі села – хто в Селидове, хто в Курахове. То вони й розповідають, що там твориться. Ось кілька днів тому я дізналася, що одного нашого знайомого в часі ворожих обстрілів розірвало на шматки (і очі моєї співрозмовниці вже вкотре наповнюються слізьми – авт.)…
При першій же можливості навідуюся з внуком до доньки, вона до нас також приїжджає. Переживаю, звісно ж, бо і в Дніпрі неспокійно. Якби не донька, її поміч, навіть не знаю, як би ми, скажімо, викручувалися в цьому житті.
Ми ж сюди приїхали з одною валізою… Думала, що це на місяць-два, не більше. В той день, коли ми вже звідти виїхали, 17 будинків за раз розбомбили, тоді загинув восьмирічний хлопчик (товариш мого внука). Як згадую те все, то сліз не можу стримати… За кілька днів після того розмовляла із сусідкою по телефону і чую: «Геееп!!!»… Буквально за годину брат повідомив, що мій будинок повністю розтрощено. У мене було два будинки: один – батьківський (останнім часом у ньому мешкала), другий, в якому проживала я з чоловіком (він помер у 2005 році), віддала доньці. Тож у проміжку певного часу обидва будинки зруйнував ворог.
– Багато Ваших знайомих там залишилося?
– В основному – літні люди. Кажуть, що їм нема куди їхати, вже й до обстрілів звикли. Ну що ж, у них свої голови на плечах… Щоправда, зі знайомих в окупації немає нікого. До слова, є такі, котрі спочатку виїхали із зони бойових дій, а тепер повернулися туди, до прикладу, в Курахове. Не розумію їх… Знаю одне: я правильно зробила, що поїхала звідти. Якби ж не виїхала, то мене, мабуть, вже і не було би. Брат (покинув село трішки пізніше) переслав фото, як потрощило мій будинок…
– І все ж таки Ви мали надію, що повернетеся на вітцівщину?
– Так і думала, що незадовго повернуся… Та, на превеликий жаль… Направду, не хотіла виїжджати. Думала, все минеться, ворог не дійде до нас, наші ЗСУ його не пропустять... Але коли почалися сильні обстріли, орки окупували Мар’їнку, а до нас – рукою подати, тоді чекати нічого було. Сусіди своєю машиною виїжджали, вони дещо більше речей зібрали, а я – з однією валізою (на більше й місця в авто не було).
Доїхали ми до Покровська, а там пересіли в іншу автівку, оскільки співробітник доньки направлявся в Хмельницький. Тож з ним і поїхали, а звідти автобусами добиралися до Чорткова. Дорогою, звісно ж, переживала, бо – з дитиною. А куди їхали? Хтозна…
– Пані Олю, Ви доволі добре володієте українською мовою. А в сім’ї якою спілкуєтеся?
– Я ж навчалася в українській школі. Внук також, до речі, вчився в україномовній. Він набагато краще знає українську, ніж я. Щоправда, деколи, скажімо, проскакують в нас російські слова, виходить – суржик. Та стараємося виправлятися.
– Ви їхали сюди з думкою, що за кілька місяців повернетеся додому. А яке було відчуття, коли прийшло розуміння того, що назад дороги немає?
– Спочатку плакала. Та й зараз пробирає на сльози, не можу спокійно говорити. Проте нам пощастило, що ми потрапили в Чортків. Тут уже котрий рік поспіль навчаюся в університеті «Срібного віку». З багатьма познайомилася, є нові друзі. Життя продовжується! Релаксую малюванням картин, у більшості – пейзажі, це відволікає мене від сумних думок. А загалом – опікуюся внуком: і уроки вчимо разом, і смаколиками його балую.
– Як Вам живеться в Чорткові?
– Зізнаюся, навіть не чула, що є таке місто – Чортків. А тепер стараємося якнайбільше дізнатися про нього. Коли приїжджає донька, то мандруємо цікавими місцями загалом Чортківщини й Тернопілля. Чортків дуже подобається, особливо архітектура, історичні пам’ятки. Таке спокійне, затишне, привабливе місто.
– Все-таки жевріє сподівання, що повернетеся на вітцівщину?
– Та надія завжди є і буде. Душа болить… Хіба що поїхати після перемоги, бодай би подивитися, як там… Але ж жити там уже нема де… Тож звикаємо тут, Чортків став для нас другим домом.
