«Багато хто каже, що я рідкісний, – поміж іншим наче ненароком прохопилося в мого співрозмовника. – Але я вважаю себе звичайним, – тут же наголошує з відчутним притиском. – Просто хто хоче, той може. А хто не хоче, той перебуває в суцільному лінивстві».
Хто дає, тому прибуває
Отими кількома реченнями, виписаними вище, отець Володимир коментує моє щире здивування, як він багато встигає за коротку, взагалі-то, добу. І як в одній людині вмістилося стільки хисту. Познайомитись зі священником з Угриня, де отець-парох тамтешньої церкви Успіння Пресвятої Богородиці служить шостий рік, пощастило цілком спонтанно, побачивши у Facebook-групах інформацію про виготовлюваний ним посуд з дерева. А на його сторінці – ще й посилання для термінового збору на авто для військових. Отже, волонтерить.
Фото: зі Facebook-сторінки Володимира Галака
– У нас все почалося, коли односельчани пішли служити, – розповідає отець. – Виготовляли все, що було їм потрібно, – «буржуйки», окопні свічки. Відсилали, відправляли, робили, купували дрони, машини, «старлінки». Проводили збори поміж громади – без жодних спонсорів. Нам вистачало закрити власні питання власними можливостями.
Далі про те, що свого часу їздив у волонтерську поїздку на Херсон, двічі – на схід. Найбільш тривала – сполученням 3200 кілометрів лише в один бік, проте тоді вдалося «накрити» багато місць. Збори поміж охочими донатити задля наближення Перемоги тривають постійно. «Маємо свій невеличкий запас, якщо виникає невідкладна потреба, активно дозбируємо, – акцентує отець. – Оголошуємо збір в соціальних мережах, у храмі». І тут же наголошує, що такою добродійною справою неодмінно разом з командою однодумців займатимуться і після Перемоги. Адже по війні багато людей потребуватиме допомоги також.
Ось воно, зриме підтвердження біблійного: не збідніє рука, що дає.
Взірці мистецтва з практичною ціллю
Як гадаєте, предмети посуду, що на світлинах, вони – призначені для сервірування столу чи вже мають певну мистецьку цінність, тобто можуть використовуватися як оздоба в народних традиціях?
Фото: зі Facebook-сторінки Володимира Галака
Тобто служитимуть для побутового вжитку чи за взірці декоративно-прикладного мистецтва? Бо їх автор, здається, особливо над цим не замислюється. «У моїй експозиції, – каже, – є різні. І в міських сувенірних крамницях пропонуються. Призначені для всього. Там просто є специфічні термічні обробітки – тільки харчовими натуральними матеріалами. Тож з них можна їсти і перші, і другі страви, подавати їх гарячими – словом, все, що забажаєте. Цей посуд ідентичний порцеляні».
Виявляється, щоб зробити ось ці тарелі, миски, сільнички, підсвічники, треба докласти рук до окремих деревних порід, зокрема – груші, сливи, ясеня, дуба. Ну, й горіха, можливо, чи акації.
Фото: зі Facebook-сторінки Володимира Галака
– У такому напрямку, як виготовлення посуду з дерева, я тільки почав пробувати сили, – далі провадить душпастир. – Але й столярую, і багато що ще роблю. Це от – художня різьба, правильніше сказати – художнє точіння деревини, художня токарка. «Але столярка Вам теж знайома і вже, мабуть, пройдений етап?» – запитую навмання. Виходить, потрапила «в точку»: отець Володимир зізнається, що виготовляє і столи, й табуретки, і деякі меблі – софи зокрема. Звичайно, абсолютно не в промисловому варіанті, тим більше тепер. Бо, відколи почалась велика війна, у нього в пріоритеті волонтерська справа.
Генний спадок та його наслідки
Цікавлюся, відколи освоїв власне виготовлення посуду з деревини. Каже, з 13-ти років, зі школи. Звісно, були періоди, коли тим не займався. Хоча траплялося й по-іншому. «Коли навчався в Київській православній богословській академії, там теж займався столяркою, знаходив до того час! (Сміється.) Дивлюся, які виклики часу, що цікавить людей – те й виготовляю по можливості».
Якоїсь спеціальної технічної чи художньої освіти отець не має – жодної, крім духовної. Отже, самоук. Сув’язь талантів у нього закладено через «ниточку» по роду.
Фото: зі Facebook-сторінки Володимира Галака
– У мене просто родина така, – стверджує. – І художники, і столярі, і зварники. Тому всього потрохи вмію. І зварюю, і маю свою кузню, і споріднений з художньою ковкою. Багато що роблю.
Отець розповідає, що його покійний дідусь був художником. Мріяв дістати професійну освіту, та в несприятливі до того часи народився – в 1947 році. Коли підростав, треба було гонити пасти худобу, а не вчитися. Дідусів батько (прадід отця Володимира) загинув, коли той мав лише чотири роки. Мати сама підіймала малого. Не схвалила синового вибору, не заохотила. Та гени «спрацювали» в наступному поколінні: художником-різьбярем став син дідуся – дядько отця. І брат мого співрозмовника також художник. «А я вже так, по столярці, мені те передалося», – підсумовує священник свою генеалогію.
Ну як тут не дійти ще одного філософського висновку, торкнувшись духовних начал? Без жодного сумніву, всі ми – інструменти в руках Божих, маємо свою ціль та призначення в житті, сказати б, навіть місію. 35-річного священнослужителя Володимира Галака, що родом зі с. Старі Петликівці на Бучаччині, Всевишній щедро наділив цілою сув’яззю талантів. Що, власне, й проявляється нині в його вправності і тямущості в багатьох ремеслах. І як добре, що отець, провадячи духовну місію, яка є визначальною для його особи, не закопав ті таланти в землю, а привільно сіє їх поміж людьми. Щось проросте, щось та й зародить. Аби лиш мир настав в Україні.
