За майже три роки війни про яких тільки волонтерів ми не розповідали на нашому сайті. Хтось робить закрутки, ліпить вареники, інший розливає окопні свічки чи плете маскувальні сітки. Український народ в основній своїй масі, і Чортківщина тут не виняток, старається робити все можливе, щоб допомогти Збройним Силам України протистояти грізному сильному ворогові.
Героїнею сьогоднішньої нашої розповіді буде чортків’янка середнього віку, яку багато хто в місті знає, – провідний консультант відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення Тернопільського обласного центру зайнятості Ірина ГРИГОРУК. Однак не про її професійні якості сьогодні піде мова. Річ у тім, що з початку відкритої російської агресії ця миловидна жінка вив’язала не одну сотню пар теплих шерстяних шкарпеток для наших воїнів. А якщо рахувати разом з матір’ю, лік уже давно «перевалив» за пів тисячі!..
Фото: з архіву Ірини Григорук
Ми бесідували з Іриною Анатоліївною в її робочому кабінеті в часі обідньої перерви, коли вона завченими рухами розпочинала в’язати чергову шкарпетку. «2, 4, 6, 8…12… Перший рядок мушу порахувати, а далі процес іде автоматично», – каже жінка.
На чільному місці висять військові шеврони різних підрозділів. «Передають на знак вдячності хлопці з фронту. А ось цей – від воїна з 68-ї єгерської бригади, де служить мій брат, позивний Одеса, на жаль, уже «двохсотий», – мовить пані Ірина з сумом.
Як завше у таких випадках, запитуємо, з чого усе починалося.
«З консервних банок. (Сміється.) Коли почалася війна, ще було холодно, хлопцям конче потрібні були окопні свічки. У нас утворився такий собі підряд – фірма «Вогник», як ми жартували про себе: під покровом ночі, щоб ніхто не бачив, я збирала банки по смітниках, відмивала і передавала викладачу медколеджу Василю Пуляку, який заливав їх воском. Якось на нараді директор коледжу Любомир Білик поцікавився у нього, де він їх дістає, адже це тоді було неабияким дефіцитом. А Василь Ананійович на те відповідає: та юрисконсульт центру зайнятості на помийках збирає. Так мене зробили знаменитою. Ще й досі часом збираю, днями передала 60 шт. в ліцей № 5 – прочитала оголошення у Фейсбук.
Фото: з архіву Ірини Григорук
Банки – банками, але потрібно було зайнятися чимось більш предметним, – продовжує розповідь наша співбесідниця. Зрозуміло, корисним уже є те, що працюю на роботі, сплачую податки і нікуди з України не збираюся виїжджати. Крім цього, постійно доначу: ось бачите – одна з перших розписаних гільз молодою чортківською художницею Анастасією Обшарською. Придбала її на аукціоні за сто доларів. Але цього було замало.
«Апостол» Павло
...Про шкарпетки для штурмовиків своєї 68-ї єгерської бригади попросив мій рідний брат. Мовляв, хлопці мерзнуть. Так перших 20 пар я зв’язала для його побратимів. Звати його Павло, позивний Апостол. У мене з ним 17 років різниці. Фактично я його виховувала, коли матір подалася на заробітки за кордон. Він як моя дитина, з моїм сином всього два роки різниці.
Паша на війні з перших днів. Причому повістки не чекав, сам заявився у військкомат. Був ярим прихильником Арестовича. Коли збирав рюкзак, казав: не переживайте, два-три тижні і все закінчиться. І так уже третій рік...
Спершу був на Чернігівщині, тоді в Сумах, потім на Харківщині; я все відмічаю на карті. І врешті потрапив під Волноваху. Брали Павлівку – це тоді, коли Барна Олег загинув. Мій Павло був у другому взводі. Коли їх добряче потріпали, перевели під Борову. Зараз на Покровському напрямку воює…
Як всім – то всім
Іноді мені кажуть: для чого ти в’яжеш, коли в хлопців є термошкарпетки? Як мені пояснив брат, після завдання штурмовики кілька днів перебувають на відпочинку. Будучи постійно в берцях, у них сильно стомлюються ноги. Тож вони просто надягають шкарпетки і в тапочках ходять, адже там будинки не опалюються. Багато хто лягає в них спати прямо в спальний мішок.
Отож, спершу в’язала для хлопців свого брата, потім зателефонувала знайома – чи не можеш дати 10 пар для її родича? То якось Таня Сусла, моя колега по роботі, вдова загиблого воїна, попросила для чоловіка вчительки свого сина. Інша колега, Зоряна Пшенешнюк, попрохала для батька, який воює на Покровському напрямку. Нещодавно 12 пар віддала для чоловіка колишньої працівниці центру зайнятості Мар’яни Токар. Згодом стали телефонувати різні люди, мовляв, кажуть, що ви в’яжете шкарпетки. Стараюся тримати їх тут, на роботі, де мене легше знайти. І не віддавати шкарпетки в одні руки, щоб хлопці один на одного косо не дивилися: от він має, а я ні. Завжди запитую, скільки бійців служить у підрозділі. Десять – значить передаю 10 пар, щоб було для всіх.
Фото: з архіву Ірини Григорук
У перші свої вироби вкладала записку: «Дякую, дорогий Захиснику, за те, що стрічаю ранок! Тримайся! Ми за тебе хвилюємося. Нехай тебе береже Бог!».
Намагалася писати вручну, не хотілося друкувати. Але на те йшло багато часу, краще за той час більше зв’яжу. Ще вкладала цукерки-сердечка. Людина вдягає, а там – сюрприз!».
Маєте непотрібні старі кофти й шарфи – подаруйте, буду вдячна!
Ірина Анатоліївна провела нас у підсобку, де зберігає «готову продукцію». 32 пари уже чекають на відправку, сьогодні-завтра їх мають забрати чортківські волонтери. Колір різниться, але то не суттєво, головне – щоб було тепло. І за розміром різні: великі, середні, малі…
Звісно, виникає запитання – де набрати стільки ниток?
«Купляю на «беушці» різні светри, шарфи. Мене всі у «Нормі» знають. Іноді приносять наші працівниці з центру зайнятості чи знайомі. Дівчата-колеги по роботі допомагають розпускати. До речі, принагідно звертаюся до читачів газети – у кого є на горищі непотрібні старі кофти, шарфи і т. ін. – буду дуже рада, якщо подаруєте», – мовить Ірина Анатоліївна.
Якихось вісім годин – і пара шкарпеток готова!
Як людині, далекій від цієї хитромудрої справи, кортить дізнатися, де цьому можна було навчитися, як багато часу йде на в’язання однієї пари. І взагалі, чи бралася рахувати, скільки уже бійців має завдячувати тим, що вони не мерзнуть у ноги холодними осінньо-зимовими вечорами.
«В’язати навчилася ще у шкільному віці, на уроках трудового навчання проходили курс. Зрозуміло, у процесі навички вдосконалилася, – продовжує розповідь пані Ірина. – На одну шкарпетку в середньому йде чотири години. Тобто пару можна зв’язати за 8 год. Найважче дається п’яточка. Хтось в’яже двома шпицями, потім зшиває докупи. Я так не вмію, навчилася на п’яти. Але у мене одразу виходить готовий виріб.
Фото: з архіву Ірини Григорук
Перший рік досить швидко йшов процес. Було багато тривог, що тривали й до двох годин, тож сиділа в укритті і там в’язала. В’яжу скрізь – на роботі в часі обідньої перерви – зачиню двері і дістаю шпиці. Улітку, коли йду додому з роботи, присяду на стадіоні і в’яжу... Як правило, ставлю собі за ціль видати пару за день. Іноді до 12-ї ночі і довше доводиться працювати. Часом чую: не виспалася, бо була тривога. Я теж рідко висипаюся, але знаю, що хлопцям куди гірше. Їм ще й холодно до того всього...
І в неділю в’яжу. Чомусь на фронті немає ні суботи, ні неділі. Зранку молюся, а коли закінчується Служба Божа, приступаю до роботи.
Щодо того, скільки всього зв’язала, точно не скажу, але десь плюс-мінус 260 пар. А якщо рахувати разом з матір’ю, ще стільки ж буде.
І матір в’яже, хоча майже нічого не бачить...
Моя мама мешкає в Тернополі. Звати її Людмила Олексіївна, 76 років, має інвалідність, адже майже нічого не бачить. Лише може розгледіти обриси великих будівель чи автобуса. Зупинки рахує, щоб вийти на потрібній. Три роки тому повернулася з Італії. Зробили їй операцію на очі, але нічого не допомогло.
Вона все життя в’язала. Звичайно, їй важче дається, мусить навпомацки рахувати рядки. Як резинка закінчується, приколює булавку. На одну шкарпетку у неї йде весь день. Нитки передаю, а братова висилає «Новою поштою» готові шкарпетки».
«Баня, водка, гармонь і лосось...»
Обідня перерва добігала кінця і нам пора було йти, тож наостанок поцікавилися, які емоції сповнюють нашу співбесідницю, коли вона передає чергову партію шкарпеток хлопцям на фронт. Проте відповідь вийшла куди більшою за рамки запитання.
«Які емоції? Я готова в’язати день і ніч, робити все від мене залежне, аби наблизити нашу перемогу, щоб закінчилася ця страшна війна...
Знаєте, іноді показують цих «ждунів» на Донбасі, які тішаться, чекають приходу росіян... Я знаю по собі, що таке росія, адже там народилася, ходила до школи. Місто Кіренськ Іркутської області. Потім – село Пограничне Забайкалського краю, на самісінькому кордоні з Китаєм. Мій батько – військовий, довелося трохи поїздити з ним. Проте всі мої кровні родичі по маминій і батьковій лінії походять з України, свого часу були розкуркулені і вивезені до Сибіру. І прізвище дівоче у мене суто українське – Надточій. Я скажу так: хто хоча б один раз там побував – більше туди їхати ніколи не захоче. Мене туди не затягнете ні за які гроші!
Мова не про Москву чи Санкт-Петербург. «Ждунів» там ніхто не чекає, їх повезуть десь за Урал або й далі. Там немає що їсти! Нічого не росте! Лише райські яблука, що не мають смаку. Літа, як такого, немає. Взимку мінус 45 градусів, мороз обпалює верхні дихальні шляхи. Шкіряні чоботи не взуєш – тріскаються на морозі, тільки валянки рятують.
Іноді підтягує в Тік-тоці відео про реалії життя в путінській росії. «Ізбушки» з похиленими плотами, алкоголіки – картина, яку я пам’ятаю зі свого дитинства. Мені уже за п’ятдесят, але за цей час нічого не змінилося! Нічого святого у них немає, тільки «водка і сельодка». Чим там тішитися? Хочете в росію? Та будь ласка!
Чортків’янкою стала випадково, і цим дуже пишаюся!
І коли батькові випала нагода вибрати подальше місце служби, він без вагань поїхав в Україну, за що я йому безмежно вдячна (на жаль, він уже покійний, у 38-річному віці загинув на службі від радіоактивного опромінення). Спершу Львів, потім Скала-Подільська, Борщів. Я тоді була у четвертому класі.
Коли хтось каже, що росіянин не може вивчити українську мову, бо, мовляв, «не так побудована щелепа», – усе це нісенітниці, все залежить від людини. Я теж вже у зрілому віці перейшла – читала книжки, газети. Попросила свого колишнього чоловіка, аби з маленькою дитиною відвіз на літо до своєї бабусі в село Сапогів тодішнього Борщівського району, де всі говорили виключно українською мовою, ще й з акцентом. Спершу плакала, думала, що бабця наді мною знущається: «Принеси мені шклєнку, шо висить на плоті, біля тої стирки…». Але до року часу повністю перейшла на українську...
А до Чорткова потрапила зовсім випадково. Це був 1990-й рік. Мій чоловік, теж військовий, служив у Німеччині. Під час однієї з відпусток ми приїхали сюди в гості до друзів, і я була просто в захоплені від архітектури цього старовинного містечка! Пригадую, нас пригостили смачнющою ковбасою з Чортківського м’ясокомбінату, потім цукерками з місцевої кондитерської фабрики. І я почала вмовляти чоловіка, що хотіла б тут жити; саме виводили війська з НДР. У часі наступної відпустки ми придбали в районі автостанції земельну ділянку і збудували будинок. Так я стала чортків’янкою. І цим дуже пишаюся!»...
