Невелике за населенням село Антонів віднедавна Товстенської громади Чортківсього району приваблює туристів і краєзнавців перш за все своєю архітектурно вишуканою римсько-католицькою каплицею-костелом, нині не діючою. Друге, що може впасти в око подорожньому, якщо пройтись сільськими вулицями, це доволі громіздкі громадські криниці, з важкими кованими корбами-колесами. Окремі – додатково накриті масивним дерев’яним піднавісом, що засвідчує, наскільки було важливо для сільчан зберігати чистоту води. Можливо, якби була одна-дві криниці – це не так би привернуло увагу. А тут їх одразу шість, в різних частинах села: половина з них дещо піддалася реконструкції, що змінила їх первозданний вигляд, решту, з усього видно, давно не доторкалися людські руки. І цим вони викликають ще більший інтерес.
На одній з криниць, заскленій по перимпетру, що при в’їзді в Антонів на першій вуличці направо, чітко вибито на маківці дашка рік ймовірно останньої обнови – 1990. Доступ сонця дав можливість пустити в цебрині гілля бузині.
Ще одна зазнала відновлення разом з реставрацією каплички; кажуть, раніше теж була «з дашком», як і всі інші, однак тепер лише корба вказує на її поважний вік.
Та, що місцеві іменують «Біля Шевчука», теж, з усього видно, кимось доглядається. На трьох інших час начебто давно зупинився.
Усі муровані з червоного каменю, якого, як ми пізніше дізнались, в околицях немає, сягають глибини понад 20 метрів. Нині води в них немає, за винятком однієї чи двох, де її не зачерпнеш і пів відра. Хто їх будував? Коли? Яку таємницю вони оберігають у собі – ми намагалися вияснити у місцевих сільчан.
У сільському магазині зустріли гурт немолодого віку жіночок, які нічого конкретного з приводу цього не могли сказати, лише, що тим криницям, мовляв, близько ста років. Проте допомогли зорієнтувати у пошуку можливих джерел інформації: бібліотекарка мала б знати, вона веде історію села.
«В історії Антонова про криниці нічого не згадується. Як розповідала свого часу моя бабця, Анастасія Гаврилюк, 1890 р. н., раніше криниць в селі взагалі не було, і люди брали воду зі ставу. Там було викопане спеціальне, як його називали, прало, тобто місце, де прали одяг. З-під землі били джерела і вода постійно прибувала. Його залишки ще й досі можна побачити, просто все дуже позаростало, – розповідає завідувачка бібліотеки с. Антонів Ольга Червінська. – Пізніше по кілька господарів з вулиці збиралися до купи і стали копати криниці. Це діялося ще до війни. Коли точно – бабуся не пригадувала, але пам’ятала, що одразу по войні їх чистили. Начебто за німців щось туди вкинули. Коли чистили, так само гуртувалося по кілька сусідів до купи, готували майстрам їсти.
Одна зі старожилок, Корнелія Олійник, 1931 р. н., розповідала, що вона з батьками прийшла до села семирічною дівчинкою (1938 р.). То вже криниці були. Більше нічого вона про це сказати не може. Ще мій сусід, Петро Шевчук, дещо знає. Каже: ту, що біля нас, його батько копавМоже, Ратушняк чи Володимир Данилюк щось би сказали, останньому 98 років, але ще сам до церкви ходить...».
Подібне довідалися ми і від 63-річного антонівчанина Володимира Шмирка, який додав окремі деталі. Зокрема що жінки ходили прати білизну до прала. Туди ходило по воду все село, навіть худобу напували. З-під лісу Чагор били джерела і вода долинами стікалася до ставка.
А ось щодо криниць, точних даних він не має, але йому відомо з розповідей одного чоловіка з села, 1937 р. н., у котрого копав криницю майстер, який ще до війни тут копав вуличні криниці. Він начебто походив з Базара і про те розповідав. Мовляв, копати було дуже важко. У цій місцині вглиб йде метр чорнозему, потім шість метрів глини, а далі – камінь-дикун, який важко вдовбати.
Ще йому розповідали, що збиралися газди докупи, який був заможніший, біля того й копали. Кілець натоді не було, мурували по колу з каменю, який привозили чи то з Червоного, чи з Цапівців (тепер – с. Поділля). Криниці були глибокі – на 20 і більше метрів. Деякі викопані ще до війни.
Йому особисто доводилося носити воду за 70 метрів від дому. До однієї криниці ходило 10-20 хат. Дашки люди вже пізніше добудували. Пильнували за порядком разом, хтось один був за старшого.
Як стало легше з коштами і з’явилися кільця, стали копати кожен собі, часом до складу. Це були 60-70-ті рр.
Вода пропала років 5-6 тому, і далі продовжує спадати – видно по рівню ставка у Товстому, куди впадає невеличка річечка, що тече з-під Антонова. Теперішні люди, каже, сьогодні воду не дуже шанують, багато викачують через свердловини, поливають дороги від пилу тощо...
Найбільше пролив світло на проблему 69-річний Петро Шевчук, до якого ми додзвонилися пізніше. Його багато хто з сільчан називав найпершим серед тих, що можуть щось знати.
Отже, з його слів, криницю перед його обійстям копав покійний батько Іван, 1910 р. н., тож він і багато чого дізнався від нього. Звідки були майстри – не пам’ятає, але, каже, вони прокопали метрів двадцять і так залишили: пішов твердий камінь, як граніт. Мурували з каменю, який фірами возили з Червоного.
«У тата, – розповідає, – був добрий колєга – сусід Климентин Оробко, знаний у селі коваль. Він каже: Яську, копай, я поможу... Люди сміялися, казали: «Ясько яму на сміттє копає...». Тоді Оробко спустився вниз і вибив долотом на споді криниці в камені виїмку, таку як яйце, щоб вода збиралася. І вода стала прибувати, десь до півтора метра. Потім приєдналися сусіди – Гальтюк, Гаврилюк та інші, брало воду щось 17 дворів, нікому не боронили. Води прибуло на чотири метри. Дуже добра була. Крутили вручну. Вже пізніше і жінка, і брат вмовляли мене не мучитися, кинути насос. Але я на те не пішов: кажу – то є громада, люди будуть гніватися. От пару років тому вода пропала, сказали б, що Шевчук винен. Пропав став, за ним – і вода. Недавно ліхтариком світив – не видно...
Дашок – то вже я з сусідами приробив. Раніше там тільки цебриня було. Шифером накрив, коли хату бляхою перекривав. І хрест поряд новий поставив. Мама (1914 р. н.) попросила: поки ще живу, хочу, щоб він знову тут стояв. Це був 2000-й рік.
Раніше на тому місці був дубовий хрест, поруч росла береза, в яку вразила блискавка. Матір розповідала, що під хрестом була закопана пляшка з запискою, закоркована сургучем. Коли закопували хрест, пляшку так і не знайшли. Досі себе картаю, що як зрізали березу, треба було під коренем підкопати. Коли буду живий-здоровий, навесні покладу новий хрест – дубовий...
Про інші криниці нічого не знаю, може, Євген Ратушняк щось скаже. Він – 1937 р. н. Буду в неділю повертатися з церкви – вступлю до нього. Зателефоную, якщо щось нове дізнаюся...»
Не зателефонував, мабуть, нічого нового не довідався. Тим не менше, все одно дякуємо антонівчанам, що гуртом пролили світло на загадку появи в селі шести громадських криниць. Не так вже й багато конкретики, та все ж. Нехай хоча б щось в пам’яті нащадків залишиться. Ще б вода у криницях прибула. «Не дуже тепер люди шанують воду...», – чомусь врізалися в пам’ять слова згаданого вище Володимира Шмирка…
