Осінь зазвичай позначена карбами. І на долі тих, хто народився цієї пізньої падолистової пори, неодмінно лягає така відмітина. Отець Василь Погорецький, що вже низку літ є духівником осередку Національної спілки журналістів Чортківщини, також тому не виняток. Це й потверджується у нашій розмові напередодні його 70-літнього ювілею, що вже нині, 22 листопада, ступає на поріг.
Сімдесят ужинкових літ
Зазирнімо до персоналії: священник, прозаїк, поет, публіцист, науковець, релігійний та громадський діяч, краєзнавець. Має членство Національних спілок журналістів, краєзнавців, письменників України. Доктор богослов’я та кандидат історичних наук. Майже рік часу (від торішнього 30 листопада) провадить діяльність копичинецької «Просвіти», підхопивши на свої рамена очільництво цієї відродженої сув’яззю зусиль національно-патріотичної організації. Жодне з державних, національних, духовних свят чи пам’ятних днів у сучасному календарі не минає непоміченим копичинецькими просвітянами. Властиво, що добру справу, надто в нинішній позначений важкими змагами час відстоювання суверенності України, охоче підхоплює там «Молода Просвіта». Натепер просвітянські осередки діють ще й у селах Яблунів, Сухостав, Гадинківці, Оришківці, Емелівка, Чагарі. Та праця – плід поєднаних спромог завзятої «трійці»: адже надійні помічниці отця-голови товариства – його заступниця Вікторія Болібрух та секретарка Мирослава Загребельна.
Фото: з Viber-сторінки Копичинецької «Просвіти»
«Хочу літати»
Доробку отця Погорецького безсумнівно позаздрила б не одна плодюча на думку й слово особистість. Лиш погляньмо: низка наукових праць, дев’ять поетичних збірок та три – прозових. Крайня в часі книжка, що вийшла друком, – «Україна крізь призму забобонів». Презентована вона, до слова, у форматі відеозв’язку з отчої хати отця Василя в селі Полівці на Чортківщині, що й додало тій події якоїсь непередаваної зворушливості. Її автор – володар п’яти лауреатських номінацій та низки творчих відзнак, в тому числі й міжнародних.
Образно, священником з душею поета, свого часу отця Погорецького нарік відомий на Тернопільщині письменник, літературознавець та видавець – світлої пам’яті Петро Сорока, назвавши так передмову до однієї з його віршованих збірок. Отець погоджується, що в цьому й зосереджено його сутність. І в той же час на запитання, чим для нього є сімдесят прожитих літ, відповідає цілком несподівано: «Маю підрізані крила, а літати хочу. Натерпівся стільки болю, заздрості». І далі: «Для мене, як би це не звучало смішно: я себе ще шукаю. Я себе ще не знайшов».
Фото: з архіву отця
Ну як тут не погодитися, пригадавши колись почуте твердження, що роки зовсім не є підставою, щоб зупинятися, якщо душа бринить, адже так?
– Тим більше – я дотримуюсь концепції метафізики, – відповідає духівник. – Вона полягає в тому, що людина є двосубстанційною істотою: тіло і душа. Філософ Григорій Сковорода так і сказав: людина – це душа, це не тіло. Він трохи мав проблеми зі своєю філософією, стверджуючи це і не визнаючи ознаки тіла. Я себе шукаю. І маю жити довго, щоб знайти. Вважаю за образу, коли запитують, скільки тобі років. Бо сказати скільки – то це скільки років тілу. А я – не тіло, я «сковородинець», я – душа. Моїй душі нема років і я вічно молодий. Я захоплююсь, закохуюсь, я можу те, інше, в мене молоді думки. Тіло немічне, грішне, тіло, яке ледве вибралося з реанімації, яке вмирало. Пригадую, як мав депресію – більше ніж пів року. А потім мене наче прорвало: накупив стільки книжок, як ніколи. Я обклав себе книжками – весь кабінет від порогу до стін. І вони рідко дочитані до кінця. Бо я відчуваю, що надвечір’я минає, і хочу всього. Скачу з книжки на книжку: що там прочитати, що – там…
Фото: з архіву отця
«Знаю, що нічого не знаю»
– Якби я мав такі книги в дитинстві, в юності, злетів би на Парнас (місце перебування міфічних муз – Авт.) і не повернувся назад, – несподівано зазнається священник-поет. – І в журналістиці, і в письменстві, і в краєзнавстві, і в просвітництві – скрізь себе шукав. Людина внутрішньо прагне безсрібленості, чистоти, незалежності. Бо як тобі хтось щось дав, ти зараз залежний. Я хочу волі. Я – Сковорода і хочу ходити скрізь…
На запитання, вдовольняє чи дошкуляє спадок прожитих років, отець Василь видає надзвичайно філософське твердження. «Приземлятися тяжко, – каже. – І гніздо покидати тяжко. Життя – це хрест. Може і гординя проявитися, і різні гріхи. Треба сприймати все, як є. Я відчуваю себе як Сковорода. А може, навіть і як Сократ – знаю, що нічого не знаю. З віком навіть боїшся: хочеш щось сказати, а думаєш, що це неправильно».
– Стараюся все, що маю, що лягло на душу, кидати у вірші, – немов формує власне кредо під завісу нашої розмови. – Тому що у віршах можна коротко сказати про все. Мене болить нерв (вважаю, що вірш – це і є нерв). Може, навіть написав не те, але в такий спосіб виговорився. Людина – настільки складна істота. Чим довше живеш, відкриваєш в собі нішу чи ауру, арку, яку не міг би відкрити раніше. Тому творчій особистості треба давати змогу працювати, творити доти, доки вона зможе.
Фото: з архіву отця
Оберемок душевних зичень для пастиря душ
Тож ми від «голосонародівського» гурту, редакції Чортків.City (і від всієї спільноти РО НСЖУ) дружно ґратулюємо нашого духівника-ювілянта з його життєвим набутком завдовжки в сім десятиліть. Щиро бажаємо молодості невгамовній душі отця і тілу також. Многих і благих літ, аби таки знайти себе. Щоб мудро мовлене ним Боже слово плідно засівалося в людські душі та проростало добром і милосердям. Щоб його віршовані рядки додавали барвистого розмаїття навколишньому світові, навчаючи розрізняти холод і тепло, зміст та порожнечу. Мирного неба, духовних статків, рясних Господніх благословінь!
