Саме таке кредо вольової, неординарної та творчої особистості, на долю якої випали надважкі випробування. І хоч мій візаві, з яким нещодавно пощастило мені поспілкуватися, не любить називати себе сильною духом людиною, та все ж його цілеспрямованості та віри в «світло в кінці тунелю» можна лише по-доброму позаздрити. Отож, знайомтесь, – Іван Космина.
– Пане Іване, у своїй книзі «Світло в кінці тунелю» Ви написали, що Ваше життєве кредо: «Інвалідність – це не кінець життя»…
– Це гасло є у мене навіть на прапорі. Направду, не дуже сприймаю асоціації – сильна духом людина, незламна… Я просто хочу жити! Жити повноцінним життям, як і всі. Завжди повторюю слова Йосипа Сліпого: «Подумайте, що одного дня про вас скаже історія»… Для мене це важлива цінність. Часто є таке, що між датою народження і смертю людини залишається, на жаль, лише тире і більше нічого… А мені хочеться зробити в своєму житті щось таке, що залишиться прийдешнім поколінням. Хтось після себе залишає дітей, внуків – продовження роду… У мене цього немає, і не буде. Тому плекаю велике бажання залишити після себе щось суспільно важливе, яке допомагатиме іншим долати певні труднощі в житті.
Наприклад, прийняття своєї інвалідності, що дуже важливо. Я ж не народився з інвалідністю, вона набута вже в дорослому віці… І дуже важко прийняти те, що ти – сьогодні молодий, енергійний, з хорошою роботою, високою зарплатнею; в тебе є друзі, дівчата; ти відпочиваєш; і в один момент… ти – ніхто. Тобто – ламаєшся, не можеш заробляти, у тебе немає грошей, не можеш власноруч (банально) почухати носа. Це прийняти – психологічно дуже-дуже важко.
– Тобто в один момент Ви зламалися?
– Ну, звичайно. Хоча спочатку я себе обнадіював, що все буде добре. Але ця обнадійливість була недовгою – перші тижні після травми. А коли я вже приїхав додому, залишившись один на один зі своєю проблемою, і з усіх помічників – у мене лише мама. Тоді й увірвалося розуміння, що ти – ніхто. І хоч маючи фах вчителя фізичного виховання та водолаза, я працював на будівництві в Києві, де заробляв у місяць дві, до півтора тисячі доларів зарплати, а потім – пенсія лише 800 гривень (у 2010 році), зараз – 2 980 гривень… От саме для того, аби держава обернулася, як кажуть, лицем до таких як я, треба жити і працювати, лупати цю скалу! Адже в Україні кількість людей з інвалідністю, через військову агресію росії, лише зростає, як серед військових, так і серед цивільного населення.
– У такій ситуації, мабуть, влучним буде вислів: один у полі не воїн…
– Ми об’єднуємося! У мене багато друзів, людей з інвалідністю (з Києва, Львова, Тернополя, Кривого Рогу і т. д.), які активно працюють над темами щодо безбар’єрності, над покращенням умов для повноцінного життя. І, відрадно, є багато позитивних результатів. Великий поштовх до подальшого активного життя мені дало знайомство (у часі мого перебування в лікарні) з однією дівчиною – студенткою-практиканткою, котра спонукала мене до дієвості, зворухобивши мої думки у напрямку – все залежить лише від мене, які прийматиму рішення. Було багато спілкування і моментів для роздумів, до яких я на той час ще, так би мовити, не доріс. Тож саме завдяки цьому спілкуванню в моїх поглядах відбулися зміни, почав пошук себе в тому стані, якому я є. Бо того ще не знав: що маю робити, як, з чого починати?.. Тоді зрозумів, що все залежить лише від мене. Я ж міг її (дівчину) відштовхнути, сказавши саркастично, що не зрозуміє мене, щоби залишила в спокої. Все залежало від того, чи я хочу, аби та людина була в моєму житті, чи пішла з нього. Бог дає право вибирати. Тож з ласки і допомоги Всевишнього та дівчина, вважаю, стала саме тим Його посланцем, аби допомогти мені зробити вибір: або я шукаю і обираю шляхи адаптації, або залишаюся самозакоханим нещасним «інвалідом», так – саме інвалідом, а не людиною з інвалідністю, який жалітиме себе. Я обрав – шукати себе, шукати шлях подальшої діяльності, щоби ця людина залишилася в моєму житті для спілкування, для дружніх зустрічей. Скажу відверто, я не хотів її втратити ні тоді (весною 2011-го року), не хочу втратити і сьогодні.
– Пане Іване, часом не ці зустріч, знайомство, спілкування дали снагу назвати книгу «Світло в кінці тунелю»?
– Так. Це моя перша книга, в якій багато описано про людину, котра стала, власне, тим «світлом в кінці тунелю», і засвідчено життєве гасло: «Інвалідність – це не кінець життя». У другій – «Живи» – відображення шляху мрійника, який зробив свій вибір на користь життя. Кожен побачить те, що хоче побачити. Треба не лише мріяти, а й прагнути цього через дію. Без діяльності мрії не збуваються. Дуже важливо не просто сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли ж вона збудеться, а працювати, працювати… Зачасту моя робота затягується до глибокої ночі, а то й – до світанку. Прийшло натхнення, є муза, тож треба використати її на повну. Не відкладай свої плани, якщо надворі дощ чи сильний вітер, день чи ніч. Не відмовляйся від мрії навіть тоді, коли в тебе не вірять декотрі люди. Немає єдиного рецепту щодо позитивного результату роботи. Все набувається з досвідом, при тім – з власними помилками. Важливо – не боятися помилятися.
– Ми торкнулися Вашої творчості – книги. Проте є ще про Вас документальний фільм «Без перешкод».
– Наприкінці листопада 2022-го року мені зателефонувала Зоряна Биндас – креативна продюсерка телеканалу «Суспільне» м. Тернопіль. Запропонувала зняти фільм про моє життя. Я був подивований, направду. Зйомки розпочалися 25 вересня (акурат із мого дня народження) 2023 року і тривали до кінця грудня. Знімали кадри і в мене вдома, і нашу поїздку в Карпати… Це професійна зйомка, хоча є кілька кадрів аматорських (наших). (Раджу читачам переглянути цей фільм, нагадаю: «Без перешкод», головний герой – Іван Космина, – авт.) Поїздка в Карпати реалізувалася за посильної підтримки моїх друзів-байкерів. Вони допомагають мені й з ремонтом мотоцикла. До слова, свого «залізного коня» я – мої друзі – почав робити у 2020 році. Знаєте, тоді багато людей дивилося на мене, як на божевільного. Коли я зателефонував одному чоловікові, аби допоміг мені розібрати мотоцикла, він сказав: «Ті, що металобрухт приймають, самі його розберуть»… Але ж я хочу на ньому їздити! Щоправда, ще тоді не знав, як його обладнати… Усі креслення були лише, так би мовити, в моїй голові (сміється), хоча за фахом я вчитель фізкультури і нічого спільного з конструюванням у мене не було. Опісля, зателефонував своєму товаришеві, який допоміг і з майстрами-зварювальниками, і з деталями. На початку, зізнаюся, я допустив багато помилок щодо облаштування мотоцикла. Не врахував: прохідність, витривалість, зручність, кріплення і т. д. Цьогоріч уже все переробили, удосконалили. Недоліки, які, до речі, випробував на собі в часі поїздки в Карпати, усунули, враховуючи всі допущені (вважаю, лише мною) помилки. Проте я точно був упевнений, що конструкція була міцною, що вона не зламається, бо хлопці майстерно попрацювали над нею.
– Це ж було так небезпечно – випробовувати техніку, вирушаючи в далеку дорогу!
– Бажання реалізувати одну зі своїх мрій було значно більшим. Уперше за кермо мотоцикла (дідусевого) я сів навчаючись ще в 6-у класі. До сьогодні пам’ятаю ті відчуття, словами не передати, це треба відчути, пропустити крізь себе. І тепер, коли сідаю на «залізного коня», відчуття – неймовірні! Це – пам’ять про діда і здійснення мрій; це свобода вільного байкерського духу, коли ти мчиш назустріч вітру. Часто собі говорю: от якби я почав цим займатися в 2011-12 чи 2015 році, скільки б я уже зміг відвідати цікавих місць, побувати в різних кутках хоча би нашого регіону. Проте лише у 2022 році здійснив перший виїзд – у межах свого рідного села Вільхівчик, Гусятина; у 2023-у двічі з’їздив у Карпати (Яремче і поблизу Микуличина – полонина Стеришора, піднялися на саму вершину, у фільмі є ці кадри) й один раз у Сатанів. Цьогоріч виїжджав лише раз (бо знову ж таки дещо переробляли-удосконалювали в мотоциклі) – на фестиваль мистецтва для людей з інвалідністю у Тернополі, де разом із друзями катав дітей з важкою формою інвалідності.
– Ваша мама говорить, що Ви змалечку – енерджайзер. При Вашій теперішній активності потужність енергії збільшується?
– Просто намагаюся жити на рівні з іншими, проте мені завжди здається, що я замало роблю. Хочеться, щоби після мене залишилося більше хорошого. Звісно ж, тепер у моєму житті багато залежить від мами. Саме вона є найбільшою моєю підтримкою та опорою.
Вливатися в активну діяльність важкувато в маленькому селі (нашій вітцівщині). У невеличких населених пунктах є чимало людей з інвалідністю, які залишаються один на один зі своїми проблемами. Власне це мене й мотивувало щодо активності. Аби люди побачили, що інвалідність – це не кінець життя. Слід ламати ці до болю невтішні стереотипи. Свою діяльність я розпочинав із облаштування (за власні кошти) дитячого майданчика, згодом долучалися знайомі й незнайомі люди, деяку частину коштів дали нардепи. Окрім цього в приміщенні сільського клубу облаштували спортзал, де тренується наша молодь – наш авангард. Там є достатньо сучасних тренажерів, зробили великий стіл-дошку для гри в шашки, до речі, й шашки виготовили самотужки з дерева. На жаль, за моєї юності цього не було, окрім саморобного турніка. Захоплююся кожним, з ким я працював і працюю, хто поруч, бо кожен із них чимало досягнув у своєму житті. Хтось за кордоном, хтось тут, а хтось на фронті – це люди, якими я пишаюся і пишатимуся.
– Віднедавна Ви у Чортківській міськраді на посаді радника міського голови з питань безбар’єрності.
– З Володимиром Петровичем уперше зустрівся цьогоріч 27 вересня. До того часу ми просто деколи переписувалися у фейсбуці. Якогось дня пан Володимир мені зателефонував, запропонувавши зустрітися. Я погодився. Слід сказати, у фейсбуці я прослідковував діяльність не одного міського голови в нашій області; як розвиваються громади, що робиться добре, а що – не так. Мене це цікавило, оскільки я був депутатом (вже будучи на колісному кріслі), був головою ГО людей з інвалідністю «Вікторія». Тож відбулося спілкування з паном Шматьком. Повірте, більшість з керівників не дуже полюбляє і не сприймає, коли вказують на похибки в їх роботі. Розмова з Володимиром Петровичем виявилася конструктивною, фактажною. Опісля чого він і запропонував мені вказану посаду, окрім того – й житло, де ми зараз із мамою мешкаємо. Направду, я був дуже подивований (навіть шокований) пропозиції щодо посади. Бо людині з важкою формою інвалідності, та ще й з таким непростим характером як у мене (про що, до речі, я і вказав при розмові), дуже-дуже рідко можуть запропонувати роботу. На що Володимир Петрович відповів: «Саме така людина як Ви – компетентна на власному досвіді в питаннях щодо безбар’єрності, ініціативна й цілеспрямована, котра максимально робитиме наше місто доступним для людей з інвалідністю – потрібна в нашій команді».
Я запитав маму, чи погодиться вона переїхати зі мною до Чорткова, де є команда, котра сприятиме розвитку вкрай потрібної діяльності, що стосується маломобільних груп населення. Так ми переїхали до Чорткова, і я включився у цей процес. Відрадно, перші кроки вже зроблено. Роботи дуже багато, це велика титанічна праця. І те, що Володимир Шматько та велика команда Чортківської міської ради пішли на такий крок, респект їм усім, має стати прикладом для інших громад. Приємно та дуже важливо для мене й те, що на засіданні виконкому міськради підтримали і проголосували за мою пропозицію щодо внесення змін до програми розвитку туризму, щодо закладення коштів у міський бюджет на цифрову безбар’єрність задля розвитку туризму, зокрема для людей з порушенням слуху. Також розпочато роботи з пониженням тротуарів і моніторингом міста на безбар’єрність. До слова, для всіх охочих дізнатися про роботу щодо безбар’єрності в місті, інформація міститься на сторінці Чортківської міськради у фейсбуці. Чортків – на шляху до безбар’єрності.
Усувати бар’єри – це не фішка, а вимога сьогодення. Моє тіло паралізоване на 85 відсотків. Тож мій переїзд у Чортків – це перш за все доступність та свобода в пересуванні транспортом. Люди часто скептично ставляться до ініціатив на права. Вони вважають, що це не можливо зробити, тим паче, коли в тебе інвалідність. Але ж власним досвідом засвідчую, що все можливо, були би прагнення до позитивних змін та дієвість, в якій завжди поруч є однодумці. В жодному разі не опускати руки, коли наштовхуєшся на відмови окремих людей. Я ще всіх не знаю (ні з-поміж депутатів, ні серед працівників міської ради), але серед тих, із ким уже довелось зустрічатися, ніхто і вигляду не подав, що доступність – не на часі. Тому, вважаю, в 2025-у році повинні відбутися кардинальні зміни в плані доступності маломобільних груп населення.
– Пане Іване, в одному зі своїх дописів Ви зазначили, що любите людей, залюбки спілкуєтеся, та пропри те полюбляєте залишатися наодинці.
– Так. У мене також буває поганий настрій, різні моменти в житті. Тому, залишаючись наодинці, люблю переглядати старі фотографії, писати якісь історії. Окрім того, дуже люблю дивитися весільні відео. Ну і – мотоцикли, це мій найбільший антидепресант. За 14 років, направду, хочу спокою; мені подобається бути в тиші; маю час подумати, хоча не відмовляюся від компанії (не гучної). Саме в тиші складаю плани максимальних подорожей на мотоциклі. Зараз (вечорами) формую свою третю книжку у відеоформаті «Шлях до мрії», яку планую в скорім часі презентувати в АртГаражі.
Коли наша розмова добігала до завершення, до кімнати зайшла мама Івана – Галина. З її неймовірно щирою усмішкою в помешканні заяскравів ще один сонячний промінь. Пані Галина гостинно залюбки відразу ж взялася готувати пригощення. Пролітала година за годиною, та ми цього й не помічали за приємним спілкуванням. Уже утрьох ще довго розмовляли на різні теми, роздивлялися фотографії…
Дай, Боже, аби на шляху Івана та Галини, які є одним цілим із сповненими любов’ю до життя серцями, траплялося якнайменше перешкод.
