Траурна пелена вже вкотре сповила чортківську громаду… Він завершив свої останні дні, віддав життя за мир і спокій України – Костюк Руслан. Спинився життєвий ритм воїна на 54-у році.
На фронт Руслан пішов добровольцем. Як казав: «Мій син воював – учасник АТО, тож і мій обов’язок узяти до рук зброю і стати на захист землі Української». Разом із побратимами стрілецького взводу два з половиною роки боровся із зайдами-московитами спочатку на Сумщині, потім на Запоріжжі. Влітку 2024 року воїну пощастило побувати у відпустці, перепочити від пекельності війни в колі рідних і близьких, потішитися маленьким внучатком. І увесь час – на позитиві, радісний, усміхнений; жодного слова скарги на те, як важко на полі бою. Та наприкінці грудня того року до сім’ї Костюків надійшла страшна звістка – Руслан зник безвісти, а за нею (у невеличкому проміжку часу) трагічна – загинув. Під пекельними ворожими обстрілами отримав численні поранення, несумісні з життям…
Друзі-односельці розповідають: «Руслан був завжди енергійним, оптимістичним. Він був, як-то кажуть, майстром від Бога. Золоті руки мав. Будь-яка робота ладилася в його руках просто бездоганно. Будинок, родинне гніздечко, сам збудував, так би мовити, від фундаменту до даху».
Із блакитної високості так ніжно, не по-зимовому, споглядало землю сонце, усміхаючись золотавими променями, – то теплі усмішки наших воїнів-янголів, до армії яких злетів ще один Герой-захисник – Руслан.
На подвір’ї рідного дому загиблого воїна «і голці ніде впасти» – многолюддя. Віддати честь Герою, попрощатися, доземно прихилити коліно прийшли друзі та близькі, побратими загиблого; «атовці» – побратими сина; сільчани, містяни-чортків’яни.
Останнє цілування, останній дотик до холодного німого обличчя чоловіка, батька, брата. І… закрила кришка гробу світло світу земного, щоби зійшла зоря душі Героя Руслана у світі небесному.
Молебень за упокій душі загиблого воїна з уст чисельного духовенства і всіх присутніх… Слова вдячності рідним за мужність воїна-патріота і пам’ятний лист дружині від Головнокомандувача ЗСУ за жертовне служіння Україні.
Похоронна процесія довгою траурною плетеницею рушила центральною вулицею Горішньої Вигнанки до місця вічного спочинку Костюка Руслана – нового кладовища, що ген-ген за селом. І сумовито лягали додолу обабіч дороги духмяні соснові гілки, і восковими слізьми-краплинами плакали поминальні лампадки, а тривкий рвучкий і холодний вітер у військового духового оркестру підхоплював похоронний марш і розносив його, здавалось, безмежним довкіллям.
На території кладовища, у невеличкій церквиці-капличці відспівували загиблого бійця. А на Алеї Героїв – свіжа домовина, у яку під звуки жалобного мелосу «Плине кача» та почесні потрійні залпи зброї бережно опустили труну з тілом воїна.
Ось уже п’ята пара національних знамен України – жовто-блакитного і червоного-чорного – розгорнула свої полотнища, затріпотівши на вітру, на кладовищі Горішньої Вигнанки. Господи, нехай на цьому й зупиниться.
Схоронили Героя Костюка Руслана поруч із полеглими побратимами-односельцями. І піднімаються загиблі хлопці наші – мужні захисники України – один за одним сходина за сходиною до війська Небесного, до Раю Господнього, щоби там, у чоті Божій, у строю світлих Янголів стояти в охороні землі рідної, народу українського.
Зітри сльозу і голову схили… Тут спочиває вірний син своєї Батьківщини. Він завершив свої останні дні, віддав життя за мир і спокій України.
Честь вам, воїни, низький уклін вам – Герої – за жертовність і вічна пам'ять.
