Епоха нового міленіуму, в яку нам судилося увійти 25 літ тому, задовго до настання стала мега популярною фразою і посиланням на майбутні катастрофічні події глобального масштабу. Однак 2000-й рік в історії молодої Української держави запам’ятався, мабуть, однією з найуспішніших реформ в аграрному секторі економіки. Дивлячись з позиції сьогодення, ми бачимо її результати – дорідні дбайливо доглянуті поля, сучасні тваринницькі приміщення, модерна техніка тощо. І якщо додати до цього родючі ґрунти, якими Господь щедро обдарував Україну, стає зрозумілим, чому так побоюються в Європі конкуренції українського хліба.
2025-й рік стане знаковим на ювілеї для багатьох аграрних підприємств Чортківщини. Приблизно в цю пору, майже водночас вони масово реєструвалися як нові юридичні особи, звідки беруть відлік своєї історії. З цього приводу ми бесідуємо з керівником одного з них – директором приватного агропромислового підприємства «Нічлава», заслуженим працівником сільського господарства України Володимиром ЗАЛІЩУКОМ.
Почалося все наприкінці 90-х рр. минулого століття, коли відбувалося реформування колективних господарств. По багатьох районах Тернопілля, де було кілька співвласників, утворювалися товариства з обмеженою відповідальністю. На Чортківщині вирішили піти дещо іншою дорогою – шляхом перетворення у приватні аграрні підприємства. Цьому передували неодноразові загальні збори селян, де вони визначалися, як вчинити зі своїми паями: господарювати самим чи віддати в оренду. 16 лютого 2000 р. державними органами було зареєстровано ПАП «Нічлава», директором якого люди обрали мене, – розповідає Володимир Заліщук. – На тоді практично в кожному селі на базі старих колгоспів утворилися приватні агропідприємства. Їх зареєструвалося суто по старому Чортківському району більше тридцяти, сьогодні з них залишилося трохи більше десятка.
Декілька людей у нашому селі вийшли одноосібниками. Їм було виділено майнові і земельні паї, які згодом вони повернули назад, уклавши з нами договори оренди.
З чого починали? Мали орних земель близько 700 га суто в Колиндянах. Були розподілені також і майнові паї відносно того, хто скільки пропрацював у господарстві і мав певну суму нарахувань, які теж пізніше ми виплачували. Сьогодні, повертаючись в ті роки, пригадую, що були проблеми з паливом, яке привозили в бочках, каністрах, треба було гасити заборгованість з податків, енергоносіїв ще колишнього господарства, доводилося виконувати так зване регіональне замовлення тощо. Тобто це був такий собі перехідний період від колективної власності до приватної.
– Чи міцне господарство Ви перебрали для себе? – запитуємо Володимира Васильовича.
– Нам у спадок дістались старенькі трактори, комбайни «Нива», в які треба було постійно вкладати чималий фінансовий ресурс. Згодом з’явилися більш високопродуктивні машини «Klaas», «John Deer», які можна було брати в оренду зі сходу чи півдня України, де раніше завершувались жнива. Дещо пізніше можна було дібрати багато землі в інших селах, яка стояла перелогом, росли бур’яни, однак не було чим обробляти.
На початках трохи розвивали тваринницьку галузь, але потім люди стали масово виїжджати за кордон і ми закцентували увагу виключно на рільництві.
– Цікаво, хто дав господарству таку милозвучну назву?
– Це була моя ідея. Так історично склалося, що через наше село протікає однойменна річечка. Місцева футбольна команда, яку ми багато років підтримували, носила цю назву. Якось вона мені імпонувала.
– Що собою являє ПАП «Нічлава» сьогодні?
– Це сучасне високопродуктивне агропромислове підприємство, яке культивує практично увесь спектр зернових і технічних культур. Час невпинно йде вперед. На сьогодні, практично, повністю оновлено машинно-тракторний парк, сільськогосподарські машини. Віддаємо перевагу іноземній техніці, здебільшого – від компанії New Holland. Підтримуємо і вітчизняного виробника – добре себе показують машини від заводу Кобзаренка. Зі старої залишився тільки один капітально відремонтований трактор Т-150. Так рік за роком вдосконалюємось, за можливості докуповуємо нове.
Важко було на початках втримати господарство в руках, часом траплялися і неврожайні роки. Не було достатньо засобів захисту рослин, відповідну кількість міндобрив не могли закупити. Перші два роки уже в умовах війни виявились вкрай складними, оскільки не було можливості реалізувати зібраний врожай. Але поступово розвивалися, брали кредити, сіяли, орали.
Нині в обробітку маємо близько 1000 га орних площ, крім Колиндян, включаючи пайовиків сіл Давидківці і частини Малих Чорнокінців. У господарстві постійно трудиться 25 працівників, на сезон беремо трохи більше.
Пройдено немалий шлях. Сільське господарство рік на рік не приходиться. Багато залежить від погодних умов. Клімат змінюється, технології також. На сьогодні, можна сказати, ми впевнено стоїмо на ногах. Якщо, скажімо, на початку двохтисячних ми збирали в середньому 35-40 ц/га пшениці, то тепер стабільно 70-75.
Мушу зазначити, що цих успіхів вдалося досягнути, завдячуючи праці людей – хліборобів, багато з яких вже у засвітах. Гортаю підшивки районки, де ви колись подавали репортажі про наше господарство, – одного немає, іншого. У багатьох з них я вчився…
– А є у колективі ті, з ким Ви починали 25 літ тому?
– Є і такі. Зокрема, головний інженер Мирослав Юліанович Андрейчук, головний бухгалтер Оксана Петрівна Яковлюк, диспетчер-заправник Володимир Петрович Волощук, моя дружина Наталія Михайлівна з того часу працює. Чимало механізаторів, що своєю працею вкладали велику лепту у розвиток господарства у важкі часи реорганізації, нині на заслуженому відпочинку. Проте уже їхні діти, яким вони передали свій неоціненний досвід, влилися у колектив. Якщо не будеш мати хороших спеціалістів, сам нічого не вдієш.
– За чверть віку був у Вашому житті період очільництва Чортківської районної ради, який припав на складні часи – революція Гідності, початок російсько-української війни…
– Це був нетривалий період у моїй біографії, однак я згодом відчув, що це – не моє. Мене більше тягнуло до хліборобської праці, адже за спеціальністю – агроном, моє покликання – до землі. Ще до завершення каденції прийняв рішення повернутися до господарства, написавши заяву на звільнення.
– Знаємо, що Вам довірили виборці представляти їхні інтереси в обласній раді попередньої каденції.
– Вважаю, це досить продуктивним періодом своєї громадської діяльності, з’явилося в руках більше важелів впливу. Зокрема – вдалося долучитися до різних проєктів щодо благоустрою сіл громади. Заасфальтовані відрізки доріг у тих же Колиндянах, Давидківцях залишилися в селі. До сільських храмів, кладовищ уже можна дійти, не місячи ногами багнюку. Мені не соромно дивитися людям у вічі. Чим можу, допомагаю, хто б не звернувся з мешканців громади чи району, нашим воїнам, волонтерам, завдяки котрим ми можемо вирощувати хліб.
Асфальтна дорога до кладовища у Давидківцях, прокладена влітку 2021 року
– Наостанок хотілося б звернути увагу на таку особливість, напевне, характерну тільки для Вашого господарства – зажинки.
– Така у нас заведена традиція з першого року існування господарства: ми об’їжджаємо перед жнивами поля разом з отцем, церковним хором, процесією, щоб Бог дав змогу зібрати хліб, послав сприятливі погодні умови. На кожному куті поля священник кропить свяченою водою різні культури – ріпак, пшеницю, цукрові буряки тощо. Так само складські приміщення, техніку, працівників. Однак сьогодні найбільша наша біда – це війна. Хотілося б, щоб настав мир і ми могли спокійно жити і працювати на своїй, Богом даній землі.
