І вкрили скорботою квіти свіжу могилу загиблого захисника України Цюпака Миколи. Вже восьма на місцевому кладовищі посеред могил, над якими розвіваються на вітру національні стяги.
Сьомого березня чорна траурна пелена оповила усіх-усіх білівчан. Багаточисленною громадою вони провели до чоти Небесної мужнього молодого воїна,свого односельця, якому б ще жити і жити, звивати власне сімейне гніздечко, та вража куля обітнула крила красеня хлопця, обірвала життя молодече. Та злетів Микола вже янголом у піднебесся, розправивши білі крила у сонячних променях весни квітучою.
Господи, як же важко проводжати дужих захисників землі рідної – української – у засвіти…
Болем краялося серце від утрати, а ще більше шматувалася душа від болісного ридання матері: «Синочку мій рідний, Микольцю»… Зраненою сивою птахою припадала вона до бездиханного тіла рідної кровиночки; не стримуючи сліз, ледь на ногах тримався батько; лагідно гладила холодні руки брата сестра, і все єство її німотно кричало: «Устань, братчику, не покидай нас, живи!»; тремтячими руками витирала сльози старенька-старенька бабуся… Серед много-многолюддя не було жодного, чийого обличчя не обпікали б гіркі сльози скорботи.
Мороз повз попід шкіру, мабуть, у кожного з присутніх від прощальних слів владики Димитрія Григорака: «Важкий хрест несе Україна своєю Хресною Дорогою. Кров’ю, власним життям виборюють Перемогу над лютим загарбником наші бійці. Свій хрест на Голгофу – обов’язок перед Батьківщиною – ніс і стомлений (як фізичними, так і душевними стражданнями від пекельних боїв із ворогом) воїн Микола. Йому б жити, любити, ростити власних дітей, та загинув за наш спокій, за щасливе майбутнє всіх дітей України»…
Ще більше ятрили душу спомини, мовлені о. Володимиром Заболотним: «У храмі молився батько перед освяченими образами «Хресної Дороги». Починає молитву від перших стацій... А в цей час його син Микола, завершував свої десяту, одинадцяту і дванадцяту стації на фронті і в госпіталі... Наш обов'язок – вчинити тринадцяту і чотирнадцяту стації. Що ми й зробили: зустріли тіло героя «на щиті»(зняли з Хреста) і чинимо похорон (вклавши тіло до гробу)…
Микола загинув у Сиропусну неділю. Саме в цю неділю в його мами був День народження. Коли батько прийшов із церкви, де освячували образи вишитої «Хресної Дороги» і він тримав Процесійний Хрест, мама йому сказала, що вже всі рідні її привітали з Днем народження, тільки Микола ще не привітав. Чоловік заспокоїв дружину, сказавши, що син, мабуть, на завданні, а там немає мобільного зв’язку. Так і було. Воїн Микола виконав своє завдання...
Бо головне завдання християнина – осягнути Вічність з Богом. Там не потрібно мобільного зв’язку. Там є Вічний зв’язок з Богом!
Зв’язок неперевершених Щирості, Правди і Любові!
Пригадую: трішки більше місяця тому Микола був удома у відпустці. Хотів із ним зустрітися, телефоную йому і питаю: «Ти де». А він відповідає: «Я ще зараз не буду вдома. Я на ставку» – «Що ти там робиш?» – питаю, а у відповідь: «Дихаю тишею»… Він, можна сказати, був у раю… Микола знав, що таке рукотворне пекло. Там є лише справедливість між побратимами. Пекло – у раю. Ти там стаєш дуже потрібним, незамінимим. Після отримання сильної контузії Микола міг уже залишитися вдома, та він далі пішов на фронт, бо там його хлопці. Він казав: «Я повернуся. Ще зиму відвоюю і весною обов’язково повернуся». Сину, ти дотримав свого слова: сказав, що весною повернешся і – повернувся… Микола завжди ніс із собою доброту, щирість, скромність; він ніколи нікому не створював жодних проблем. Якщо ж і були проблеми довкола нього, то він знав, що сам їх і має вирішити. Микола – воїн – пішов вирішувати найбільшу проблему України: взявши в руки зброю, став на захист рідної землі.
Дякуємо вам Батьки за Сина! Дякуємо Тобі Сину за Україну! Спочивай з Богом і будь на зв’язку!.. П’ятнадцята стація обов’язково буде! Будьмо гідні Подвигу Героїв».
Дорога від рідного дому воїна до храму, до кладовища була довгою: відстанню у більше трьох із половиною кілометрів. Та похоронна процесія ішла цей довгий шлях пішою ходою. Бо саме цими стежинами-дорогами колись ходив Микола, милуючись краєвидами рідного села. Лише тепер ця дорога була встелена невеличкими оберемками з квітів і хвої, як весільними букетиками, адже Микола не встиг одружитися, створити сім’ю.
Навколішки зустрічали і проводжали загиблого воїна сельчани: обабіч дороги – дівчата і хлопці з припущеними в жалобі жовто-блакитними та червоно-чорними знаменами; поминальні лампадки скрапували восковими слізьми, і жалобу примножували звуки похоронного маршу військового духового оркестру м. Чортків…
У Божому греко-католицькому храмі с. Біла єпископ Бучацький Димитрій у супроводі священнослужителів різних конфесій відправив заупокійне Богослужіння.
Голосила згорьована мати: «Синочку мій, я так боялася цього місця – кладовища, щоби не віддавати тебе холодній землі»; геть вибившись з сил, припадала вона до домовини, і, здавалося, ось-ось знепритомніє... Ледь-ледь, заливаючись слізьми, підтримували бідолашну чоловік і донечка, коли труну з тілом сина і брата військовики бережно опускали в могилу, обрамлену гірляндами з квітів і вічнозелених гілочок туї та встелену білосніжним полотном…
Глянь, москалю, скільки горя і сліз ти несеш на нашу – не твою – землю! Скільки дітей ти робиш сиротами своєю ненажерливістю, на скільки матерів і дружин ти накидаєш чорні хустини! Чи ще замало тобі крові української, в якій ти вже захлинаєшся?!
«… Плаче Україна кривавими слізьми, розтоптали душу чужими чобітьми»…
Господи, врятуй Україну!
Схоронили воїна Цюпака Миколу з усіма належними військовими почестями. І підхопив вольний вітер многоголосе «Ой, у лузі червона калина… Ой, у полі ярої пшениці золотистий лан, Розпочали стрільці українські з москалями тан. А ми тую ярую пшеницю ізберемо, А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!»…
Пам’ятаймо, якою ціною нам дається Перемога.
Честь тобі, Воїне, і вічна пам’ять!
