У сучасному світі все більше стає людей-довгожителів – рівень медицини, здоровий спосіб життя, правильне харчування тільки сприяють цьому. І якщо раніше досягнення столітнього рубежу вважалося мало не сенсацією, то сьогодні цим нікого не здивуєш. Водночас збільшується і кількість осіб, які на схилі літ опинилися у складних життєвих обставинах. А з початком повномасштабної війни в Україні їх число зросло в рази.
Днями наші кореспонденти побували в одному з таких закладів на Чортківщині – геріатричному центрі у Пробіжні, як його в народі іменують, який успішно функціонує ось уже 22 роки. З розмов із його мешканцями з окремих пазлів складається цілісна картина унікального місця, де старість завдяки любові та старанню працівників закладу і керівництва громади стає комфортною. Що цікаво, на теренах Колиндянської ТГ невдовзі відкриється другий за ліком подібний центр, з сучасним ремонтом та устаткуванням, для внутрішньо переміщених осіб з обмеженими фізичними можливостями. Але про це піде мова у наступних числах нашої газети.
«Ми знаходимось у відділенні стаціонарного догляду та постійного або тимчасового проживання територіального центру соціального обслуговування Колиндянської сільської ради, що у селі Пробіжна», – мовить директор терцентру Роман Данильчак, проводячи нас на третій поверх просторого приміщення, де мешкають в основному внутрішньо переміщені особи зі сходу України».
У кожного з них – своя історія, яку неможливо сприймати без сліз, слухаючи розповіді сивочолих жінок, котрі чимало побачили на своєму довгому віку.
«Я приїхала сюди з Бахмута. Чоловіка поховала 15 років тому. Мала двох дітей, уже нікого немає, – гірко зітхає 88-річна Катерина Олександрівна Долгаєва (на знімку в центрі). – Донька працювала вихователем у садочку, захворіла і померла. А в сина було хворе серце, втратила його у 2020 р. Проживала в селі, коли син помер, перебралася на його квартиру до міста.
У лютому 2022-го почалася війна. Онучка мешкала навпроти військової частини. Коли прилетіла по ній перша ракета, в її квартирі вибило всі вікна і вона з дітьми виїхала з міста. Каже: «Бабусю, ми їдемо ненадовго...». Невдовзі вони опинилися в Польщі, а пізніше переїхали до Англії.
А тут знову почалися прильоти. Телефоную до внучки: «Юля, виклич мені таксі...». Мене привезли у молитовний будинок, навіть нічого не встигла з собою взяти. Думала, що ненадовго. Звідти повезли нас у Дніпро, нагодували, і ми поїхали далі на захід країни, зупинившись десь тут, неподалік. Тоді приїхала одна господиня і каже: «візьму до себе бабулю». Я й погодилася. У неї було мені добре, але трохи скучно. Вона – волонтер, чоловік десь на заробітках за кордоном, діти у школі, а я весь день сама. Сказала їй про це, і вона привезла мене сюди. Ось така моя подорож. (Плаче).
Безмежно вдячна цим людям, що тут мене приютили. Дай, Боже, їм здоров’я. Правду кажу: я в рай потрапила! Ну що ще потрібно, скажіть? Їсти дають, прибирають... Я б звідсіля вже нікуди не їхала...».
80-річна Валентина Олексіївна Тарасенко теж з Бахмута (на знімку справа).
«Мені хочеться висловити вдячність усім цим людям, які так гарно прийняли і дуже добре ставляться до нас. Годують прекрасно, ніяких претензій не маю.
Ще року немає, як тут проживаю. Нас евакуйовували в числі останніх. Якщо не виїдете, ви – смертники, казали нам військові. І що нам залишалося робити? Так потрапила сюди, за що дуже вдячна.
З рідних у мене тільки син, його забрали на війну. У Другу світову мій батько загинув, тепер ось він воює...». (Задумано зітхає.)
«Орки хочуть захопити Покровськ і мій рідний Мирноград. Ні хрена, даруйте за вислів, у них не вийде!» – підхопивши нашу розмову, гнівно випалив стиснувши руки в кулаки 66-річний Геннадій Федорович Фомін.
«Всього тут мешкає 16 внутрішньо переміщених осіб. Коли вони приїхали, їх потрібно було сформувати в колектив. Завідуюча відділенням Ольга Ярославівна Стефанів своїм материнським підходом це зуміла зробити. погляньте, вони до неї ставляться, мов до рідної матері», – задоволено мовить Роман Данильчак.
«Важко було, коли вони тільки прибули сюди. Люди не звикли один до одного, треба було до кожного знайти підхід. Було кілька важких, – розповідає завідувачка. – Кажу до Романа Євстаховича: «як відкриєте нове відділення у Колиндянах, переведіть туди хоча б пару людей, бо вже просто неможливо». А тепер я так звикла до них і вони до мене. Ні, я своїх людей не віддам!».
Щойно спустившись поверхом нижче, одна інтелігентна пані в халаті і домашніх тапочках просто ошелешила автора цих рядків. «Ви – пан Гамбурський. А мене не впізнаєте? Марія Іллівна Куца (на знімку нижче зліва), колись дружила з вашою матір’ю, часто говорила з нею по телефону. Дуже плакала, коли прочитала в газеті, що Надя померла...».
«Як ви потрапили сюди?» – допитуємось у пані Марії, вчительки-пенсіонерки зі Шманьківців.
«Якось перед самою війною Роман Євстахович проїжджав автівкою нашим селом, – він мій учень. А я саме кози пасла, живу сама. Він і каже: «може б, пішли до нас?». Я йому на те, що не маю в чім, мале козеня з’їло мій кафтанчик. «Та ходіть, – мовить, – що ви самі будете мучитися? У нас все є». Сьогодні собі думаю, чому я аж тепер, на старість прийшла, треба було йти у 18, то хоча б відпочила. Добре, що я його послухала. Бог є на світі. Якби залишилася вдома, не витримала б...
Як мені тут живеться? Спочатку було дуже важко. Це як пересадити старе дерево. Якби не Ольга Ярославівна і Роман Євстахович... Ще був такий лікар, на жаль, уже покійний, Легкодух Іван Григорович. Чого тут бракує? Їди забагато, – кажу відверто. Як переказую знайомій, що нам тут подають, вона мені: «та де, я вдома такого не маю». Чого бракує, так це спілкування. Люблю побалакати з розумними людьми. Чекаю через вихідні Ольгу Ярославівну. Як немає з ким, розмовляю з телевізором. (Сміється). О-о, – жартома мовить нам вслід: то я вже буду мати «кришу» в «Голосі народу»!
Коридором, ледь спираючись на ходулі, простує жіночка літнього віку. Знайомимось: Галина Юліанівна Богуцька, родом з Бичківців (на знімку нижче). Ця жінка – старійшина даного закладу. «Мені зараз 71 рік, з них уже 20 років тут мешкаю, – розповідає. – У 50 років залишилася сама – ні мами, ні тата, ні брата… Потрапила до лікарні. Повернувшись з лікування, думаю, що далі буду робити? Прийдеш увечері додому – голі стіни, нема до кого заговорити. Так і потрапила сюди».
Подібна історія і в 57-річної Галини Миколаївни Козак з Давидківців. Так само залишилася одинокою. Перенесла одну операцію, потім другу. Два роки тут мешкає...
«Загалом 17 осіб персоналу обслуговує даний заклад, що обіймає другий-третій поверхи приміщення. (На першому поверсі міститься амбулаторія.) Зі 47-ми мешканців більше половини лежачих. Раніше стільки не було – максимум 19-20. Тепер людей додалося, внутрішньо переміщені особи тощо. А від початку заснування через нас перейшло близько 400 людей, – розповідає у кабінеті завідуючої Роман Данильчак.
Поступово проводимо ремонти, – ділиться планами очільник терцентру. – Почали з цокольного приміщення – ремонту кухні. Далі буде європральня, все обладнання є в наявності. Хочемо зробити кладові для речей. Опісля – перейдемо на другий поверх, потім – на третій. Відновили ліфт, що не працював 25 років.
Коли тепла погода, людей виводимо надвір. У нас гарна природа, люди сидять на лавочках під ялинками, спілкуються між собою. Є й «ледачі», що не хочуть виходити, тоді ми змушуємо їх це робити, щоби подихали свіжим повітрям, більше рухалися.
Хочеться відмітити керівництво Заводської громади, яке завжди нам допомагає, цікавиться своїми людьми, котрі тут перебувають, надають різну поміч. Волонтери часто приїжджають, надають психологічну допомогу, заодно привозять медикаменти, памперси тощо.
Багато допомагає нашому закладу знаний аграрій Степан Григорович Данилишин – картоплею, овочами тощо. Директор підприємства «Добробут» Григорій Степанович Данилишин нам яблука з саду привозить.
Окрема вдячність отцю Володимиру Заболотному, котрий часто до нас приїжджає з подарунками, медом частує. Всіх наших підопічних знає поіменно, завжди підійде до кожного, побесідує. Його тут чекають, як Бога.
Розкажу вам одну історію. Якось до нас приїхали люди з колишнього Бучацького району, хотіли свого батька прилаштувати: виїжджали на рік за кордон, не було з ким його залишити. Розповідали, що об’їхали всю область, а вибрали наш заклад: оглянули умови проживання, ознайомилися з пакетом надання соціальних послуг. Коли повернулися забирати старенького, були дуже задоволені.
Як до нас можна потрапити? Надаємо послуги як на платній основі, так і на державному утриманні. Скажімо, діти оплачують за своїх батьків. Проте це невеликі кошти. Є одинокі люди похилого віку, особи з інвалідністю, котрі проживають за рахунок громад».
«Знаєте, що вам скажу? Як кажуть наші дівчата, котрі тут працюють: хоч маємо власних дітей, онуків, не знати, як воно може скластися в житті, але ліпше було б доживати старість у таких умовах», – мовить наостанок пані завідуюча.
Гадаю, вони знають, про що говорять.
