Із цим воїном ми знайомі давно: по-перше, він – наш краянин (родом із с. Палашівка), по-друге, ще десь наприкінці липня минулого року наша волонтерська команда доправила для його підрозділу автівку (каже: «Дякувати Богу, ще бігає, хоча час від часу мусимо лагодити, бо в усякі колотнечі втрапляємо»)…
Тож знайомтесь і ви, шановні читачі, мій візаві – Богдан КРЕТОВИЧ із таким чудернацьким, як на мене, позивним – «Байрактар».
Богдан саме приїхав у відпустку і, відрадно зазначити, люб’язно погодився поспілкуватися для публікації в нашій газеті (що не так уже й часто вдається з нашими воїнами).
Сім’я Кретовичів проживає в Чорткові. Удома на захисника завжди чекають дружина і діти (сину Іванові 13 років, донечці Насті – 11).
9-го травня 2022 року Богдан пройшов медкомісію, а 23-го травня вже увійшов до складу 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Михайла Білинського (36 ОБрМП) – з’єднання морської піхоти України, конкретніше – у десантно-штурмову роту старшим водієм роти.
– Добровольцем, – як розповідає, – рвався на фронт ще в 2014-у, тоді й проходив медкомісію, проте сказали чекати. Ще в юності, коли навчався в училищі (спеціальність водій-механік), дуже хотів у морську піхоту, так і написав в анкеті. Й ось – мрія, як-то кажуть, здійснилася (усміхається).
– Чому саме морська піхота? У таких військах треба мати добряче здоров’я!
– Бо елітні війська! Потужний вишкіл.
– Знаю з розповідей хлопців, що водієм на бойовій лінії фронту – це більш небезпечно чим будь-де. Адже машиною не дуже-то й сховаєшся.
– Та ми їздимо 24 на 7!
– Може, тому й позивний такий «Байрактар», бо ж апарат – з великою тривалістю польоту, ударний оперативно-тактичний апарат?
– Можливо… Їжджу на BMC Kirpi (укр. «Їжак») – бронетранспортер (спеціально для десантного складу), машина із захистом від мін і засідок класу (MRAP), його вага – 19 тонн. І на «МАН» (MAN – одна з найпоширеніших з-поміж військових вантажівок). На Кірпі польовими дорогами, та ще й болотом, далеко не заїдеш. Здебільшого – на МАНі (до речі, кермо в нього з правого боку). Практично, ним виїжджаю навіть на «нуль» (хоча й не броньований).
– Куди доводиться їздити такою величезною машиною?
– Та, практично, всюди. Хоча… Коли треба хлопців витягувати («трьохсотих», «двохсотих»), то виїжджаю своєю легковою. Буквально недавно по нас «ефпівішки» летіли: у пікапа вцілив; а ми злетіли в посадку, то по нас не попав. Пікап згорів, у результаті – п’ять «двохсотих»… Багато побратимів загинуло, багато важко поранених. Лише за курську операцію нещодавню дев’ять машин згоріло… Щоби добратися до «еваку», треба ще 7-8 кілометрів пройти пішки, бо на «передок» жодна машина не доїде (навіть броньована).
– А як же пораненим пройти стільки кілометрів?
– Та якось так… Останнього разу зайшло 27 хлопців, а вийшло лише четверо… Тіла загиблих орки ніяк не дають забрати, такий шквал обстрілів здіймають, що не ризикуємо живими. А загиблі побратими вважаються зниклими безвісти, бо – тіл нема… Та й хтозна, чи буде можливість зібрати останки наших бійців, територія ж – москаляча. Все, що вкрай необхідне, скидаємо на «нуль» хлопцям «скидами». Є в нас один боєць з позивним «Відьмак». Як кажуть, в сорочці родився: і кулі повз нього пролітають, і дрони обминають. Їхало на позицію шість машин, п’ять згоріло, а він виїхав (і це не вперше) – сильних охоронців має.
– То ви зараз, як кажуть, «за кордоном»?
– Так. Багато хлопців загинуло… Рашистські дрони літають цілими роями (як та мошкара в’їдлива), в бліндажі залітають. Один дрон як розвідник-навідник; другий, за ним і третій, і четвертий – уже скидають; в орків багато «камікадзе». Навіть наші РЕБи не завжди допомагають. У москалів багато такої техніки; у нас, на превеликий жаль, стільки немає… Зараз здебільшого сунуть корейці. Дивуємося, бо вони, як зомбі, навіть по відкритій місцевості лізуть. По них лупиш, а вони знову сунуть, навіть по трупах своїх же. Я раніше був кулеметником. Пам’ятаю, у Водяному (що на Донеччині) в часі бою за раз вистрілив вісім коробів (один короб – 100 штук патронів). Там тьму орків поклали.
– А який порятунок від ворожих дронів?
– Та який… На позицію зайшов – чим глибше закопався, тим довше й живеш… Використовуємо протидронові рушниці, рибальські сітки. Дронам важче залетіти між дерева, кущі; а на відкритій місцевості ми, як на долоні.
– У вашому батальйоні звідки хлопці?
– Майже з усієї України: зі Львівщини, Миколаївщини, Одещини, Тернопільщини. Шкода, чимало хлопців у СЗЧ (самовільне залишення частини). Причин кілька: по-перше, командування (зверху) ставить завдання, які просто неможливо виконати; по-друге, не вмотивовані й т. п. Молодих дужих хлопців треба, а їх не вистачає, на жаль. Адже, щоби дійти до позиції (з десяток або й більше кілометрів) з усім бойовим спорядженням і великим запасом БК, треба добрячі силу й витривалість мати. Які вояки з тих, кого насильницьким методом мобілізували?! З такими я особисто не піду на позицію, бо не знати, що від нього чекати і як він себе поведе у важких ситуаціях. Краще – з надійними, перевіреними в бою, бо впевнений – стоятимемо пліч-о-пліч. Один у полі не воїн. Нас тримають ваші молитви і віра в опіку Всевишнього. Найстрашніше те, що зараз уже не та війна, яка була ще до повномасштабного, – дронова. Від них важко сховатися.
– Морпіхи, десантники, штурмовики – це особлива каста: неймовірні відчайдухи, ризиковані та винятково сміливі. Наскільки знаю, і Ти, Богдане, часто, скажімо, лізеш у саме пекло.
– Та так, але не всі. Було досить у нас контрактників – потужні хлопці. Багато хто з таких відчайдух зачасту, так би мовити, грають зі смертю. Але ця надлюдська їхня натура й допомагає в долю секунди зорієнтуватися в обстановці; чітко та блискавично діяти в найскладніших ситуаціях, даючи добрячого «тягла» рашистам; врятувати життя побратимів і своє. А я – та який вже є… Деякі хлопці просто бояться їхати в гарячі точки поля бою, а я їду, бо – треба. Треба на штурм – йду, треба витягувати хлопців – їду витягувати. Ось так і воюємо (усміхається). Часто буває таке, що й поїсти ніколи. По дорозі заїхав, узяв собі кави, хот-дог, ото й вся їда… Нема часу, направду, на приготування їжі.
– Часто доводиться чути: «Та в них (бойових військових) такі великі зарплати!»…
– Ага, великі! Нехай ті розумники й підуть по ту велику зарплату! Чого ж не йдуть?! У мене, наприклад, з отриманого військового – лише автомат. З усім решта – або друзі, або волонтери допомагають, або сам за власні кошти купую. Були на навчанні в Англії, то там нам видали-подарували «броніки» (захисту 6+). Ось нещодавно купив Старлінк, сам і зв’язок оплачую. Та й авта ремонтуємо за власні кошти.
– Чому ж Ти ніколи не кажеш, що є в чомусь потреба?!
– Ну, в нас же «великі зарплати»! (Знову сміється – авт.) Дуже швидко зношується форма, також самі деколи купуємо на заміну, бо ж і попрати треба. А волонтерам також манна з неба не падає.
P. S. Ось такі вони – наші захисники! Не чекають на допомогу. Лише в крайньому випадку звертаються за підтримкою. А ми пам’ятаймо: їм – нашим воїнам – треба допомагати, бо вони захищають нас – Україну!
