Уперше село Сокиринці згадується 1 липня 1471 року в книгах галицького суду. Тож йому – вже 554 літ і зим, весен та осеней. Звісно, що над ним, як і повсюдно, пружно промчали вітри історії, залишивши чимало карбів. Та й скарбів – також. Передусім скарбів роду, поміж яких надто чільне місце належить вишиванці. Споконвіку на предметах домашнього вжитку та одягу замисленими візерунками вишивалась народна доля.
Фото: з відкритих джерел
А майстринь вишивки завжди, в усі часи, не бракувало в цьому мальовничому селі на березі Збруча, де навіть повітря виповнене особливою снагою. І неймовірної краси та чарівності природа лягає на душі вишивальниць баченням властивої лиш цьому краю сокровенності.
Так і у взірцях, створених уявою та терплячістю мешканки Сокиринців Любові Шипети. Як доречно зауважила в публікації на сторінці «Сокиринці – частина України!» в соціальних мережах Марія Найда, роки лише додають їй вправності і великої любові до вишивання.
Фото: зі сторінки групи «Сокиринці – частина України!» у Facebook
Ще в далекому 1947-му році п. Люба разом з родиною була переселена з Польщі в Україну. І доля занесла цю родину до Сокиринців. Любов до вишивання – як національний код роду – жінка трепетно пронесла і несе крізь літа. Які б часи не були, вишивала завжди – хата в неї, мов вишиванка. І образи, і рушники, і скатертини, й сорочки. Ще й доньку тому прекрасному жіночому ремеслу навчила. Кажуть в селі, її донька Марія створила багато вишиванок як оздобу для сільського храму. А сама пані Люба – ще міцного кореня, ходить до церкви щонеділі. Раніше співала в церковному хорі і старшою сестрицею була.
Нині син, зять та племінник цієї знатної вишивальниці воюють на фронті, боронячи незалежність України. І внук, кажуть, незабаром офіцером стане. Ось така родина, де патріотизм – не пустопорожнє гасло, а справді дієвий. І в цей важкий час майстровита голка рятує п. Любу від тривоги, а на полотно лягають нові узори.
Фото: з родинного архіву Лідії Прокопів
Доладні аспекти до творчого портрета своєї старшої посестри-вишивальниці додала в недавньому спілкуванні зі мною ще одна сокиринчанка – Лідія Прокопів. Бо ті первісні, почерпнуті з Інтернету, були дуже скупі. А так виписався повноцінний, живий образ. З пані Лідою ми знайомі давно – понад три десятиліття. І для неї вишивка – одне з найулюбленіших занять, коли випадає змога. Матір трьох доньок та бабуся шести онуків, вона залюбки вишиває для них блузки, сорочки, сукенки. Ось цю блузку з пишними квітами – для доньки Світлани, що нині мешкає в Іспанії.
Фото: з родинного архіву Лідії Прокопів
І для онучки Настуні – он вона усміхнена біля храму. Та що там – для кожного, бо все то – намистини її родини, продовження, майбутність.
Фото: з родинного архіву Лідії Прокопів
Самотужки створена сукня-вишиванка з синіми квітками для п. Ліди – то як своєрідний оберіг: залюбки красується в ній на багатьох сімейних імпрезах. А горсик поверх сукні – то з Карпат, подарунок.
Гріють душу рідні серцю, помережані візерунки. «Мандрують» від роду до роду, з покоління в покоління. Незнищенний наш національний код, як і сама Україна.
