Знайомство з Юрієм Сидоруком – головним персонажем пропонованої й нині публікації – відбулося наприкінці вересня 2023 року. То було великою удачею: представник вчительської династії у трьох поколіннях, виховник учнівського куреня «Джура» ім. Любомира Гузара Яблунівського ліцею, старший син якого з настанням повномасштабної фази російсько-української війни добровільно пішов на фронт, – уся ця сув’язь достоту лучилася з близькими тоді в часі вагомими позначками в життєписі українства, з'єдиненими разом. Адже наближались День працівників освіти, День Покрови Пресвятої Богородиці та українського козацтва, День захисників і захисниць України.
Фото: з родинного збірку Сидоруків
Предмет нинішньої бесіди теж зумовлений певним символізмом – нещодавно поминув День батька. І наш співрозмовник щиро звіряє «на люди» одкровення свого зболеного серця – відкрито, нелукаво, без жодної фальші. Начистоту
Невизнаний Герой України
Передусім варто зазначити, що заголовок-означення пропонованої нині публікації – не алегорія, тобто художній прийом з метою іносказання. Тіло загиблого на Донеччині наприкінці торішнього травня 23-річного вояка 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейсів» Віталія Сидорука було ідентифіковано за фрагментом долоні з упізнаваним патріотичним татуюванням.
– Нещодавно минув рік з часу загибелі Вашого сина – Героя Віталія, – налаштовуємось на важку розмову. – Що у Вас на душі на цей час? – насамперед як батька, як людини, що зазнала справді непоправної втрати? Відчуваєте багато болю? Що служить хоч до певної міри розрядкою?
– Для всіх, хто знав Віталія, для воїнів з його бригади, син був і є Героєм, – розпочинає болісну оповідь мій візаві. – А от для чиновників Міністерства оборони, на жаль, ні. Замало він зупиняв над ними небо. Особливо над ними – не над простими людьми, а власне над ними.
Фото: з родинного збірку Сидоруків
Не можна не погодитися з твердженням батька: те, що Віталій Сидорук у 21 рік добровільно став на захист своєї Батьківщини – це вже геройський вчинок. Адже він міг цього уникнути навіть без жодних натяків на якесь там ухилянство, як нині чинить чимало наших співвітчизників. Напросився воювати – перших 8 місяців штурмовиком. Відтак пройшов вишкіл у Великобританії, успішно склавши випробування. Маючи блискучі знання в галузі ІТ-технологій, здобуті в Тернопільському національному технічному університеті ім. Івана Пулюя, служив оператором БПЛА (дронником). «Коли ротний, що знав Віталія ще з навчань у Великій Британії, приїхав на його могилу, пояснив мені, хто такий був мій син, – пан Сидорук ділиться сокровенним. – Він, каже, спочатку вчився у найкращих бути дронником, потім найкращі дронники приїжджали до нього підучуватись. Таке відчуття небезпеки, до виявлення ворога мав тільки він». Тож неодноразово в сутичках з ворогом рятував цілі підрозділи своїх побратимів. «Москалі пильнували за Віталиком три місяці, вишукували його точку і не могли знайти, – деталізує розповідь батько. – Бо ж тільки одна ракета прилетіла, влучила в лабораторію, де вони збирали ці дрони і готувалися на початку червня виїжджати». Розповідає: хто б не приїхав нині на могилу загиблого Віталія з-поміж хлопців, що воювали поруч з ним, неодмінно кажуть: я живий завдяки Вашому сину. І що ми не мали б переваги на тих чи інших позиціях. Його брали дронником в Авдіївку, де піднімав свого дрона і показував шлях, щоб хлопці вийшли з оточення, на Куп'янський напрямок, Бахмут…
Фото: з родинного збірку Сидоруків
Петиція про присвоєння звання Героя України Віталію Сидоруку посмертно, потребу в якій було попередньо ретельно узгоджено як з безпосередніми командирами, так і з товаришами по службі сина, справді в рекордний час зібрала понад норму голосів, – про це розповідає п. Юрій. Всі стверджували одноголосно: Ваш син Герой. Подані документи пройшли відповідні щаблі, добравшись до Міноборони України. Однак там, «нагорі», було сформульовано відмову: мовляв, Ваш син «не тягне» на Героя, бо не скоїв видатного вчинку. Перелік якихось там положень з набору сухих слів, посилання на розділ. Дарма, що такий намір попередньо був підтриманий Верховною Радою (за ініціативи народного депутата України Володимира Гевка) та схвалений особисто Президентом. Чиновники з Міністерства (з теплих кабінетів, як наголошує Ю.Сидорук) віднікуються ще й посилаючись на іншу нагороду сина – орден «За мужність» ІІІ ступеня, що «добрався» відразу за кілька днів після загибелі Віталія. Однак вояк був представлений до тієї нагороди ще за життя, тож одне не компенсує друге.
«Він був дуже скромний хлопчина, – приглушено й болісно мовить про сина батько. – Казав: я воюю не за ордени чи медалі, а за тих дітей, які ось тут вдома. Щоб вони не відчули гірких і жорстоких митей війни». І принагідно резюмує: «На кого ті діти мають рівнятися? Частково розумію, чому зриваються мобілізаційні процеси, чому хлопці не хочуть служити. А через те, що вони бачать ось такі речі».
Фото: з родинного збірку Сидоруків
«На людях сміємося, а плачемо біля могили»
– Юрію Леонідовичу, знаю з нашої першої розмови, що Ви є оптимістом по життю. Цей заряд – він не минаючий чи суворі обставини все ж внесли певні корективи у Ваше світосприйняття? – Ось таке запитання з-поміж «обіграних» в недавній бесіді, здається, виразно сконцентрувало в собі багато начал.
Мій візаві пригадує, як до нього звернулися з обласної ради, чи він не проти подання депутатів про присвоєння загиблому синові звання почесного громадянина Тернопільщини. Ну як же батько може бути проти? І ще. У текстурі концерту-реквієму торік, коли вшановувалась пам'ять Віталія, що свого часу перебував у танцювальному колективі, який виступав у часі імпрези, пан Юрій на загал озвучив прочитане раніше означення, що таке біль батьків, які втрачають своїх дітей. Це – немов різкий, стрімкий та несподіваний удар прямісінько в груди. Різниця лише в тому, що біль від механічного удару за якийсь час мине, а душевний – він невигойний, до скону. «Пустка в серці залишиться до смерті», – болісно констатує батько. Зізнається, що найбільшу підтримку має, звісно ж, від дружини Лілії та молодшого сина Дениса, який тепер став старшим сином, йому минуло 19 років. «Я тримаюся, – каже. – Ми на людях сміємося, підтримуємо розмову, а плачемо вдома та біля могили». Скрушно розповідає, як в перші дні по синовій загибелі за звичкою очікував вечорами на традиційний вихід Віталія на зв'язок. Проте – убивча німота. Дістав проблеми з артеріальним тиском, що аж зашкалював – 220 на 180. Знайомий лікар дивувався: з таким тиском деякі люди вже лежать на кладовищі, а ти ходиш по світу. «Мабуть, маю ще жити, чомусь Господь мене тут тримає», – відповідав п. Юрій.
Фото: з родинного збірку Сидоруків
– Маю боротися, показати своїм прикладом, що я сильний, – коментує свій стан. – Бо є багато батьків, які здалися після смерті своїх рідних. Можливо, когось надихну. В один момент я почав писати. Не знаю, як це відбулося. Іноді філософські твори, іноді – більш розважливі. Найпершим слухачем стала дружина. І потім іншим членам родини читав, мамі, куму на роботі. Люди були вражені, кажуть: пиши, бо це твоє. Я зрозумів, що Бог, забравши сина, дав мені інше. Що я можу свої роздуми, спогади про життя Віталика та його побратимів викласти на папір.
Чоловік розповідає, що його доробок натепер складає вже до 25 творів різної тематики. І він хоче об'єднати їх в єдину збірку «Миті неоголошеної війни». Тому, що нинішня війна – вона є неоголошеною, вважає. І на тлі цієї війни з окремими людьми, з цілими сім'ями трапляється дуже багато різних життєвих перипетій. Він і прагне їх відобразити. Намагається писати простою, сказати б, сільською мовою, зрозумілою для всіх: і першокласника, і глибокого пенсіонера. Пробував сприймання на представниках різних вікових категорій, зачитував, був запрошений на зустріч до однієї зі шкіл. «Бачу: те, що пишу, чіпляє людей за душу, – зізнається. – Пишу більше вночі, коли приходить натхнення. Буває, перечитую свій твір, якесь есе в нотатнику телефону і дивуюсь, що це написане ніби не мною, хоча й моєю рукою. Не знаю, як це».
Фото: з родинного збірку Сидоруків
– Надіюся, що збірка вийде восени, – ділиться планами. – Старатимусь описати якомога більше миттєвостей. Там буде фото військових, з якими служив син. І з недавніх роковин, коли на його могилу приїхало 11 бойових побратимів разом з командиром, з яким Віталій прийняв перші бої на сході. Цей командир є одним з дійових героїв моїх творів. А ще – священники, багато різних осіб, яких додалося в моєму житті. Життя забирає непотрібних людей і підкидає друзів. Хочу, щоб це були не просто твори, а й документальні фото. Щоб не вигадане, а все живе, натуральне. Єдина смислова лінія – миті неоголошеної війни.
Фото: з родинного збірку Сидоруків
Юрій Леонідович тут же ділиться планами – теж на ближчу осінь – відкриття та освячення в Яблуневі Алеї Героїв. То – спільний проєкт батьківської спільноти тамтешніх захисників, що повернулися додому «на щиті». Таких, розповідає, в селі п’ятеро хлопців. І шостий – що повернувся з війни живим, проте згодом загинув у автокатастрофі. І ще є двоє зниклих безвісти. «Створюємо Алею своїми силами, на жаль, громада допомагає лиш дотично, хоч то вона мала б ініціювати такий крок, – висловлю жаль мій візаві. – Навпаки, ми є «двигуном». Робимо банери з нержавійки, освітлення також, має бути арка з написом «Алея Героїв». Парки Слави у нас вже були в роки радянщини, тож вирішили: нехай буде нестандартно, не як у всіх. Замовлені статуї Ісуса Христа, що благословляє, Діви Марії – Покрови, ангелів, що зустрічають на початку цієї алеї. Щоб людина, лиш ступивши сюди, відразу просякнулася таким духом: і Божим, і духом героїзму, щоб прочитала про хлопців-героїв. Ми поєднали комплекс з присутнім тут давно пам'ятником солдатським вдовам, який відновлюємо. Адже в ньому немає нічого радянського чи комуністичного: фігура жінки з двома дітьми – хіба це не співзвучно часові?
Фото: з родинного збірку Сидоруків
«Людина вибирає сама – як їй жити і як померти»
– Знаю, Ваше життєве кредо прописане словами «Людина вмирає тоді, коли перестає змінюватись, а похорон – просто формальність». Воно також незмінне? – намагаюся спроєктувати теоретичні установки на життєві пропорції свого співрозмовника. Тобто – на реальність повсякдення.
– Його й дотримуюсь, – замислившись на якусь мить, відповідає чоловік. – Життя підкидає щось, інше забирає. Можу дописати сюди ще й вислів сина, що людина вибирає сама – як їй жити і як померти. Віталій вибрав шлях воїна-героя. Міг би всього цього уникнути. Але він пішов воювати – добровільно, щиро, відкрито і заклично. Хіба це не геройський вчинок-заклик до наслідування? Мені важко досягти планки свого сина, та принаймні намагатимусь. Якщо Бог забрав у мене найдорожче, значить, щось Він планує у цьому світі на мій рахунок.
Пан Юрій з відчутною приємністю зазначає: не минає жодного дня, щоб друзі, побратими Віталія не виходили на контакт з його батьком і сім'єю загалом. «Як він був вартий в них, то й ми десь частинку тієї вартості перетягнули на себе», – доходить висновку. Розповідає, що й тепер родина Сидоруків старається допомагати воякам. Харчами, причеп купили хлопцям. Досі там помічний квадроцикл, придбаний ще за служби сина: виконує бойові завдання, витягуючи з позицій поранених чи вбитих. Потрібні запчастини до автомобілів вишукують.
Фото: з родинного збірку Сидоруків
Вихованці Юрія Леонідовича в Яблунівському ліцеї – гуртківці-«джури», що тісно співпрацювали з Віталієм та його бойовими побратимами в плані військово-патріотичного виховання, то також зв'язок не минаючий. «Коли син загинув, увесь курінь і мої «джури» були присутні, – ділиться спогадом батько. – І зустрічали тіло, і перебували біля нього, доки могилу засипали землею, виставляли квіти. Дехто вже став старшим, перейшов у «соколи», в старшу групу. Цього року трохи менше з ними працюю – через вимушену завантаженість з відомих причин. Але ми постійно на контакті. Разом ходимо на цвинтар, вони засвічують свічі, беруть участь в патріотичних заходах. Наші діти – вони молодці. І варті того, що хлопці дійсно насамперед захищають їх, а не чиновників у високих кабінетах.
– Отой зв'язок між нинішніми школярами, молоддю та нашими захисниками на фронті, такими, хто поклав життя за Україну, як Віталій Сидорук, – він ще більш підсилений тепер, адже так? Як уособлення діяльної любові до Батьківщини. – Це моє запитання стимулює співрозмовника до завершального висновку.
Фото: з родинного збірку Сидоруків
– Ну так, Віталій постійно повторював моїм «джурам», що людина вибирає сама: як їй жити, як померти. Чи просто «промотати» своє життя, чи допомагати батькам. Залишитися у своїй країні та розбудовувати її чи втекти за кордон. Бо нам тут жити. І що вони оберуть, яку альтернативу – це наше завдання. Нинішні діти є тими малими патріотами, які повинні створити країну без відчутного тепер блюзнірства, лукавства, без брехні, крадіжок. Щоб це була країна правди, вільна – як колись козацькі держави, як Київська Русь, як перші УНР. Щоб нашу Україну поважали в світі. Я думаю, що вони на підсвідомому рівні це вже усвідомлюють. Великий тягар лягає на них, але, гадаю, вони обов’язково впораються.
