«Хто священника приймає, той і Мене прийме,
а хто стане зневажати його,
той поступово зійде і до образи Бога»
(св. євангеліст Іоан Золотоустий)
45 літ! Це і для людського життя вік доволі солідний. А для душпастирства й поготів. Саме стільки років служить Господу безперервно на одній парохії – у храмі святого апостола і євангеліста Іоана Богослова ПЦУ с. Давидківці – протоієрей о. Степан Кричковський. Урочистості з цієї нагоди відбулися минулої неділі, 6 липня, по завершенню святкового Богослужіння, за велелюддя вірян і гостей парафії.
З усього було помітно, що парафіяни любять і шанують свого пастиря, від розмаїття вишиванок яких аж розквітнув храм. Святково прибрана ювілейна арка по ліву сторону від вівтаря із золотавими цифрами «45» і під нею коровай на іменнім вишитім рушнику. Прибраний живими квітами престіл. Ще б пак! Адже за стільки літ не одному поколінню сільчан отець Степан уділив таїнство хрещення, шлюбу чи сповіді. Скількох давидківчан молитовно провів священник у дорогу вічності. Тож не в одного чи однієї в часі щемної миті торжества на обличчі проступали непрохані сльози.
Багато це чи мало – 45? Судити кожному. Вручаючи церковний орден святого великомученика Юрія Переможця від блаженнійшого митроплита Київського і всієї України ПЦУ Епіфанія за віддане служіння Богові і Україні, жертовність у захисті добра і правди, завідувач канцелярії Тернопільської єпархії ПЦУ о. Володимир Зубілевич обмовився, що це було за 5 літ до його народження. А благочинний о. Євген Махніцький у своєму вітальному слові від священства Чортківського деканату мовив, що йому натоді виповнилося лишень 5 літ... Для декотрих з прибулих душпастирів, котрі приїхали привітати іменинника зі славною ювілейною датою, о. Степан став духовним наставником при виборі священничого шляху, а хтось із молодих священників уже й в онуки йому годиться.
Вручивши ювіляру запашний коровай, дівчата в розмаїтих українських вишиванках пригадали рядки з біографії отця, як улітку 1980-го Давидківці сколихнула свіжа новина, що до них у село приходить молодий священник. Кожному кортіло подивитися на чорнявого 25-літнього пароха і ще зовсім юну панянку – їмость. «Такі молодесенькі, як діти», – перешіптувались поміж собою сільчани. Була в людей і причина для хвилювання, адже своє служіння в їхньому селі отець розпочав з похорону. Думали, що і він скоро їх залишить, адже перед тим за 20 літ змінилося у Давидківцях немало священників. А вийшло, що зостався уже майже на пів віку...
Навчався отець в одній з найпрестижніших натоді московській духовній академії, закінчивши її за першим розрядом (це як у світській освіті «з відзнакою» – авт.). Тож отримав пропозицію продовжити навчання, щоб залишитися викладачем. Однак, не роздумуючи, він відмовився, обравши звичайне священниче служіння у рідній серцю Україні.
Здається, сам Бог його послав! Адже скерування від єпископа було зовсім в інше село. Але чомусь невдовзі в єпархіальному секретаріаті розпорядилися інакше – у Давидківці та Колиндяни. «Навіть не знав, де ті Давидківці», – зізнався отець. Чи міг він тоді збагнути, що вони стануть його долею на все життя?..
Нелегким був його священничий шлях, адже віра і церква у ті часи були як не під забороною, то переслідуваними. Згадаймо міжконфесійну боротьбу за зламі 80-90-х років... Однак о. Степан став для вірян добрим наставником, мудрим порадником та чудовим проповідником. До його навчань прислухались й українці за океаном, коли він служив у тамтешніх храмах.
Дбає отець і про красу Божого храму, який за час його перебування преобразився від фундаменту до хреста. Мало хто відає, що в час ремонтних робіт отець Степан брав собі лише половину зарплати, а іншу частину залишав на церкву...
Чимало теплих слів було мовлено на адресу пані їмості – Оксани Кричковської, з котрою упродовж життя вони спільно ділили радість і тривоги. Пані Оксана – знана у краї письменниця, видала книжку про село, про святі обереги, пише вірші, які неодноразово друкувалися у чортківській районці та інших виданнях. Тут, у Давидівцях, народилося двоє їхніх синів, котрі нині далеко за кордоном і напередодні ювілею подарували батькам можливість здійснити давню мрію отця — відвідати місто Бар в Італії, де покояться нетлінні мощі святителя Миколая...
«Є такий вислів: «Він щасливий у Бога». Я можу про себе мовити ці слова, стоячи тут, перед вами, служачи і проповідуючи в ім’я Господнє. Однак щасливий у Бога не сам, а разом з вами, адже ми всі є однією церковною сім’єю», – розчулено мовив отець Степан у своєму подячному слові.
Щонайперше висловив вдячність блаженнійшому митрополиту Епіфанію, архієрею Тернопільської єпархії о. Нестору, отцю-декану Євгену та всім прибулим душпастирям за щирі слова вітань і побажань та щедрі дарунки. А також постійному благодійнику і меценату, відомому в краї аграрію Володимиру Заліщуку, братам, сестрицям, церковному хору, діткам за чудові пісенні і віршовані рядки, організаторам сьогоднішнього торжества, усім парафіянам, своїм уже покійним батькам, котрі мріяли, аби їхній син став священником. Не проминув подякувати і мужнім воїнам, котрі сьогодні стоять на передовій, з-поміж яких і близько тридцяти вихідців з Давидківців. Добрим словом згадав і свого ректора – блаженнійшого митрополита Володимира, котрий у середині семидесятих років гордо носив вишиванку, не цураючись свого українського походження.
І злинуло під куполом столітнього храму «Многая літа» для отця Степана і всіх присутніх. І всі вони були помирувані миро, привезеним зі святого місця християнства – міста Бар. Бо, дозволимо собі повторитися, тут люблять і шанують свого священника, адже пам’ятають, що священство – найбільше благословення, дане людині на землі.
