Якось по новому році до редакції завітав наш давній шанувальник – 76-річний Роман КУЛИК з Ридодубів, принісши квитанцію на розіграш призів від газети «Голос народу». Заодно розговорилися, будучи давно знайомими. Роман Петрович – батько загиблого Героя Романа Кулика, котрий два роки тому поліг поблизу Білогорівки на Луганщині. Однак, як виявилось і три молодші його сини теж стали на захист країни від ворога.
51-річного Романа (позивний «Бомок») – старшого з-поміж них – знало, мабуть, усе місто. До повномасштабного вторгнення був активним волонтером, оскільки без досвіду строкової служби в зону проведення АТО його не взяли. Брав участь у зйомках історичних фільмів, реконструкції військових подій, зокрема й до 100-річчя Чортківської офензиви. Коли почалося повномасштабне вторгнення – одразу став до лав ЗСУ. 14 лютого 2024 року, доставивши на позицію бійців, його автомобіль було атаковано ворожим дроном, внаслідок чого Роман отримав смертельне поранення. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, званням «Почесний громадянин міста Чорткова».
11-й рік на війні і молодший син Романа Петровича – Андрій Кулик (1978 року народження), а в ЗСУ і того більше. Нещодавно літньому чоловікові поштою надійшла медаль «За сумлінне батьківство» і лист-подяка від командування 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка за гідне виховання сина Андрія – вірного сина українського народу, який з честю та відданістю виконує свій військовий обов’язок, стоячи на захисті суверенітету і територіальної цілісності України.
Андрій був тричі поранений. Селище Трьохізбенку, яку він обороняв, ворог стер з лиця землі. Його і ще кількох побратимів, важко поранених, доставили з передової до госпіталю практично в одних трусах. Важка контузія. Лишень за два тижні повернувся слух і зір. Міг запросто списатися – загинув старший брат. Потрібна заміна суглоба. Але ж ні, навіть чути не хоче: як я залишу своїх хлопців? Нещодавно, після чергової реабілітації, чоловік знову відбув на фронт десь на харківський напрямок.
Має батько і двох названих синів. Хоч вони і нерідні по крові, однак кличуть його татом. Володимир Максимчук спочатку разом з Романом служив у роті охорони при Чортківському РТЦК, але згодом їхні фронтові дороги розійшлися. В одному з боїв отримав важку контузію, внаслідок якої частково втратив мову. Довелося звільнитися з лав ЗСУ. Проте 42-річний чоловік продовжує далі волонтерити. Нещодавно на Алеї Слави у Чорткові власноруч встановив шість надгробних пам’ятників на загиблих побратимах. Перший – на братові Романові.
Четвертий зі синів Святослав Журовський – той неперевершений і незамінний спец в армії дронів. Від початку війни складає і удосконалює свої «пташки», які наводять жах на ворогів. Такі люди незамінимі тут, у відносному тилу.
Пригадується, як ще задовго до повномасштабного вторгнення Роман Петрович розповідав про молодшого сина Андрія. Останній на різні закиди, мовляв, що ви там, на сході сидите, відповідав: якщо нас там не буде, москаль прийде сюди. І мав рацію...
Дяуємо вам, хлопці, що ціною власного здоров’я і навіть життя бережете наш спокій! Дякуємо і вам, Романе Петровичу, що гідно виховали своїх синів – мужніми Героями України. На таких, як ваші хлопці, тримається сьогодні наша країна!
