«Серце віри та надії» б’ється за кожного Героя!
Сьомого червня біля Алеї віри та надії, що на центральній площі Героїв Євромайдану в Чорткові, відбулася акція-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих українських захисників. Захід об’єднав родини воїнів із Чортківської та сусідніх громад, небайдужих мешканців краю, духовенство та всіх, хто не втрачає віри у повернення наших Героїв додому.
Ця акція стала ще одним нагадуванням суспільству про тих, хто сьогодні перебуває у ворожому полоні або чия доля залишається невідомою. Водночас вона стала можливістю об’єднатися, щоб бути голосом тих, хто зараз не може говорити за себе, підтримати родини, які щодня живуть між надією і болем, між молитвою та очікуванням.
Розпочався захід із хвилини мовчання в пам'ять і честь загиблих у російсько-українській війні воїнів.
Усі, хто приєднався до акції, зійшлися щоби нагадати про безвісті зниклих та військовополонених: кожен день їх відсутності – це біль, що не стихає; це ночі без сну; це очікування, що розриває серце; це постійні питання без відповіді; це крик у тишу…
У цей важкий час молитва стає тим світлом, що тримає віру.
І здійнялася у піднебесся многоголоса молитва-прохання до Всевишнього.
«Ісус прийняв таку страшну ганебну смерть на розп’ятті, – мовляв священник отець Андрій Лемчук, звертаючись до присутніх. – Ви є українці, які розп’яті за Україну… Благаємо Тебе, Ісусе, будь з кожним, чия доля сьогодні невідома, хто розлучений зі своїми рідними через війну. Господи, зміцни серця батьків, дружин, чоловіків, дітей, які щодня живуть у невідомості. Почуй слова матері загиблого воїна, яка сказала: «Я щаслива, бо знаю, де похована моя дитина»; а скільки матерів не знають, де їхні діти. Жити з цим величезне випробування. Даруй їм силу нести цей хрест невідомості; пошли розраду душам, що не знають спокою. Просимо Тебе за тих, хто шукає зниклих; дай їм мудрість, наполегливість і терпіння. Нехай Твоє світло провадить їхніми пошуками, щоби кожна родина могла дізнатися правду про долю своїх рідних. Обіймаємо молитвою всіх зниклих безвісти і тих, хто опинився в полоні. Наділи витривалістю, стійкістю духу, збережи їхню віру та надію на повернення до рідних домівок. А тих, хто вже відійшов до вічності, і чиї тіла ще не знайдено, прийми у своїй Небесній оселі. Вселяй надію в серця тих, хто чекає. Даруй сили тим, хто не повертається. І нехай кожна сльоза туги перетвориться на сльозу радості від зустрічі або спокою пізнання правди. Амінь».
До усіх, зболених невідомістю і чеканням, звернулася Марина Сорока. Вона з того міста, де любов змішалася з болем, а чекання стало буднями, – з Маріуполя. Вона говорила не лише за свого коханого чоловіка, а за всі родини, які живуть між страхом і вірою; за тих, хто прокидається з думкою: ти там тримайся, а я борюся за тебе; за тих, хто щодня тримає небо своїм терпінням, своїми листами, своїм нескінченим – «повернись».
«Маріуполь – місто, яке стало символом незламності та болю. Сьогодні я тут стою не лише за себе, за свого чоловіка, а й за тисячі інших захисників, які зараз перебувають в полоні чи вважаються безвісти зниклими. Сьогодні я є голосом своєї дитини, бо хочу бачити її щасливою поруч із татом. Моєму синові було 8 років, коли почалося те жахіття, яке приніс на нашу землю ворог-загарбник. Зараз нашій дитині 12 років. Але він весь час говорить: «Я для тата роблю багато речей, щоби він мною пишався». Кожному з нас, нам усім треба боротися разом за наших рідних і вірити, що вони всі повернуться додому. Підтримай нас, Україно, підтримай нас, світе! Підтримайте нас просто словом, чи станьте поряд. Це матиме дуже велике значення для тих, хто чекає»…
Особливо зворушливим моментом стало відкриття символічного «Серця віри та надії». До нього рідні прив’язували стрічки за своїх найдорожчих людей – синів, чоловіків, братів, батьків, друзів. Кожна стрічка стала знаком любові, незламної віри та щоденного очікування. За кожною – окрема людська доля, своя історія болю і сподівань.
Після цього відбувся так званий вільний мікрофон. До слова підходили матері, дружини, сестри, брати та інші рідні військовослужбовців. Вони ділилися власними переживаннями, розповідали про своїх захисників, які зникли безвісти або перебувають у полоні; зверталися до влади, міжнародних організацій та всіх небайдужих людей із проханням не забувати про тих, хто чекає на повернення додому.
Їхні виступи були сповнені болю, але водночас і неймовірної сили духу. Попри місяці, а для багатьох уже й роки невідомості, вони не втрачають надії. У серці кожного живе переконання, що ось-ось пролунає той найдорожчий телефонний дзвінок, який принесе довгоочікувану звістку про рідну людину.
Учасники акції вкотре наголосили: військовополонені та безвісти зниклі захисники не повинні бути забутими. Кожне ім’я має звучати, кожна історія – бути почутою. Адже за сухими цифрами статистики стоять живі люди, які боронили Україну, та їхні родини, які щодня продовжують боротьбу – боротьбу за правду, за пам’ять і за повернення своїх Героїв.
Над Алеєю віри та надії того дня лунали молитви, слова підтримки та сподівання. Легкий літній вітерець розвівав стяги з фотографіями Героїв. А символічне Серце Віри та Надії з десятками стрічок, стало ще одним свідченням того, що Чортківщина пам’ятає своїх захисників, чекає їх та вірить: кожен Герой обов’язково повернеться додому.
Нехай якнайшвидше здійсниться найбільше бажання кожної матері, дружини, сестри й дитини – почути довгоочікувану звістку: «Я живий. Я повертаюся додому».
