І знову біль… І знову скорбота… І знову над нашим містом журливо лине «Пливе кача»… Біля собору Верховних Апостолів Петра і Павла містяни навколішки зустріли свого Захисника – Склярчука Романа. Остання дорога Воїна до рідного дому «на щиті» простелилася через більше ніж рік болісного очікування, молитви і надії.
Навідник 1-го десантно-штурмового відділення 3-го десантно-штурмового батальйону військової частини А0224, солдат Склярчук Роман Олегович, 17 листопада 1987 року народження, був призваний на військову службу 18 лютого 2025 року Чортківським РТЦК та СП.
Відданий Військовій присязі на вірність Українському народові, мужньо виконавши свій військовий обов’язок, у бою за Україну, її свободу та незалежність Роман загинув 25 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Костянтинопіль Волноваського району Донецької області.
Усього три місяці…
Лише три місяці прослужив Роман у війську. А потім – довгі місяці невідомості.
Від 25 квітня 2025 року він вважався зниклим безвісти. Понад рік сім’я жила між молитвою і надією. Молилися, чекали, вдивлялися в телефон, сподіваючись на найважливіше повідомлення: «Роман живий». Можливо, поранений… Можливо, у полоні… Але – живий.
Рідні до останнього трималися за цю надію. Та, на превеликий жаль, дива не сталося.
Результати ДНК-експертизи встановили стовідсоткову спорідненість із братом. І страшна невідомість, яка тримала родину більше року, отримала трагічну відповідь…
На подвір’ї собору Петра і Павла Владика Дмитро Григорак у співслужінні багатьох священників відправив молебень за упокій душі Воїна Романа.
А поруч – мати…
Мати, яка самотужки ростила своїх синів-двійнят, плекала любов’ю своїх соколят, турботливо виводила їх у доросле життя. Для неї вони завжди залишалися її хлопчиками, її кровиночками, її гордістю.
А тепер серце крається від болю, бо несила дивитися, як побивається над домовиною, в якій лежить бездиханне тіло рідної кровиночки, згорьована непоправним материнським горем жінка…
Майже двадцять років свого життя Роман віддав роботі на Чортківській дистанції колії. Останніми роками працював головним майстром.
Колеги згадують його лише добрими словами. Кажуть, був чуйним, щирим, турботливим, товариським, залюбленим у життя і свою роботу. Людиною, з якою було легко працювати, спілкуватися, і – просто бути поруч.
Таким він і залишиться в пам’яті тих, хто його знав.
Роман не встиг звити власного сімейного гніздечка. Не встиг здійснити ще так багато задумів, які мав попереду. Не встиг прожити своє життя…
Клята війна обітнула крила соколу. І тепер він уже не повернеться до рідного дому земними дорогами. Не переступить поріг рідної оселі, не обійме з лагідною усмішкою матір, не потисне з честю дужо руку братові…
Та відтепер Роман дивитиметься на них із блакитної високості білокрилим Ангелом, який назавжди залишиться поруч. У Чоті Небесній він оберігатиме свою матір, брата, усіх рідних. І стоятиме на сторожі землі Української, за яку віддав найдорожче – своє життя.
Спочивай з миром, Воїне. Низький уклін тобі за захист.
Сьогодні, 11 серпня, в кімнаті смутку церкви Святого рівноапостольного князя Володимира Великого о 19-й год. – парастас.
Чин похорону розпочнеться 12 серпня о 12-й год.
