«Де є такі батьки, де є такі сини». Цю фразу можна продовжити словами: «…там держава непорушно стоятиме віками». Бо її свободу й незалежність своїми доблесними змагами гарантуватиме спадкоємність поколінь, в чиїх жилах тече кров справжніх українських патріотів – з діда-прадіда. Як-от батька й сина Вергунів зі с. Пробіжна Колиндянської громади на Чортківщині.
Подружжя Вергунів – Богдана та Олександру – можна без вагань означити особами публічними. Принаймні знаними на всю округу та ще й майже унікальними. Бо в них на двох наразі аж …102 (!) роки стажу відданого служіння галузі культури краю. Працюють і тепер: чоловік директором Пробіжнянського сільського будинку культури, дружина – художнім керівником. Тобто в єдиному творчому тандемі.
Фото: з відкритих джерел
А ще – Богдан Михайлович у 2014-му, маючи вже 58 років, добровільно пішов захищати Україну від «руського міра». Відразу після тодішнього відзначення Дня Незалежності й вирушив до військкомату. Служив зв’язківцем у 24-й бригаді, 5-й батальйон – біля Лисичанська, Кримського: «Була там чорна година», – згадує тепер. І ще – як їхній батальйон тримав оборону, розтягнувшись вшир на 15 кілометрів. Нав’язану нам «старшим братом» війну тоді ще війною й не називали – АТО. Прослужив вісім місяців і його комісували, відправивши в резерв. Пригадуємо разом, як щемко зустрічали патріота-воїна на рідних теренах, перетворивши його повернення додому у справжнє свято для всього села. «Коли сідав до потягу в Чугуєві, не сподівався, що в Тернополі мене зустрічатимуть і представники районної державної адміністрації, і нашої сільської влади, і родина, й друзі, – мій візаві не без задоволення ступає стежиною спогадів. – А коли прибув до села, взагалі не міг надивуватися», – додає. Виявляється, він був першим, хто на ту пору повернувся додому (в Пробіжну) з війни.
І батько, й мати Богдана Михайловича свого часу відбули по десять років сталінських концтаборів за свою любов до України – син і народився у м. Інта республіки комі, де родина перебувала на примусовому виселенні. «Такий був дід, таким є батько, такий і син», – підхоплює розмову Олександра Зеновіївна. Це вона про Ігоря, найстаршого з-поміж своїх трьох дітей. Він також служив в АТО – у 2014-му. Застудився, дістав абсцес легенів, був дуже тяжкий. «Насилу врятували у Львові, зробивши операцію», – розповідає мати. Однак з настанням «повномасштабки», у 2022-му, відразу попросився добровольцем до війська. «25 лютого вже й пішов, навіть не сказавши нам, не попередивши», – по-материнськи скрушно зітхає пані Леся. Потрапив до формувань територіальної оборони, впродовж трьох місяців проходив навчання на Тернопільщині, а відтак вирушив на схід. Служить у 2-му батальйоні 105-ї бригади, молодший сержант. «Фактично на самому «нулі», бо то – прикордонні формування», – розповідає мати. «Харківська, Сумська області – перша лінія оборони», – додає батько. Під Масютівкою на Куп'янському напрямку Ігор дістав розрив меніска, серйозно травмувавши ногу. Однак не здався на поталу недузі. Не здається й досі, бо в ньому беруть гору сила духу та голос предтеч.
«Минулої ночі не зімкнула очей до ранку, дочікуючись телефонного дзвінка від сина, – зізнається Олександра Зеновіївна. – Аж під ранок написав, коротко повідомивши, що вже повернулися на позиції». І в такій тривозі, а нерідко й відчаї, мати живе вже п’ятий рік. «Найстрашніше буває, коли на телефоні висвічується незнайомий номер, – додає батько. – Тоді відразу охоплює тривога, зрозуміти яку може хіба що той, хто постійно перебуває у схожій до нашої ситуації».
Фото: з відкритих джерел
Ось ця світлина зроблена спонтанно – коли Ігор Вергун першого разу перебував вдома на ротації. Нещодавно нею поділилася в соціальних мережах представниця культурного сектору Колиндянської громади Світлана Савків – з нагоди Дня Героїв. Від імені спільноти висловлювала вдячність і батькові, й синові за відвагу, стійкість та незламність. Висловлювала віру в неодмінну перемогу – завдяки таким сильним і відданим синам України, як Вергуни. Воно й справді: ця родина не є винятковою чи особливою чимось неповторюваним. Навпаки: вона – типова, бо схожих багато. Ними і стоїть Україна. І стоятиме, доки не переведуться в ній такі батьки, такі сини.
