У ці липневі дні минають 85-ті роковини трагедії, що розпочалася у стінах Чортківської тюрми. Це не просто черговий злочин тоталітарного режиму проти українського народу, а свідоме, системне винищення кожного, хто був відданий Україні та ідеї патріотизму.
Невеликий екскурс в історію. Чортківсько-Уманська трагедія літа 1941 року стала одним із найжорстокіших злочинів радянського тоталітарного режиму під час відступу червоної армії. Наприкінці червня – початку липня перед загрозою німецького наступу органи НКВС без суду і слідства закатували понад 800 ув’язнених безпосередньо у Чортківській тюрмі, переважно представників місцевої інтелігенції, духовенства та національно свідомої молоді. Під час масових розстрілів запустили двигуни тракторів, аби звуки страшного злочину не долинали містянам. На початку липня виснажену колону з 954 залишених у живих політв’язнів примусово погнали пішим «етапом смерті» на схід через Кам’янець-Подільський, Бар, Вінницю, Немирів. Майже дві сотні людей загинули від голоду, спраги чи куль ще дорогою, а решту, близько 750 осіб, 20-21 липня радянські спецслужби розстріляли у підвалах Уманської в’язниці, заливши зверху тіла вапном, щоб приховати сліди варварського злочину.
У неділю, 5 липня, о 10-й годині вшанування пам’яті невинно убієнних розпочалося з Архієрейської Божественної Літургії у катедральному соборі Верховних Апостолів Петра і Павла, яку очолив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Разом із Предстоятелем Церкви співслужили понад 50 священників, зокрема владики зі США, Канади, Аргентини, Італії, Польщі, України.
Цей день став особливим і для місцевої громади: настоятеля собору отця Андрія Лечмука було піднесено до сану митрофорного протоієрея та нагороджено мітрою, що викликало щиру радість і гордість у парафіян.
Надзвичайно глибокою та символічною стала проповідь Блаженнішого Святослава, заснована на євангельському читанні про зцілення Гадаринського біснуватого. Патріарх провів чітку й болісну паралель між біблійним сюжетом та нашою національною трагедією. Він зазначив, що радянський тоталітарний режим, який нищив українців у катівнях НКВС, діяв за тією ж логікою руйнування та смерті, що й євангельський «легіон» нечистих духів. Однак, як підкреслив Предстоятель, Боже слово вчить нас головного: зло, яким би всесильним воно не здавалося, завжди приречене на поразку, а пам’ять про мучеників є джерелом нашої сьогоднішньої духовної сили та стійкості.
Після закінчення Літургії десятки, а то й сотні людей заполонили вулиці Чорткова, прямуючи пішою скорботною ходою разом з отцями до скверу Скорботи і Надії, що по вулиці Ст. Бандери, навпроти воріт в’язниці, де діялися ті страшні злодіяння. Родичі вбитих тримали фото, як останню згадку про цих людей. Під аудіосупровід з динаміків, звідки долинали всі ключові факти про трагічні події 1941 року, люди прийшли до пам’ятника, на якому відтворено портрет молодої чортків’янки Надії Юрчинської – однієї з небагатьох жертв, яку вдалося упізнати за довгими характерними косами. Тут, біля меморіалу, духовенство на чолі з владиками відправило скорбну панахиду за жертвами Чортківської трагедії. Спільна молитва об’єднала присутніх, серед яких були й родичі невинно убієнних, у глибокій пошані до пам’яті замордованих українців.
«На цьому фото зображено Василя Гнатюка. Це – рідний брат бабусі мого чоловіка. Він теж був ув’язнений в Чортківській тюрмі і разом з іншими пішим етапом йшов до Умані, проте де саме він загинув, на жаль, невідомо. Василь був вчителем, дуже розумною та інтелегентною людиною, але за свій глибокий патріотизм, любов до рідної попрощався з життям надто рано», – розповіла авторці цих рядків родичка одного із замордованих.
До слова було запрошено голову обласної військової адміністрації Тараса Пастуха та голову обласної ради Богдана Бутковського, які провели болісні, але історично точні паралелі між злочинами радянського режиму та агресією сучасної росії. Про трагічну долю свого прадідуся Савчина Миколу Івановича, 1901 р. н., який був замордований разом з іншими в’язнями в Умані, повідала вчитель Білобожницької школи Галина Романів.
Особливим гостем на заході став мер міста-побратима Чорткова Безьє Роберт Менард, котрий висловив глибоку солідарність з нашою країною та наголосив, що віддаючи свої життя, ми захищаємо не лише власну незалежність, а й свободу всієї Європи. «Ми перед вами назавжди в неоплатному боргу», – мовив гість із далекої Франції.
Виступи промовців доповнювалися скорботними художніми номерами хорових колективів, вокальних ансамблів та солістів-вокалістів Чортківського краю. Кожна мелодія звучала як жива пам’ять про тих, чиє життя обірвалося у далекому 1941 році.
Насамкінець представники влади та громадськості, родичі загиблих поставили кошики з живими квітами і запалені лампадки до пам’ятника жертвам трагедії у Чортківській тюрмі.
Інна ГАЙДУК, студентка факультету журналістики Льівського національного університету імені Івана Франка
