Там, де людяність стає домом... Є місця, куди заходиш із журналістським блокнотом, а виходиш із важким клубком у горлі. Бо за кожними дверима – людська доля. Саме таким виявився комунальний заклад територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Колиндянської сільської ради. Тут війна назавжди залишила свій слід. Адже нині цей заклад став другою домівкою для десятків людей, які були змушені покинути рідні міста й села, рятуючись від російських обстрілів.
На подвір’ї нас зустрів директор установи Роман Данильчак. Без зайвого пафосу він почав розповідати не про ремонти чи цифри. Насамперед – про людей. Бо саме вони є найбільшою цінністю цього закладу. «Ми маємо дві аналогічні установи – у Пробіжні та Колиндянах, – розпочинає п. Роман. – Тут, у Колиндянах, – відділення соціального догляду для постійного або тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб. На часі в нас 58 підопічних; вікової категорії – від 68 до 93 років. Прибули вони всі, як кажуть, евакуаційними потягами за допомогою Червоного Хреста.
Офіційне відкриття нашого центру відбулося 3-го березня 2025 року, – продовжує директор. – Тоді, так би мовити, був перший завіз людей, які потребували нашої допомоги. Географія чималенька: Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська області.
Більшість наших підопічних – це люди маломобільні, які не здатні до самообслуговування.
За мешканцями центру доглядають 16 працівників, із них – у кожній зміні по чотири медичних сестри і одна молодша медсестра.
Навантаження на кожну нашу працівницю – дуже велике. Слід зазначити, що згідно з постановою Кабміну на одну, скажімо, лежачу людину має бути одна працівниця. Проте в зв’язку з недофінансуванням наші дівчата-доглядальниці працюють, як-то кажуть, на ентузіазмі в посиленому режимі.
Зауважу, ми, так би мовити, увійшли в Постанову Кабінету Міністрів України за № 888 «Деякі питання реалізації експериментального проєкту з організації надання внутрішньо переміщеним особам похилого віку, особам з інвалідністю соціальних послуг стаціонарного догляду, підтриманого проживання за принципом «гроші ходять за людиною». Тож ця постанова дала змогу в тому, що наші підопічні отримують 100% пенсії. Тобто згодом держава нам компенсує утримання людей, які перебувають в нашому центрі.
Всі наші підопічні свої пенсії отримують, як кажуть, на руки. Це повністю їхні кошти, за які вони мають змогу купити собі щось за своїм бажанням.
Медикаментами, більш-менш, ми їх забезпечуємо. Проте, якщо є якісь серйозніші проблеми зі здоров’ям і на це потрібні медпрепарати, яких у нас немає, то люди купують собі самі, звісно ж – за призначенням сімейного лікаря. Для зручності наших підопічних ми відкрили на території нашого центру аптеку.
Першу невідкладну допомогу ми надаємо тут. Станом на сьогодні десь близько 30 осіб було проліковано в Чортківській центральній міській лікарні.
Варто відмітити і висловити щиру вдячність лікарям, які не одного нашого підопічного вивели з важкого стану (фактично – летального випадку), повернувши йому здоров’я: Ігорю Шкварку (інфекційне відділення), Тарасові Сиваку (кардіологія), а також лікарям неврологічного та хірургічного відділень, зокрема – Михайлу Сириці.
Знаєте, літні люди можуть бути трішки прикрими, або, як малі діти, – вередливими. Всяке буває, в кожного свій характер, тим паче – вони змушені були тікати від війни, тож багато пережили і страху, і лихоліття.
Слід сказати, для зручності маломобільних (від самісінького відкриття закладу) запущено ліфт – допомогли благодійники. Тож наші мешканці мають можливість спокійно, без перешкод з’їхати на перший поверх (адже житлові приміщення розташовані на другому поверсі) і відразу – надвір. Адже ліфт є зовнішнім, із прозорими стінками – панорамний. Територія для відпочинку на повітрі велика, є сад, ще плануємо посадити кущі аґрусу, смородини, малини…
Нові меблі, як кухонні, так і кімнатні, м’які дивани (є і – кутові), крісла; візочки, милиці – все пристарали своїми силами, дякувати Богу. На превеликий жаль, ні районна влада, ні обласна нам не допомагають.
Проте неодмінно треба зауважити, у вирішенні багатьох питань на рівні Мінсоцполітики нам посприяла Наталія Анатолівна Найчук – директорка департаменту соціального захисту населення Тернопільської обласної державної адміністрації. Вельми вдячні п. Наталії.
Багато в чому допомагають і тутешні аграрії: Володимир Заліщук (директор ПАП «Нічлава») і Степан Данилишин (директор ПАП «Обрій»).
А планів у нас, ой, як багато! Поставити огорожу, зробити фасад, обновити сад молодими фруктовими саджанцями; а ще – мати власну городину. Тож матимемо й свою консервацію на зиму.
Ми виграли тендери щодо забезпечення продуктами: м’ясо, крупи, макарони, молочка… Меню затверджено Держспоживслужбою нашого району. Знаєте, наші підопічні чомусь надають перевагу другим стравам, дуже полюбляють макарони з томатним соусом… Тож кухарки випікають-насмажують їм смаколики: запіканки з різними начинками, сирники, пироги; вареники також з різними начинками.
До слова, на першому поверсі є окреме приміщення, де – пральні машинки, сушки. Але у планах – перенести це все, скажімо господарство, в сусідню будівлю. Проте це згодом, бо та споруда потребує добрячого капітального ремонту.
Окрім того, мріємо про кілька садово-паркових альтанок, щоби наші підопічні могли відпочивати в затишку на свіжому повітрі. Хочемо, щоби кожен наш підопічний почував себе, як удома.
У кожній житловій кімнаті (до речі – двомісних, тримісних) є все необхідне для побуту: умивальник, шафа для одягу, тумбочки, холодильник.
Для опалення – котел на твердому паливі (дрова, брикети). Взимку в кімнатах буває до 25 градусів тепла, мешканці, бува, вікна відчиняють. А влітку від спекоти рятують рекуператори (в кожній кімнаті), підтримуючи свіже повітря.
Санвузли також пристосовані для маломобільних осіб.
Так що, як-то кажуть, гріх скаржитися».
Опісля розмови з п. Романом ми оглянули всі приміщення центру. Правду сказати – чистота приємно вражає.
Затишок по-родинному – домашній. І все це завдяки старанності працівників установи.
У часі оглядин познайомилися, поспілкувалися ми й з мешканцями центру.
В одній із кімнат на своєму ліжку тихенько дрімала тендітна жіночка. Біля неї, згорнувшись калачиком на подушці, мирно муркотів руденький котик. Він теж приїхав сюди з війни. Можливо, це – єдиний клаптик дому, який вдалося врятувати своїй господині...
У відпочинковому холі на м’яких диванчиках примостилося кілька бабусь. У них – кіносеанс (перегляд художнього фільму на великому екрані плазмового телевізора).
Трішки розповіла про себе така приємно говірка жіночка Галина Зеркаль, родом вона з Покровська (Донецька обл.). Радо сповістила, що вже добре розмовляє українською. У центрі мешкає з 5-го березня 2025 року. Дорога сюди, як казала, була довгою та важкою, з кількома зупинками у різних містах і пересадками. Три місяці перебувала в Дніпрі, допоки приїхала сюди. Тут їй добре, люди – щирі, турботливі; все дуже подобається.
У центрі мешкає і подружжя Віктора та Людмили Чебаненків. Привітні, миловидні люди. Вони вже 59 років разом – незабаром і ювілей. Пані Людмила родом із Маріуполя, п. Віктор (у колишньому – військовий) – із Волноваського району. Відгуки про життя в центрі – лише найкращі.
А ось із кімнати вийшла така доволі маленька, із сонячною усмішкою жіночка – босоніж. «А чому без взуття?» – запитую. – «Та так легше і зручніше, нехай нозі трошки подихають», – по-дитячому, дзвінко сміючись, відповідає.
Коли ми залишали територію центру, ще раз озирнулися довкола. Тиша. Доглянуте подвір’я. Зелені дерева. Літні люди, які відпочивали на свіжому й по-літньому ніжному повітрі… Здавалося б, звичайний день. Та кожен із мешканців центру колись мав свій дім… Свій сад… Свою вулицю… Своїх сусідів... Своє життя…
Війна відібрала у них усе це. Проте не змогла відібрати людського тепла. Саме його щодня дарують мешканцям центру директор, медичні сестри, доглядальниці, кухарі, технічні працівники – усі, хто своєю невтомною працею повертає людям найважливіше: відчуття, що вони потрібні.
Кажуть, старість найбільше боїться самотності. Та, побувавши тут, ми зрозуміли: поки поруч є люди з добрим серцем, самотність відступає. І, мабуть, найбільша цінність цього закладу – не сучасний ліфт, не нові меблі й не затишні кімнати. Найбільша його цінність – це людяність. Бо саме вона здатна стати домом навіть тоді, коли рідний дім залишився за сотні кілометрів... під гуркіт війни.
І як сказала одна з мешканців закладу: «Тут до нас ставляться не як до переселенців, тут до нас ставляться як до рідних».
