Напередодні Дня вчителя чомусь згадались мені уроки праці. Прості і, здається, не дуже потрібні. А причиною стало те, що моя племінничка-п’ятикласниця не вміє зав’язати вузлика на нитці.

– А хіба ви в школі не вчили? – питаю.

– Ні.

– А ми – вчили!

І згадалась мені наша мила Ада Іванівна, перша вчителька, яка нам ще й притчі розповідала: що треба ниточку робити коротшу, бо довга заплутається.

Звичайно, в наш вік інформатики ніхто з цим «бавитись» не буде. В основному тепер діти працюють головою. А пальчики – для того, щоб натискати на клавіатуру ноутбуків. У принципі основам домогосподарства дівчаток зможуть навчити матусі чи бабусі. А от хлопцям, що тягнуться до техніки, – що робити?

Треба сказати, що раніше не тільки школа вчила. Багато практичних навиків давали позашкільні установи: палац школярів та станція юних техніків. Ще в роки мого дитинства були навіть такі гуртки, як авіамодельний та судномодельний. Ну, здається, море від нас далеко, для чого це? Для загального розвитку, того, щоб дитина мала вибір. Скільки хлопчаків пройшло через ті гуртки! І навчав їх цьому Віктор Михайлович Іванов. Непересічна особистість, людина нелегкої долі, ветеран війни. Мав хист просто, доступно пояснювати складні речі. Як згадували його учні: п’ять слів – і все ясно! Вони часто перемагали на обласних змаганнях і навіть республіканських. Спеціальність у Віктора Михайловича була нестандартна: конструктор мініатюрної техніки.

Від початку до кінця – декілька місяців він працював над моделлю літака. Щоб модель допускалася до змагань, комісія вимагала підтвердження авторства. Які цікаві речі пізнаєш, коли заглиблюєшся у біографію творчої людини. Наприклад: що таке «бальза»? – Це найтвердіший і найлегший матеріал у світі. Про це я дізналась у розмові з донькою Іванова – Владиславою (ми колись разом вчились). От з такого африканського дерева і робив Віктор Михайлович моделі літаків. На знімку він з точною копією нашого уславленого АН-24. Усі деталі вирізались скальпелем. Тільки двигуни на модельки ставились німецькі або чеські. Такі моделі – радіокеровані.

Звичайно, після змагань найкращі моделі залишались у Києві. А Віктор Михайлович вчив дітей далі. Вони робили й гідроплани, і планери. З якою радістю хлопчаки запускали моделі у небо або на воду! Його донька теж захопилась планерством, перемагала у Тернополі. Серед його учнів я знала В.Шардіна (майстер на всі руки) та Володимира Заболотного, який втілив цю дитячу мрію і працював на аеродромі.

Останній навіть співпрацював з Віктором Михайловичем, був його помічником. Адже це не так просто: вивезти десь 12 хлопчаків на змагання, разом з планерами, моделями на відкрите поле. Географія поїздок: Тернопіль, Суми, Київ. Часто з ними була і дружина Іванова — Анеля. Вона робила дітям канапки, заварювала чай. Адж в основному змагання відбувалися влітку, в часі канікул, коли інші педагоги відпочивають. Але Віктор Михайлович дуже любив дітей і присвятив своїй справі усе життя.

І на завершення – суперцікавий випадок, зовсім з іншої сфери. Життєва ситуація: бабця грається з онуком, маленьким, на неї залишили. А дитя скаче, дуріє, тягне бабусю то за ніс, то за вуха, і цілує, і вкусити може. Отак одне маля гралось і вхопило бабцю за вухо ротиком. А сережка відчепилась – і в дихальне горло! Крики, ґвалт, сусіди позбігались, швидку викликали. У нашій лікарні нічого не можуть зробити, викликають санітарний вертоліт. З Тернополя прилетів спеціаліст по лицьовій хірургії. Витягнув той кульчик, все обійшлось благополучно, всі полегшено зітхнули. Серед сусідів була й Владислава Іванова, вже доросла жінка. Хірург вийшов в коридор, його обступили, дякують, запитують. А він якось загадково дивиться на Владиславу: ви мене не пам’ятаєте? Вона знизує плечима: чоловік років сорока, з сивиною на скронях. «Та я ж у вашого батька вчився! Ходив на гуртки!». І ось тут, як каже молодь, «пазл склався» – пересіклись педагогіка та медицина. Скальпель у руках Віктора Михайловича виробляв моделі літаків, а скальпель у руках учня врятував дитинку! Адже це він навчив хлопчаків точності, досконалості, кропіткої роботи в мініатюрі. І от скажіть після цього, що не потрібно трудове виховання, робота руками?

Низький уклін нашим всім учителям, шана їм за працю.

Галина МИРОНЕНКО, позаштатна кореспондентка Чортківської районної газети «Голосу народу»

Фото з архіву родини Віктора Іванова