Беззаперечно, що в інтелектуалів попередніх поколінь, ще не вражених «вірусом» Інтернету, виразними провідниками, що запам’ятовувались на все життя, були не лише вчителі, а й бібліотекарі. Їх образ, харизма (поняття більш сучасне) осідали десь на денці нашої підсвідомості надовго. Як-от постать завідувачки читального залу Чортківської міської бібліотеки для дорослих Марії БОНЬ.

Пригадую з років свого шкільництва (а потім і студентства), як праця над певним друкованим примірником, що не дозволявся виносити за межі книгозбірні, стимулювалася налаштуванням на відповідне сприйняття самою господинею того сховища книжок та періодики. Це був немов своєрідний ритуал – не менше. Надзвичайно серйозна, уважна й максимально зосереджена, знаюча, охоча підказати, спрямувати думкою в належне русло, Марія Олександрівна наче слугувала еталоном до опанування мудрістю. Згодом, певний час працюючи у тій же сфері – в міській бібліотеці для дітей (поверхом нижче), я неодноразово мала змогу знову очевидячки переконуватися у враженнях, отриманих раніше.

Фото: з сімейного архіву ювілянтки

А ще мене завжди дуже приваблювала бездоганна зачіска цієї жінки. Ну чесно-чесно! Начебто нічого особливого – коротка стрижка на густому волоссі, а виглядала так, ніби щойно з наймоднішого салону. Мабуть, через те, що їй завжди була властива особлива шляхетність.

І ось нинішньої осені, вже за кілька днів – 10 жовтня, на поріг п. Марії ступить 90-річний ювілей. Немає сумніву, в той день вона візьме до рук свою улюблену газету «Голос народу», яку щоразу ретельно перечитує, і здивовано, вочевидь, трохи ошелешено побачить цю замальовку про себе. Чому здивовано? – запитаєте. Та тому, що нинішня публікація – сюрприз для Марії Олександрівни: за попередньою домовленістю з її онуком Андрієм Павлюхом, який працює першим заступником селищного голови Заводської територіальної громади.

Трохи історії, вражаючі прикрістю віхи якої віддзеркалилися в життєписі нинішньої ювілянтки, мов у краплині води. Народилася Марія Буряк (дівоче прізвище) у селі північної Лемківщині в Польщі – Вороблик Королівський Сяноцького повіту Краківського воєводства. Сім'я була заможною, батько працював начальником залізничної станції. Вдома мали найняту помічницю, тримали власний магазин. Та в 1945 році родину спіткала така ж доля, як і багатьох земляків: їх депортували. Везли у товарних вагонах – поруч з худобою. На вимушених зупинках навмисне скорочували час стоянок, аби позбавитися живності, яку переселенці правдою-неправдою спромоглися захопити з собою. Як потім згадувала Марія Олександрівна, розповідаючи про своє дитинство онукам, добре, що батько був залізничником, тож час від часу зривав стоп-кран у потязі, який рушав, щоб повантажити худобу, що виходила попастися.

По прибуттю на Тернопільщину декілька днів жили на станції в Заліщиках. Потім батьки Марійки дійшли до Торського, де був циганський хутір. Там її вперше послали пасти корову. Ще згадувала, як до хати вимушено домуровували ще й хлів – і це для неї було дивно й незвично.

Задокументовано, що родина Буряків внаслідок депортації вимушено залишила на праотчих землях лише житлових та господарських будівель площею 720 м куб.; а ще – луг, сад; 4 гектари ґрунту, що мала в користуванні (в т. ч. орного – 3,42 га). Сума залишеного майна становила на тоді 44660 карбованців. Ось так радянська влада намагалася вирізати селянство під самісінький корінь.

Фото: з сімейного архіву ювілянтки

Згодом сім'ю поселили в Нагірянці. Там п. Марія почала працювати в бібліотеці. У листопаді 1956 року вийшла заміж – також за переселенця. Веніамін Михайлович Бонь був родом зі с. Седліська Замойського повіту Люблінського воєводства. У господарчій сфері Чорткова своєю трудовою біографією залишив помітний слід. Тривалий час працював головним інженером на ремонтно-механічному заводі, пізніше очолював автотранспортне підприємство, розміщене на вулиці Граничній.

Подружжя виховало двоє дітей – доньку й сина, які проживають за кордоном. Є четверо внуків – усі хлопці. А ще – шестеро правнуків. «В Україні тільки я», – розповідає Андрій Павлюх, який і опікується бабусиною старістю. Журиться, що так і не спромігся звозити її на батьківщину, бо завадила купа непередбачуваних обставин. А тепер вже й пізнувато.

Фото: з відкритих джерел

Аби дійти відчутнішої повноти цієї розповіді, ми з п. Андрієм попередньо домовились долучити до розмови ще й колег Марії Олександрівни за фахом – тобто бібліотекарок. Тож і Оксана Шептицька, в минулому старший бібліограф Чортківської централізованої бібліотечної системи, і директорка ЦБС Оксана Колівошко, і завідувачка методичного відділу ЦБС Оксана Гаврилюк, і Марія Марчишин, довголітня завідувачка міської дитячої бібліотеки, не змовляючись твердили в унісон тотожне. У цієї фахівчині було чому повчитися і тим, хто працював поруч, і хто йшов по її сліду. Особливо, коли Марія Олександрівна очолювала відділ комплектування та обробки літератури ЦБС – важливий структурний підрозділ, що відповідає за поповнення бібліотечних фондів і по суті слугує началом книгозбірні. Точна й пунктуальна, вимоглива та справедлива, вона водночас не скупилася на дочасну пораду чи доречну підтримку. І хоч жінка вже давно на пенсії, внаслідок відданого служіння обраній справі впродовж 43 (!) років її ім'я залишається помітним та поміченим у життєписі бібліотечної сфери району.

Тож у день поважного 90-річного ювілею палкої шанувальниці «Голосу народу» всім колективом редакції Чортків.City долучаємось до палких привітань Марії Олександрівні Бонь. Нехай доля дарує Вам приємних митей без ліку, довгого-довгого віку з людською шаною та Божим благословенням!