З початком повномасштабного вторгнення Чортківщина прихистила тисячі людей з різних куточків України. Серед таких – наша сьогоднішня героїня – майстриня фотографії та спелеогід Інна ДУДНІК. Покинувши охоплений війною Харків, жінка із сім’єю оселилася в мальовничих Скородинцях: тут і почалася нова сторінка її життя. Свій туристичний досвід вона тепер передає маленьким чортків’янам – вихованцям дитячого спелеогуртка.
У березні 2022 року в Харкові через постійні обстріли ставало дедалі небезпечніше, тому сім’я Інни Дуднік прийняла рішення негайно покинути місто. Виїхати змогли не одразу: майже тиждень чекали, аби забрати кота з відрізаного бойовими діями району. Лише, забравши домашнього улюбленця, родина вирушила в дорогу. Переїзд із Харкова на Чортківщину для пані Інни, її матері, чоловіка та маленької донечки був сповнений хвилювань, адже люди фактично їхали в невідомість. Втім, родину гостинно прийняло село Скородинці, й тут вони почали облаштовувати житло.
«Коли сюди приїхали, то перший час був такий «емоційний вакуум». І не було зрозуміло: що планувати, чим займатися і що буде далі», – ділиться враженнями співрозмовниця. Адже до початку великої війни п. Інна працювала шеф-редакторкою журналу, журналісткою та репортеркою. В одному з робочих відряджень наша героїня відкрила для себе репортажну зйомку – і саме цей жанр став її улюбленим.
Захоплення фотографією супроводжувало її з самого дитинства. Ще тоді батько-фотограф показував магію проявлення плівок у ванній кімнаті й подарував доньці першу дзеркальну фотокамеру «Зеніт». Однак після пережитого стресу та переїзду сюди жінка відчула творче заціпеніння: «Я довго не могла взяти в руки камеру, десь, мабуть, з пів року. Якось мені не йшло. І тоді, це вже було в Скородинцях, я заставила себе вийти зранку, щоб пофотографувати природу».
Фото: з архіву Інни Дуднік
Зараз Інна Дуднік працює фотографинею в Центрі культурних послуг ім. К.Рубчакової. До того ж, вона показує залаштунки репетицій та висвітлює робочі моменти як артистів, так і тих, хто часто залишається в тіні – інших працівників закладу.
Проте любов до фотографії – це лише одна зі сторін багатогранної натури нашої гості, адже справжньою стихією пані Інни є туризм і дослідження прихованих від людського ока куточків природи. Героїня каже, що ще до війни полюбляла активний відпочинок і мандрівки: «Ми багато ходили в гори з татом, багато разів бували в Карпатах. Дорогою іноді заїжджали на Джуринський водоспад. Дуже часто вирушали в походи. Ми постійно кудись їздили, у нашому аеропорту відносно дешеві квитки були тоді, наприклад, у Грузію».
Досвід мандрівок пані Інни не обмежувався місцевими маршрутами: за її плечима – підкорення польських вершин Ґевонт і Риси.
Пристосування до нового життя в Чорткові принесло й нові несподівані пристрасті. «Поступово ми стали адаптуватися і виходити з того вакууму. Почали знайомитися з Чортковом. Якось я прочитала про місцеві печери. І тоді ми приїхали на екскурсію в печеру «Млинки». Мене вона настільки вразила, що я просто закохалася в неї з першого погляду. Це був шок, що є гіпсові печери. Бо для мене гіпс – це те, чим вирівнюють стіни або накладають на переломи. І коли я побачила, як це виглядає в природі, для мене було велике потрясіння», – розповідає пані Інна. Для харків’янки, звиклої до тамтешнього рельєфу, адже область бідна на спелеологічні об’єкти, ландшафт Тернопільщини і місцеві підземні лабіринти стали справжнім відкриттям. Жінка згадує, що ще в студентські роки була у харківських підземеллях, знімала репортажі з тих локацій, але вони її не вражали. Пані Інна запевняє, що справжня любов до спелеології народилася вже тут, на Чортківщині, і відтоді вирішила приєднатися до місцевого спелеоклубу «Кристал» під керівництвом Володимира Снігура (фото вгорі справа) й зараз охоче проводить екскурсії печерами нашого краю.
Бажання досліджувати нашу місцевість не залишилося непоміченим: керівництво Палацу дітей та юнацтва запропонувало Інні передавати цей досвід молодому поколінню та очолити дитячий спелеотуристичний гурток. Поштовхом став пошук секції для своєї доньки. Переконавшись, що такого напряму у місті немає, зрозуміла, що дітям це буде цікаво, тож жінка охоче погодилася. «Підземний світ, зараз найменш досліджений. Ми ж не можемо космос просто так досліджувати, або підводний світ. А підземний – будь ласка. Це місце, де ще можуть бути відкриття», – ділиться думками співрозмовниця.
Починаючи з жовтня цього року на базі закладу стартували перші заняття спелеогуртка. Наразі його відвідує близько 15 дітей віком від 7 до 14 років. Перше ознайомлювальне заняття відбулося в Палаці дітей та юнацтва: вихованці знайомилися, ділилися туристичним досвідом і планами на майбутнє, вивчали історію виникнення гіпсових печер Тернопільщини, розглянули зразки гірських порід, говорили про значення української мови у світі й туризмі та провели імітаційне тренування з техніки руху в печерах.
Наступне заняття Інна Дуднік організувала у формі краєзнавчої мандрівки – юні дослідники здійснили навчально-пізнавальний похід на гору Юрчинських у Чорткові. Жінка зізнається: «Хотіла побачити, наскільки дітки згуртовані, наскільки у нас вийде. Я хотіла подивитися, як вони один одного слухають, як вони слухають мене, як вони переносять походи. В групі є дітки, які часто в гори ходять, а є і такі, які перший раз взагалі пішли». Під час такого 5-кілометрового маршруту учасники гуртка оглянули штольні, дослідили місцеві пісковики та засвоїли правила безпеки в походах.
За словами Інни, у своїй роботі вона планує надалі поєднувати туризм, походи в гори та спелеологічний напрям. І поділилася, що в майбутньому заняття будуть проходити вже в справжніх печерах. А ще в планах жінки – піднятися з вихованцями на Карпатські вершини Піп-Іван та Хом’як.
Коли мова зайшла про туристичний потенціал Чорткова, пані Інна зауважує, що про місцеві печери люди знають дуже мало. На її думку, ця тема недостатньо афішується та рекламується. Проте запевняє, якби на цій проблемі був більший акцент, то потік туристів збільшився б. Окрім того, жінка звертає увагу на дещо незручне розташування міста від головних туристичних артерій, тому сюди важко спланувати попутний маршрут – потрібно складати окремий тур. До того ж, співрозмовниця підкреслила, що за час проживання тут помітила різницю в менталітеті харків’ян і чортків’ян: «У нас прийнято на вихідні десь «вшитись» і мандрувати. На вихідні Харків вимирає. А тут більше в ці дні люди йдуть до церкви, до родини. Влаштовуючи перші тури, ніяк не могли в неділю набрати групи, не розуміли, в чому проблема, чому ніхто не хоче».
Для Інни Дуднік спелеологія – це не просто захоплення, а прагнення торкнутися невідомого. Попри чималий досвід, вона щиро мріє про власний підземний «тріумф». «Я ще не була таким відкривачем нових проходів, але я дуже хотіла б. Ось так опинитися в галереї (підземній порожнині, якою людина може вільно пересуватися на повний зріст – ред.), в якій взагалі ще ніколи не було людей. Це для мене дуже цікаво», – зізнається жінка. А ще пані Інна поділилася з нами своїми мріями – хоче частіше подорожувати, відкривати для себе печери світу та піднятися на вершину Еверест.
Фото: з архіву Інни Дуднік
Говорячи про плани після завершення війни, Інна зізнається, що обов’язково планує повернутися до рідного Харкова. Утім каже, що Чортків уже назавжди залишиться в її серці як особливе та рідне місто, і додає: «Поки ми тут і поки поруч є такі унікальні печери та підземелля, треба максимально використовувати цю нагоду. Долучати діток, досліджувати їх і просто насолоджуватися цією красою. Адже Тернопільщина і сусідня Хмельниччина – це справжній скарб! Мені здається, куди б тут не поїхав – десь буде як не водоспад, то старовинний замок або якісь руїни». Наостанок, говорячи про якості, які потрібні, щоб стати спелеологом, жінка переконує: фізичні параметри не мають значення, адже витривалість можна натренувати, головне – любов до печер і туризму.
Досвід Інни Дуднік доводить, що навіть у складних обставинах можна знайти нове покликання, об’єднати довкола себе молоде покоління і навчити їх дивитися глибше – у прямому й переносному сенсах.
